— Це дурниця. За них можна купити не лише Содбу, а й його князя з тілом, кістками й душею! Як солодко співає цей жмикрут! Не одержить він жодної цини, жодного смушка, навіть жодного баранячого рога!"
— Ми обов'язково сплатимо тобі всі борги! — почав сміливіше Содба, вже знаючи, що Хо Шу-лін ще не має звісток з філії. — Будеш задоволений! Всі борги сплатимо відразу!.. Але дуже зле, що в твоїй філії підмокла сіль, нема дунзи і чай дуже кепського ґатунку! Ти кепсько турбуєшся своїми покупцями!..
— Я, — обурено почав Хо Шу-лін, — хіба не я чекаю по п'ять років сплати боргів? Хіба я не...
Содба довго й терпляче чекав, поки Хо Шу-лін виговориться. Содба не заперечував більше, в цьому не було жодної рації. 1
Хо Шу-лін, скінчивши, видав Содбі і для його князя чаю, солі, дунзи, трохи краму та всяких інших дрібниць, що потрібні в господарстві. Після цього в товстій книзі боргів була заповнена ще одна сторінка, яка була продовженням Содбового життєпису злиднів.
Після довгих прощальних промов Хо Шу-ліна, що в них перше місце разом з побажаннями кращої дороги посідали цифри відсотків, які розгортались перед уявою Содби у вигляді величезних овечих отар, Содба, нарешті, вийшов з затишного, але ненависного приміщення китайської крамнички.
Содбів кінь стояв у затишку під парканом, і його вигляд доводив досвідченому оку Содби, що "морі" вже відпочив і знову може зробити сотню верстов. Для Содби і для коня це було цілком нормальне явище. У монголів увійшло в звичку проїхати сотню верстов, щоб попити чаю в сусіди й того ж дня повернутись додому. Лише в пішому стані Содба почував себе безпорадно. П'ятиверства піша прохідка була б йому важка, як непосильна робота, а верхи він міг би пробути кілька діб, відчуваючи себе як удома.
Старий Содба одв'язав коня й негайно ж рушив у дорогу. На нього чекав його князь Уйдзін-гун, який сидів у порожній промоклій юрті й жадібно мріяв про гарячий коричневий чай, пригадуючи, який він на смак. Содба не міг припустити, щоб людина мордувала себе уявами, коли в його руках було ціле багатство, яке обіцяло кілька днів приємного раювання.
Содба навіть замріявся, чвалаючи на своєму конику, коли став собі уявляти, як він питиме чай у товаристві князя, своїх друзів й оповідатиме, як йому пощастило обдурити хитрого Хо Шу-ліна. Він лише схаменувся, коли вуличкою повз нього промчав вершник, розбризкуючи грязюку, в якому він упізнав кур'єра Хо Шу-лінової філії з хошуна.
Кур'єр обернувся й люто поглянув на Содбу, але коня не зупинив.
Наляканий Содба міцно притис свою здобич з крамнички до грудей і, підхльоснувши коня, помчав із міста.
Оглядаючись, чи нема за ним гонитви, Содба мимоволі помітив, що в місті панує якийсь дивний настрій, що здався йому неспокійним. Китайці стривоженими купками збирались коло крамниць і про щось шепотіли, вороже поглядаючи на проїжджих монголів. Але Содба, сам відчуваючи неспокій і боячись, щоб у нього не відібрали дорогоцінних йому речей, поспішав з міста, не зупиняючись і не розпитуючи.
"Які спритні ці китайці! — думав Содба. — Ще кілька хвилин — і кур'єр філії застав би його в крамниці!"
Але гострий, спостережливий зір Содби щось був помітив незвичайне в постаті кур'єра. Лише перший, несподіваний переляк примусив Содбу забути про це явище й швидше погнати коня. Тепер же Содба став відшукувати причини того, чого кур'єр мав надто розтерзаний вигляд і не спинився, коли зустрів Содбу.
"Щось сталося в хошуні!" — вирішив Содба. І це ще більшою мірою заохотило його поспішати додому.
Старий Содба знав із переказів та легенд багато подій, що призвели його та князя Уйдзін-гуна до такого рабського стану. Свою залежність від китайських купців Содба відчував фізично, як відчувають настирливий зубний біль.
Колись дуже давно, як говорить легенда, а вона для Содби все одно, що справжня об'єктивна історія, халхаські князі перейшли в підданство до манчжурів, які тоді були завоювали Китай. Халхаські князі зробили це, щоб урятуватись од Бошекту-хана, який розбив халхаське військо коло озера Ологой. Це була страшна війна між монгольськими племенами, яка, врешті, всім монголам принесла рабство. Манчжури на знак покори примусили монголів не стригти волосся на маківці, а відпускати його у довгу косу, що раніше вони проробили і з китайцями. Але примхлива історія, врешті, зробила так, що і монголи, і манчжури опинилися під китайцями.
До косички, що теліпається ззаду, Содба звик так само, як і до цієї історії, що звучить, як недобра казка лютої старушенції.
Китайські купці поволі забрали все до своїх рук. Содба прекрасно пам'ятає, який багатий був його князь Уйдзін-гун, — вірніше батько його теперішнього князя. Колись, як говорить легенда, у князя було сім тисяч коней і двадцять тисяч баранів — кількість, що її Содба навіть не зміг би порахувати. Але то говорить легенда. А Содба ще недавно прекрасно міг підрахувати весь князів достаток, що складався з дванадцяти коней, восьми биків та двох верблюдів. Тепер же і рахувати не було чого. Була одна юрта на двох та двоє коней, ще була лють, було незадоволення й жадоба помсти, що рахуванню не підлягає.
Але Содба даремно поспішав до хошуна, везучи князеві так важко здобутий чай. Скоїлось те, чого не зміг урахувати Хо Шу-лін у своїй великій книзі, історичній для боржників.
Содбів князь Уйдзін-гун, не дочекавшись чаю, зробив неймовірний вчинок, що його ніколи не можна було сподіватись від князя.
Він ще до Содбового приїзду вдерся силою до Хо Шулінової філії з кількома жебраками-головорізами, як повідомив кур'єр, що врятувався від нападу, розбив усю юрту, пограбував товари і, нарешті, підійняв на ноги весь хошун.
Почалось те, що зветься одним простим словом: революція.
Содба не знав цього слова, він прекрасно вивчив, як воно звучить, пізніше. Але він був задоволений з того, що розпочав його дивний князь, і щиро привітав цей, такий неймовірний, вчинок, що не личить титулові гуна.