Феномен доби (сходження на Голгофу слави)

Василь Стус

Сторінка 11 з 17

Мине ще кілька років — і поет пересвідчиться, що ця роль для митця абсолютно заборонена.

Але поки що Тичина розкошує в новій вірі і новій ролі:

Оглянуся — вся земля

океан палахкотінь!

Це того, що там, як я,

одкидають власну тінь.

Тінь титаниться на схід,

я ж росту, встаю,

сильним руку

подаю через націю і рід.

З висоти свого високого призначення поет чесно розмірковує над темами деспотизму і демократії ("Клеон і Діодот"), роздумує над роллю поета, вічного речника свободи, якого не дуже вшановує влада:

То ж вдячнії сини невдячної Росії

поставили його... плечима до стихії.

Стій боком до людей, до многошумних площ;

господь стихи простить і епіграмний дощ...

Ах, море і поет! Та хто ж вас не боїться!

Свободи чорний гнів. І блиск, і гарт, і криця.

Поетом буть добро: помреш — то од свобод

все боком ставлять нас, щоб не впізнав народ1.

Поет живе вірою в своє нове призначення — народно-державного поета, ще не розуміючи, що такий симбіоз неможливий. Йому здається, що, покинувши напризволяще свій органічний план "Соняшник кларнетів", ставши колективістом, він народився вдруге, заговорив на повен голос. Йому здається, що, пожертвувавши камерністю, він визволив себе для пророчої патетики, закличності, став воістину соціально потрібним.

Ця трагічна помилка йому дорого обійшлася: поет узявся явно не за свою справу. А велика віра в новий соціально справедливий світ не дала йому змоги зрозуміти, що справді соціальний поет — то заборонена для нашої літератури посада.

Велике соціальне мистецтво 19 століття і передреволюційної доби виросло в зовсім інших, для мистецтва безсумнівно кращих умовах. Свої обов'язки перед народом Шевченко чи Толстой розуміли, виходячи зі своїх індивідуальних позицій. Тепер же ці обов'язки стали імперсональні, вони вироблені раз і назавжди і перелічені в зведенні цензурних постанов.

Громадської мужності Шевченка чи Толстого 19 століття явно не вистачило б для умов 20 століття, коли кожен справжній літератор мусить витримувати понадлюдські перевантаження в новітніх сурдокамерах. Наш вік увів мистецтво в прокрустове ложе тоталітарних [сатанинських?] вимог, у чому переконуються не лише художники кількох так званих тоталітарних держав, а й письменники чи не всього світу. Посаду пророка у митця забрали політики. Пророк Сталін, а не, скажімо, Маяковський, "Горлан революції" — тільки коментатор священних текстів. "Кожен митець, що хоче бути в суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший із його ім'ям. Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо, колись уб'є в ньому справжнього митця",— так заявив у своїй Нобелівській промові Альбер Камю. Я б тільки розширив межі цієї трагедії. Бо це стосується не самих лише митців, які хочуть бути знамениті в суспільстві.

Отож Тичина, стаючи соціальним народно-державним поетом, обрав найкоротший шлях до самознищення таланту. Справді-бо: що таке соціальний поет у наших умовах? Які його теми? Це — боротьба за мир, боротьба з буржуазною ідеологією, передусім українських буржуазних націоналістів, цих найлютіших ворогів українського народу, тема соціальної несправедливості — але тільки в країнах капіталу або в дореволюційній Росії, керівна роль рідної Комуністичної партії, переваги соціалізму над капіталізмом, уславлення трудівника (бажано, щоб були уславлені всі професії і жодної не забуто). Дозволена й нищівна критика недоліків: бюрократизм на найнижчому рівні, марнотратники, розкрадачі соціалістичної власності, п'яниці, продуценти самогону і т. д. і т. п. — на тому ж рівні найдошкульнішої критики. Такої соціальної у величезних лапках поезії Тичина пізніше понаписує багато. Ось кілька для прикладу:

І хоча Толстой не був пророком,

проте — оком художнім своїм

він вдивлявся в темну ніч,

він глибоко розпізнав,

що по один бік маси народні,

їх життя трудове, святе,

а по другий — імператорський бич.

Або — вже про Степаниду Виштак:

Й стихли ми в хвилині тій,

дивимось без мови

на дві Зірки Золоті

та на очі й брови

........................................

— Наша праця нелегка —

Знають люди всюди...

Як не буде буряка,

цукру теж не буде.

Подивіться: все навкруг —

всі поля, заводи, —

все це справа наших рук,

справа рук народу.

Або:

Нашу славну п'ятирічку

закінчити щоб раніш,

треба нам ламати звичку,

почувати молодіш.

Або ж:

Розлягайсь, радянська пісне!

Слава нам ще більш заблисне!

Щастя нам рікою присне!

Дружба є — то й сила буде,

а з зростанням ще прибуде,

хоч і скрізь ми на сторожі,

підступи он злі, ворожі...

Зграя чорная погана

дивиться з-за океана,

що їй треба від титана?

В світле ми йдемо майбутнє.

В нас теперішнє могутнє!

Сила нас веде велична —

партія Комуністична.

Звичайна річ, Тичина доби "Вітру з України" не міг собі уявити, яким соціальним поетом він стане через десяток літ. І, не знаючи свого світлого майбутнього, він свідомо наступає собі на горло, щиро прагнучи виконати обов'язок державного поета.

Він міг писати скільки завгодно політичних інвектив на адресу політичних емігрантів — таких, як "Відповідь землякам" — це всіляко заохочувалося, скільки завгодно таврувати гнилий Захід, закликати народ до героїчної праці, але не міг він одного — стати справжнім народним поетом, говорити від імені народу і тільки народу. І тому такі вірші, як "Голод" — то вже прогріх, рядки з поезії "Ненависті моєї сило" — то вже політична сліпота, а нещастя затурканої жінки із поеми "Чистила мати картоплю" — то вже й зовсім-таки вилазка матерого націоналіста, учорашнього співця ворожого світу.

Але це — завтрашній день Тичини. Сьогодні ж він шаленіє:

Немов той Дант у пеклі,

стою серед бандитів і злочинців,

серед пузатих, ситих і продажних,

серед дрібних, помстливих, тупоумних,

на купі гною жовчного, що всмоктує, затягує на дно...

...........................................

О, будьте прокляті ви всі — я вас не знаю!

Не доторкайтеся, не вийте!

Болото власне — ви казали —

от двері до раю,

а нишком думали: нехай,

лиш дайте підрости,

ми ще покажем, хто ми є.

Підуть поети з нами і народи,

не буде чвар, не буде зла,

коли замість кривавих стягів

усі побачать над собою

свого ж таки дзьобатого орла...

Так і чуєш вічно молодий стиль наших пропагандистів і лекторів з національного питання. За Тичиною, ці прокляті націоналісти хотіли не тільки реставрації капіталізму, але й... встановлення монархії.

Поета, видно, що називається, зачепило за живе, коли йому з ворожого табору пригадали його ж таки слова з "Замісць сонетів...": "...цей поет не перший вже рік цілує пантофлю Папи".

Є щось особливо інтригуюче в тому, що найбільші прокльони на українську еміграцію поет написав у 1921-1922 роках. Знаючи сучасні способи впливу на людину, можна припускати дуже багато. Хоч цілком можливо й те, що в даному випадку діяла природня реакція "плебея" Тичини на непослідовний соціальний курс невдалих українських реформаторів. Тим більше, що програма більшовиків — теоретично була куди більш послідовною. Ефемерія українського державного будівництва явно програвала перед чіткою програмою більшовиків-ленінців. Так що Тичинові прокльони могли бути і не вимушеними, тим більше, що українські національні сили зазнали розгрому — зайве підтвердження того, що програма їхня була нічого не варта1.

Власне, в одному відношенні Тичині можна позаздрити: він жив у такий час, коли ілюзія повного співробітництва влади і митця на терені служіння народові була значною. І, можливо, вона мала під собою реальні підстави. Щоправда, у другому йому не позаздриш: і електрика на селі, і демонстрації сили робітничого класу на вулицях революційного Харкова, і дзвін молотків та дзеньк сокир на відбудові зруйнованих вулиць не можуть виправдати очужілої людяності поета. То надто небезпечні для людини умови, коли заради якоїсь неозначеної справедливості доводиться жертвувати конкретною людською добротою. А Тичина йшов на такі жертви, знаходячи їм якесь "космічне" виправдання. Його Фавст — це щось більше, аніж шарж. Це просто карикатура:

Я на тайнах неба знаюсь,

в філософії кохаюсь,

цифрами перекидаюсь,

фактами смертей, нужди —

ну а ти, а ти, що ти?

Ще більш одвертим свідченням того, як Тичина пожертвував власною добротою заради справедливості для "всього прогресивного людства", є вірш "Прометей".

Тиран черговий

мені орлів та коршаків із сміхом насилав,

щоб упевнитись,

чи я ще живий?

І раз

прилетіло їх не два, не три.

За двоголовим —

одноголовий, білий, чорний,

за ним іще якийсь, і ще...

— Тут я не стерпів!

Двигнув плечима!

Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав!

Бо подавив свого й чужого люду —

без ліку...

Дивлюсь тепер на кров,

на корчі тіла, на руїни.

Заплакати? Себе убить? —

Щоб знов орли? Щоб знов тирани?!

О ні!..

Пійду життя творить нове —

хоч би й по трупах —

Сам!

Так мусить буть.

"Життя творить нове — хоч би й по трупах" — це формула віри тогочасного Тичини. Яка біда, коли для щастя всього прогресивного людства буде виморене голодом 5 чи 7 мільйонів "куркулів", згноєно в концтаборах мільйони "ворогів народу"? Все це робиться заради нового життя. Отож подібні рядки з Тичининських поезій 20-х років цілком пояснюють громадську позицію поета в добу великих довоєнних п'ятирічок: і до репресій, і до голодного 1933 року поет був психологічно готовий.

У "Вітрі з України" — весь пізніший Тичина, тут захована у стислому вигляді вся пізніша еволюція поета.

Тичина періоду "Вітру з України" поза всякою конкуренцією перший український поет. А свідомість обов'язку поета-першоречника народу зобов'язувала. Поет стає багатотемний, багатостильовий — він пише верлібри, гекзаметри, тут ритмізована імпресіоністська проза, народно-поетичні катрени і білий вірш. У збірці багато слідів формального експериментування часом надзвичайно вдалого:

А там в високій глибині,

де тоне тонь ясна,

перловий жайворон тонить:

хмар-хмарова весна.

Формально дуже багатою видається і "Фуга". Але вже починають даватися взнаки змістові провали. Тематичний сенс його віршів часом не виходить за межі лозунговості.

М. К. Зеров, оцінюючи збірку "Вітер з України", писав, що для Тичини доба "Соняшних кларнетів" минулася безповоротно: нові поеми промовляють не так видіннями, образами, як рефлексіями, розумуваннями: замість широкозначущих символів виступають холодні алегорії.

11 12 13 14 15 16 17