— Що все це, до лиха, означає? — вона кричала, мов сама себе підбадьорюючи, як, буває, наспівуєш глупої ночі, але холодний подув наближення чогось моторошно-неосяжного вже скував її відчуттям незворотності: так умліваєш перед тим, як зазирнути за край безодні, знаючи, що все одно — зазирнеш.
Посланець відказав сумирно, якось аж буденно:
— Є сили, що правлять світом. Не добрі, не лихі — просто сили. Люди звуть це долею, — він помовчав, паче даючи Радиному розчаруванню час випаруватись, і додав: — Вони не спускають з ока тих, хто здатен утрутитися в їхні дії.
Утрутитися? Як же може вона втрутитися, як це взагалі можливо — втрутитися, а як же тоді...
— А як же тоді Едіп? — доволі глупо спитала вона.
— До чого тут Едіп, — пирхнув Посланець, — теж знайшли прозорливця: йому дали шанс, а він його процвиндрив! Стрічався я з вашим Едіпом — волохатий як мавпа і наскрізь просмерджений часником.
— Але що він міг удіяти? — тоскно спитала Рада, пускаючи повз вуха цю непоштиву характеристику. — Судженого конем не об’їдеш.
— Авжеж не об’їдеш — але можна поміняти коня.
— І що тоді?
— Тоді? — Посланець несподівано рвучко нахилився до Ради, впираючись долонями в коліна. — Тоді — свобода.
На якусь мить Раді здалося, паче вона зависла в безповітряному просторі — схоже відчуття було вже в неї раз, коли падала зі схарапудженого коня, згубивши стремено: ті кілька секунд запам’яталися не як падіння, а як вільне ширяння в позачассі, над неймовірно повільним обертанням іподрому, зеленого поля й тремтячого, як рідке скло, повітря, з уплавленими в нього кіньми й вершниками; вона поворушила губами, несвідомо шукаючи твердих, певних слів, котрі поставили б так нагло зсунутий світ на місце, тупо здаючи собі справу, що слово "свобода" нічого не означає, крім цієї раптової порожнечі СВОБОДАСВОБОДАСВОБОДАСВОБОДАСВОБОДАСВОБОДАСВОБО, — і тут звідкись долинув владний позов, тяжкий стиск внизу живота, ох, це таки мій живіт — розмитий, було, світ повернувся до себе й зібгався у щемкий вузлик нагального, найприроднішого з усіх, у ньому сущих, бажання (все то кава!).
— Вибач, — мовила Рада, — я тебе на хвильку залишу.
Але даруйте. До чого тут свобода?
"Ви — стихія, — мрійно ронив Валентин Степанович, мірно струшуючи попіл разом зі словами у важку кришталеву попільницю; його мова курилась, як димок, повиваючи Раду легким запамороченням, — від вас віє свободою". Все в цьому кабінеті було важким — старовинне бюрко на гнутих золочених ніжках, оксамитне крісло, таке глибоке, ніби в ньому допіру спав ведмідь, темно-вишневі портьєри, крилами птаха Рухх опалі по кутках (вікно займало всеньку стіну), і якби не розламаний дахами завіконний простір та недосяжна стеля, то серед цієї ваготи всталених речей, мабуть, незмога було би працювати, — Рада воліла пусті приміщення, пронизані голизною паркетів, навстіж відчинені балконні двері, протяг відлуння, ясно-смутне відчуття знятих декорацій і спакованих валіз: в такому оточенні найліпше думалося, — втім, це не заважало їй з глибокою, змисловою любов’ю всотувати в себе позичений затишок випадкових осель, де можна з приємністю втопити босі ноги в пухнастий килим і, цідячи гостинно приготовану господарями каву (та ще коли з коньячком!), наливатися м’якою, літеплою певністю, що світ до тебе ласкавий,— "а свобода — це для письменника найголовніше", — підсумував Валентин Степанович, і в Раді слабко сколихнувся миттєвий відрух протесту: ця фраза була вже зайвою, от і писав Валентин Степанович так само — доводячи кожен проблиск ідеї до остаточного, однозначного рішенця, котрий з грюком замикав внутрішній простір твору, застуючи очі своєю безумовною непохибністю; певно, що свобода для письменника найголовніше, що ж тут відповіси, та й не потребують од тебе відповіді — вона трохи знітилася, піймавши себе на цій свавільній неприязній думці, все-таки, що там не кажи, Валентин Степанович письменник безперечно визначний, — і подалася вперед, з перебільшеною відданістю сяючи до нього очима; він горував над бюрком, відкинувшись на спинку стільця, моцний, кремезний, ще не старий мужчина з буйною, в світлі лампи де-не-де протятою іскорками сивини, поганською гривою, і його очі — нерухомі, ледь навскісно розтяті — блищали як у звіра або в двох перснів: чистим, самоцінним блиском речовини, що відбиває світло за законами оптики, — під цим некліпним поглядом Рада, обмираючи, відчула, як у глибині живота м’яко, по-котячому перевертається ворушка лапа і одночасно — яка важка його рука, що своїм тягарем владно притискає до поверхні столу тоненький Радин рукопис, — так, немов ця рука лежала в неї на плечі, — "я вам дуже вдячна, Валентине Степановичу, я давно хотіла показати вам цю річ і, щиро кажучи, трохи боялася", — вона затнулась, і думка, що линвою розгойдувалася перед нею, зісковзнула, перш ніж вона встигла вхопитися за неї, щоб перекинути йому, — але негайно, негайно вхопитися, "трохи боялася", чого боялася, та хутчій-бо, обличчя задерев’яніло, мов перед фотооб’єктивом, — "воно так шпарко писалося, аж мені самій було чудно, бо ж загалом це не моя тема — смерть, увесь цей комплекс почувань, воно ніби прийшло ззовні", — уфф, здається, випірнула, — "і в ході писання само собою розросталося, як ото кристал", — унаочнюючи, змахнула руками — і знов обпеклася: його погляд, що загруз у пластиці її тіла, не проникаючи крізь нього, тут-таки повернув Раді її мимовільний жест, облитий захватом віддзеркалення: топкі, вузькі в зап’ястях руки, довгі нервові пальці з коштовно-опуклими вічками темних лискучих нігтів, змах, схожий на трепет крил зловленого метелика, — вона тихенько засміялась, несамохіть заворожена: все-таки це був погляд не тільки мужчини, а й митця — найбільшого з нині в Украйні сущих, божиська, живої легенди, — допущена в його кабінет, вона попервах пересувалася, мов по льоду, прагнучи єдино дістатися крісла, цього затіненого острова оксамитної тверді, звідки можна не витикати носа до кінця візиту, обмежившись увагою та підтакуванням до господаревих монологів, — Валентин Степанович займався сам од себе, і це багаття не потребувало вбогого хмизу чиєїсь інтелектуальної співучасті: говорив він розкішно, просто-таки бароково, густо заплітав в’юнкі хащі образно-мальовничих складнопідрядних речень, де треба, тонко пропускаючи повітряні просвіти значущих пауз, розворушуючи зміст подихом артистичних інтонацій: легка іронія, скепсис, сумовита констатація прикрої людської недосконалості,— це були блискучі усні новели: поцятковані лелітками дотепних спостережень житейські епізоди, яскраві, завершені, як зливки, спогади, подекуди пересновані епічно-розважливими міркуваннями з розряду тих, що виокремлюються в рубрику "Світогляд митця" (про суспільство, про природу мистецтва, про людські взаємини), — "а в сімдесят четвертому році, коли я був уже (перелітний печально-погордливий усміх) забороненим письменником, перестрів мене Н. — а він тоді саме почав вилискуватись (випереджаючи Радин питальний подив): ну як же, як же, кавалер Золотого Собачого Хвоста — чого ви смієтесь (з удаваною скрушністю похитуючи головою), о г молодь пішла, жодних святинь для неї не існує — да, так от перестрів мене Н.", — Рада, сховавшись у кріслі, вбирала все те як губка, переймаючись побожною свідомістю, що її — з перших рук — причащають живою, пронизаною наскрізним сяєвом його, Валентина Степановича, присутності, історією літератури, — всі ті оповідки, то були немов відшліфовані до блиску камінці, котрі незглибиме море його "я" з ласкавою щедрістю викидало на Радин берег, — щоправда, якось, переказуючи щось із почутого друзям і здавши собі зненацька справу з несвідомого наслідування розмовної манери Валентина Степановича, Рада трохи спантеличено виявила, що всі ці, доручені їй, коштовні дрібнички, властиво, не мають жодної самостійної вартості поза силовим полем його особистості, — думки, випарені до хрумких кристалів голої прози, робилися загальниками, спостереження безслідно втрачали первинну гіпнотичну свіжість — тільки його життя, всякаючи в їхні щонайдрібніші пори, насичувало всі ці образки підводним ряхтінням міфа: так буденний уламок ніздрюватого вапняку набуває в наших очах особливого дотикального чару, коли господар сповістить, що підібрав його на руїнах Римського Форуму; Рада подумала, що, зрештою, Валентин Степанович уже може собі дозволити зайнятися витворюванням авторизованої легенди власного життя, і почувалася навіть трохи підлещеною, що з усіх молодших письменників він обрав вірницею цієї легенди саме її, Раду Д.; за третім чи четвертим її візитом він, тонко всміхаючись, кивнув у бік уподобаного нею оксамитного сховку-сідала: "Ваше крісло", — і тим ніби вмент обернув Радине невиліковне зніяковіння перед цим кабінетом, де писалися книги, вже увінчані лімбом класичних, на милу подробицю її особистих призвичаєнь, здатну зацікавити майбутнього біографа, — Рада, зворушена теплим напливом удячності, подумки відзначила це як притаманний Валентинові Степановичу спосіб перетворювати дійсність, робити опуклим фактом культури все, до чого торкався, — як і вона, він весь час почував на собі прицільний погляд сторонньої сили, але, на відміну від Ради, твердо знав, що на ймення тій силі — історія, й раз у раз, мов кіноактор перед камерою, розвертав перед нею свою постать у найвиграшнішому ракурсі.
Свобода — це для письменника найголовніше, а що там Рада жебоніла у відповідь про те, як їй писався оцей-от згусток свободи, придавлений до стільниці бюрка його громіздкою, по-селянськи розплесканою долонею, — то вже не мало значення й могло бути викреслене — втім, і викреслилося саме собою, наче стертий з магнітної плівки запис, бо поверх писалася важка, промінна потуга двох самоцінно-блискучих, ледь навскісно розтятих очей, і хотіла Рада того чи ні, але її низький схвильований смішок пролупав змовницьки, озвучивши те, що зависло між ними в димному повітрі кабінету й чекало на своє оприявнення, — Радин сміх і став таким оприявненням: це вчинила вона, віднявши у Валентина Степановича авторство ймовірного дальшого перебігу подій — і таким робом убезпечивши себе від них з неомильністю первісної жіночої інтуїції.