Але вони принаймні підкреслено демонструють, що ставляться до власних слів несерйозно. А от коли вже й не просто серйозно, а — з тремом у голосі, з туманцем в очах, і не те щоб удаючи, а щиро, щиро! — байдуже, вголос чи на письмі, але вартість, розумієш, вбезпеченість тих слів вагою живого життя не вища, ніж у "фа-фа, ля-ля", і все це родить в обігу, слухається, читається, то як я потім маю послугуватися тією ж мовою? Це, перепрошую, наче зужитим презервативом... А може, — перебила сама себе новою думкою, гидливо відсахнувшись уявою від липкого холодного дотику охлялої гуми, — може, я просто втратила надію будь-кому будь-що пояснити так, аби мене зрозуміли?..
Вона вп’ялася поглядом у спокійне, як погідна водна гладінь, безвиразне обличчя — шкіра на ньому була хворобливо темнава, ніби вичинена, — і нагло, діткнута якимось неосвідомленим порухом, простягла руку й торкнулася Посланцевої сорочки — пальці відчули заспокійливу цупку шовковистість дешевої літньої тканини, око зафіксувало звичний фірмовий вистіг — літери чи цифри — на клапані нагрудної кишені, з полегкістю, з котрою віднаходять потемки знайомі предмети, сковзнуло по сірих вельветових штанях — і тут Рада заціпеніла. Навряд чи вона вразилася б дужче, якби з холош справді стриміли зарослі розкудовченою шерстю кінські копита. На босих ногах Посланця красувалися нефарбовані, грубої ручної роботи сирівцеві сандалії, обплітаючи ступню безліччю до кошлатості зношених поворозок так рясно й химерно, аж виглядала вона на бліду здохлу рибину в ремінному неводі, — але то була не просто собі чудернацька взувачка, ці сандалії неясним чином дражнили сприйняття, мов зміщений фокус, мов ще не вирізнений чужорідний звук у рівному шумі зливи, вони збуджували недоречну й невчасну згадку про щось уже бачене, що, проте, вперто не проштовхувалося крізь непам’ять..
— О господи, — видихнула Рада.
Посланець видобув з себе дивний звук — мов хотів був засміятися й передумав.
Ось де вона бачила такі сандалії! На старогрецьких вазах. Чорнофігурних. А може, червонофігурних.
— Що це? — спитала тупо: відчуття оприсутненого сновидіння щезло, витіснене дивно вульгарною, визивно-вульгарною матеріальністю цих сандалій.
— А це з Сицилії, — з нотками незрозумілого кепкування в голосі відгукнувся він. — Тамтешня мода.
Ідіотизм якийсь, подумала Рада роздратовано. Якщо досі почувалася розкуто, мов дитина, що бавиться з вигаданим собі на втіху товаришем, то тепер наче наскочила на підводний риф. Спробувала дотримати йому іронічного тону:
— Із якого ж то року ця мода?
Посланець на хвильку замислився, відтак сумирно сповістив:
— Та, мабуть, десь п’ятсот дев’яностого... п’ятсот вісімдесят дев’ятого.. До Христа, зрозуміло, докинув розважливо.
— Ага, — мовила Рада. — Себто відтоді ти й не перевзувався?..
Він знову засміявся — цим разом якось відчужено.
— Впродовж більш як двох з половиною тисячоліть?! Та ти мене, здасться, за Агасфера маєш! Ні, я існую в тих фізичних координатах, що й ти, — простір, час... Зараз, наприклад, — він знову завагався, ніби до чогось дослухаючись, — чверть по дев’ятій, тридцяте вересня тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року. Але це тільки видима частина спектра. Тільки видима, — повторив із сомнамбулічною впертістю. — Щілина. Вушко голки. Чисте "тепер". Може, вкажеш мені, де воно є, оте "тепер"? Поки я вимовляю це слово, "тепер" уже проминуло. Люди живуть йому навздогін і називають це плином часу. Насправді ж ніякого плину нема, світ — одночасний резервуар усіх минулих і майбутніх подій, людей — і мертвих, і живих, і ненароджених... Все це триває тут, — він обвів поглядом терасу, наче по-господарському зважував, як би на ній зручніше все це добро розмістити. — Вся минула і вся майбутня історія людства відбувається зараз тут. Просто не все потрапляє в шпарку видимого "тепер" — а люди зирять на світ лише крізь неї.
— Люди — але не ти? — його слова підхоплювали її, як уві сні, коли швидко-швидко перебираєш ногами в повітрі, тож завернути розмову назад, до початку, вона не встигала.
— Люди — але не я, — на мить Раді привиділося, наче його вигорілу постать огортають повільні сизі клуби підтопленого золотавим світінням, розрідженого диму, за яким можна щось розгледіти, — вона напружилась, та обриси Посланцевого тіла знову ввійшли в фокус, і одночасно засклені двері, рипуче хитнувшись, засліпили Раду різким, перламутрово-білим сонячним відблиском. — Ти носиш увесь світовий час у собі, — долинав до неї спокійний, добротливий голос. — Кожен носить увесь світовий час у собі. Про це у Сковороди: мікросвіт, "внутрішня людина". А в гностичних апокрифах душа йменується — "та, що поглинає простори". Ти розумієш? Варто тільки змінити систему відліку, одірватися від шпарки, розігнути спину — і відкриєш сотні пережитих тобою життів, там, у невидимій частині спектра. Згадай Сицилію! — Рада здригнулася: по шкірі війнуло холодком. — Пам’ятаєш запах моря? Запах моря в Сіракузах, ну?! — і запах, справдешній — вільглий, йодистий, із схлюпом і баговинням, — виповз із його слів, наче равлик із мушлі; під ногами репнув плаский сірий камінь, у тріщині засичала піна, ніби хвиля всотувалася крізь зціплені зуби; безвиразний, розмитий несамовитим полудневим блиском голос — не голос, а чиста матерія слів, — нагадав: — Запах нагрітого сонцем каміння?..
— Рада кивнула: цим сірим камінням було бруковано заміську дорогу, що починалася від агори й губилася між пагорбів, не доходячи до моря; рознятий простір, різкі сліпучо-білі зблиски на обрії, вітер ворушить складки хітона, я йду, а хітон тече, лоскочучи стегна, мов сам Еол хоче оволодіти мною... Це неможливо, адже це пам’ять тіла, тіла, а не моя... Левкадська скеля?.. Що це, де це, це десь не тут, Левкадська скеля... Дівчина-підліток, вбрана в біле, наближається дорогою, я так люблю білі троянди, їхній прохолодний, затамований віддих, так дихає свіжа юна шкіра, ще не просохла після морської купелі, на дівочих передпліччях щільно обтислі мідні браслети, вузенькі ступні складно оповиті безліччю ремінних поворозок, десь я вже таке бачила, десь ба...
І раптом усе зникло. Рада повалилася в крісло серед тераси, трусячись од трошечки силуваного сміху:
— Вибач, але в цьому, далебі, є щось комічне — валасатися по трансфізичних просторах, по античних Сіракузах, лізти в душу до Сапфо — мені здається, то була Сапфо, слово честі, — Посланець кивнув, чи то притакуючи, чи заохочуючи говорити далі, — і все для того, щоб — поцупити пару сандалій! Ну не сміхота?! — а проте це не була сміхота, радше натяк на якийсь незрозумілий поглум, цинічний жарт, вицілений проти неї особисто, в кожному разі, щось, доволі дошкульне для самолюбства.
— Я тільки запропонував був тобі вложити персти, — коротко й ніби аж вибачливо сказав незнайомець. — Бо інакше ти б не повірила.
От і знову він збивав її з її власного трибу, затягував кудись на плитке.
— У що б я не повірила?
— Що я не твоє творіння.
Он воно як.
Рада не відповіла. Занімівши, невідривно дивилась йому на ноги. На ногах були кросівки — білі, трохи приношені адідасівські кросівки.
— Дякую за урок, — сказала Рада.
Удвох із Посланцем — попри свою ведмежу статуру, він виявився навдивовижу зграбним у поводженні з речами — вони викотили на терасу журнального столика на коліщатах, який Рада, чи не вперше за час свого дачного усамітнення, очистила від дрібничкового мотлоху (заколок, дезодорантів, старих журналів), — і тепер пили на осонні свіжозварену каву. Од її збудливого паленого духу Рада й відчула короткий приплив завзяття.
Зараз я йому розповім. Усе-все розповім. Про Валентина Степановича. Про Арсена. Про своє знелюднення, так-так, оце слушне слово — ніби в мені махом обірвались усі мої людські зв’язки, усі оті м’ясисто-буттєві, з нервів і безсонних радощів сукані линви, котрі, власне, й держать нас на світі, — обірвались, і я, мов повітряна куля, шугонула кудись у стратосферну пустку...
Як дивно: я колись любила людей. Навіть тихо й дружно всіма ненавиджена деформована краля Аліна Щековська, істерична апаратницька шльондра з блатними манерами, що раз на три місяці наїздила на працю чорною "Волгою" (зарплату їй переказували на книжку), аби лиш промчати по смерклих прокурених коридорах видавництва сліпучою кометою в марсіянських строях, лишаючи по собі задушливий парфумний шлейф (од якого розіритовані мужчини з двістірубльовою платнею подумки перетворюються на ґвалтівників-садистів) та ще непродихально-парке від тотальної люті повітря, що розріджується потім кількагодинними гнівними балачками ("а шофер? — а шофер, любонько, внизу чекає, а наша пані сіли на телефона й віддають вказівки косметичці! — слухайте, вона хоч один рукопис за цей рік підготувала? — таке й питаєш! ич, чого схотів, наївний мурин! — ото треба, дівчата, знати, під кого лягати! — ну знаєш, у них там і смаки, скажу я тобі! бож-жечку, та ти придивися, на ній же гриму завгрубшки на два пальці! а ноги, ноги — хоч автом між них розвертайся! — зате є що в руках подержати!" і т.д.) — навіть ця сердешна Аліна, котра, аби їй хоч трохи розвинену чутливість од самих тільки зосереджених на її особі пристрастей мусила б захворіти й померти (проте чомусь не хворіла, й не вмирала, а зовсім навпаки, мовби наливалася з того всього снагою), не була для мене чимось остільки ж відпихаючим, як для інших: якось раз юна наскоком опала мене в курилці, загнала в кут і, дурманно обвіваючи Парижем та виграючи лискучими, обягнутими шкіряною спідницею стегнами й діамантовими вушними дармовисами, затопила мене, з притаманною цілій тій касті нецеремонністю, таким нестримним потоком звірянь, аж я з несподіваним жалем згадала: в сиву давнину, перш ніж потрапити до когорти клінічно графоманствующих дам, Аліна Щековська видала була тонюню збірочку обнадійливо юних поезій — нічого надзвичайного, я теж колись такі писала: споконвічне закохане белькотіння щойнорозбудженого спраглого тіла, белькотіння, котре, однак, завжди вабить якраз своєю недовершеністю, потайною обіцянкою в майбутньому договоритися до смислу, — а вона тимчасом торочила про свій страх смерті — от послухай, Радочко, який мені в двадцять років приснився сон — сон був такий страшний, його, власне, й сном не годилося називати, юна Аліна пливла в ньому зі своїм, тоді ще не таким можновладним, коханком на вітрильнику, на щоглах рясно сиділо птаство, од палуби йшов запах свіжоструганих дощок (запах домовини, подумала я, здригаючись, я-бо знала, як пахне людська смерть), і Аліна питала в свого милого: якщо ти мене не любиш, то для чого мені жити? — ти не дивуйся, Радочко, що я так одперто розповідаю, ти ж мене розумієш, я ж бачу, — й Аліна кидалася сторч головою в безодню, птаство, шерхочучи крилами, здіймалося їй насупротив, і тут зненацька виринав Сатана, в чорному плащі, в пурпурових рукавичках, усе як належить, і казав до Аліни: ти ж боїшся болю! Віддай мені свою душу — то будеш мати безболісну смерть; і Аліна тихо приземлялась на палубу, а він протикав їй пальцем спину, і вона чула, як спливає долі по тілу гаряча цівка, — от я собі й думаю, Радочко, що мабуть-таки вмру безболісно, що ти на це скажеш? А той Сатана — то мусить бути література, правда? — Ви дуже продешевили, Аліно, сказала я, внутрішньо затерпаючи від того безгучного, паралізуючого зойку, який заполоняє тіло на вид дітей-даунів чи оголеної кукси інваліда, мені було пронизливо шкода дівчинки Аліни, на мить розбудженої на світанку життя, її трупа, розпухлого в цю розповнілу, нарвану бабу, котрій уже ніколи не збагнути, кому то вона так задурно віддала тоді свою душу...
— І це ти називаєш любов’ю до людей? — перепитав Посланець, обережно відставляючи чашку.