Бо колись усе було дрібніше, делікатніше.. Їх називали кавками.. І вони справді між собою жалісливо, по-бабськи, кавкали.. Теж із тих давніх, не дуже веселих сирен.. І як надійшов пан Корн — піднявся неймовірний рейвах.. І котрась із них аж з неба таки вцілила у пана Корна.. Підходить він до діда.. простоволосий.. і в руках тримає той обхляпаний котелок.. Сам не свій.. розгублений.. лиш каже: пане Лишега, а нащо ви тримаєте у себе тоту худобу?.. І на другий день ті ясені спиляли, бо дід Горко мав честь перед людьми.. Пізніше з того дерева столяр пан Красножон вигиблював для тата Богдана лижі.. нарти.. Широкі, з високо закрученими дзьобами, як лебеді.. А через якісь пару літ — війна.. І вже ні честі, нічого.. пан Корн збожеволів.. блукав у гетті посеред Тисмениці з білим когутом на руках.. І всім казав, що то його син.. А потому нікого не стало..
Кілька разів я приходив до Валєри подивитися дорогий альбом Люсьєна Фрейда.. Там усе по-англійськи — бо й він майже все життя в Лондоні — відколи мусили виїхати з Відня.. Голі спітнілі тіла.. Вони народилися інакшими, ніж їм того хотілося.. Колись, може, й сумували — але тепер ніби змирилися.. І вже не соромляться свого тіла.. Так, воно зношене.. Зібгані сірі простирадла.. Тут же, під боком — відкинули лапи і дрімають їхні клаповухі друзі з відданими очима.. Невідомо — чи хтось із них коли-небудь гнався за диким кроликом?.. Їхня шерсть мокра і злипла, наче на щойно народжених ягнятах.. у стайні на сіні.. десь на віддаленій фермі.. Забутій усіма на світі.. де ніхто не побачить.. Так що й невідомо, чи ти народився.. де і коли.. і від кого?.. Може — це лише їхні личини у дзеркалі — у неприбраній спальні з завішеними вікнами — тут сам на сам з дзеркалом — але самого тіла немає.. Може, воно десь вийшло.. чи смажить собі яєшню і пахне димом.. а все, що ми бачимо — то їхні ще не згаслі відображення в дзеркалі.. ще теплі відбитки.. Чому усе так сталось?.. Від кого вони ховаються?.. Що вони хочуть забути?.. Чому вони так одержимо і так зречено збайдужіли і до свого тіла — і до світу?.. Вони наче хизуються своїми позиченими обвислими, перестиглими органами..
Люсьєн Фрейд старанно фіксує їх — скоцюрблених у своїй красі.. широкими червоно-коричневими "тілесними" мазками.. часом недбало розмашистими.. так, наче перефарбовує облуплене тіло.. Темний, тілесний підмальовок — грубим щетинястим пензлем — а вже по ньому — оживлюється у зблисках поту тлінна плоть.. Так спритно, може, учні Тиціана готували для свого маестро тіло святого Себастьяна.. але вкінці вже він сам підходив.. І обмацував тіло своїми пучками.. І гоїв кожну рану від стріли..
Але він не Тиціан.. Він Люсьєн Фрейд, онук великого Зіґмунда.. Ось він малює вже королеву: вона позує перед ним на дзиґлику, у короні.. важкі діаманти обтягнули вуха.. Мабуть, у нього таки, в майстерні.. І трохи їй ніяково.. як і будь-де поза Букінгемським палацом.. У позеленілій раковині скрапує вода.. нестерпно тхне з підземної клоаки.. холодно, непідметена підлога.. Люсьєн, десь її одноліток — стоїть проти неї десь за метр — за своїм мольбертом: на ньому мініатюрний підрамник з полотном — у висоту, може, на півтори долоні: навіть напудрені кучері не вміщаються.. Мало не впритул, Люсьєн пильно вглядається воронячим поглядом у свою жертву.. Мало не клює її дзьобом.. Ніяке мерехтіння самоцвітів на короні не спокушує його геть стертого, облізлого пензля: ним він ще вчора розмашисто фарбував землисте тіло самітньої домогосподарки у себе на канапі по той бік Темзи.. Ніяких діямантів!.. Ще кілька ударів пензля — і маєш: ціпкий погляд трохи вибалушених каламутних очей.. ніс картоплиною.. грубо відкопилена нижня губа.. під бородою, де мало бути кілька разків молочних перлів — якась темна.. надто глуха тінь.. як провалля.. великі вуха.. Пане Люсьєн.. Я мала честь зустрітися з вашим дідом десь восени тридцять восьмого року.. я тоді попрохала його розтлумачити мій один страшний сон.. Тоді в Альпах зірвалася велика лавина.. Ви знаєте, що манило вашого діда — найбільше в житті?.. Ні.. не жінки.. Відлуння альпійських лавин.. ось що манило його усе вперед.. сюди.. на край землі.. де всі ми вже такі, як і він тоді: вигнанці..
Доглядачі в музеях часом мають імпозантні лівреї.. У наш час хіба не відроджується традиція?.. Служники найвищого рангу.. Вродливі з себе, поставні.. мають приємний голос.. вміють поступитись.. усміхнутись — о, їм ціни нема.. Далекі родичі царедворців, придворних поетів.. Якось у Саванні — там, де Саванна впадає в океан.. о прекрасна Саванна, де вечорами негритянки ходять попідручку, а негри сидять на ґанках, залитих місячним сяйвом.. Якось ми з Джімовою мамою, Дочкою Американської Революції — вибралися до океанаріуму.. І чого там не було.. і риби океанічні, і гади, і черепахи.. Усе там хлипає, плодиться у величезних акваріумах, вмурованих у стіни.. А довкола — вічнозелені дуби густими шатрами.. і з їхніх крон звисає зеленими бородами аж до землі іспанський мох.. і ти прогортаєш їх і ходиш наче морським дном.. і ось, вже виходячи з прохолодного музею — в останньому залі завмер: жінка в елегантній уніформі.. в портупеї з кобурою.. припала щокою до акваріума.. заплющила очі і щось нашіптує.. сама до себе.. Усміхається.. Уся вона і щокою, і плечем, і всім тілом — прихилилась до шкла і завмерла.. Більше нікого там не було.. Вона мене не бачила як увійшов.. А з тамтого боку до щоки підпливла і зависла акула.. прихилившись до неї за шклом.. Її темнаве тіло вигнулося.. обвило плечі жінки в зелено-блакитній уніформі.. єдино, що та зняла свій берет — і злегка розсіяла біляві короткі кучері по шклі.. Удвох.. Наодинці присягаються.. на все життя..
Цього літа, якось блукаючи понад Турянкою — перейшов її вбрід — на теплім намитім піску бачу кілька напівпрозорих пластин.. Може, на півдолоні, не більші.. І зблискують — але не кремінь.. Бо натиснеш — і в пальцях розпадеться.. І не слюда.. відтінку якоїсь рожевуватої глини, але прозорої.. У її товщі проглядались темні плямки і прожилки, наче капіляри.. Сама пластина завтовшки, як мізинець.. Якийсь земляний клей, застиглий хрящ.. Але ж воно дзвеніло в руці, коли торкався — може, не так мелодійно, як кришталь.. А по краях — нерівні зубці, як у кремінного відщепу.. Я наче тримав у руці живий, щойно народжений камінь.. Якимось дивом вивільнений з-під гніту тугих пластів часу.. Ось вони — над річкою, в її крутому березі: темніший, темний, світліший час — пісок, глина, коріння, далі темний ліс аж до неба.. Живий камінь ще слизький.. ще не обріс твердою шкірою.. Але вже дзвенить!.. Піднесеш проти сонця — воно світиться, темне, драглисте, і бордовий згусток усередині.. наче зародок.. Не тямлячись від хвилювання, я знов забрів у мілку прохолодну воду, притискаючи до грудей пригорщу пластин.. це ж десь тут народжується нікому не знаний гірський кряж.. десь тут.. Ще гнучкий, потаємний.. Хіба ж не явилися мені ці живі згустки, можна не вірити очам — але я ж тримаю їх на грудях.. І під ногами — приглядаюся.. у бистрій течії бачу цілу жилу.. Це Підгір’я, давній високий хребет видніється аж десь за Свічою, у Гошеві — там, де монастир.. а цей наймолодший — отут переді мною..
Маленьке, але справжнє щастя.. ніхто більше не знає.. Я аж розгубився: стою у воді, довкола хвилями горби, на урвищах цупкі брили темного глоду, далі темні ліси, і так аж до Свічі.. а за нею перший хребет, за ним вищий, ще вищий.. єдине мені невідомо: куди вони йдуть.. до мене назустріч — чи віддаляються, зникають?.. Я знаю, вони рухаються.. он як хмари.. Чи гриби.. Бистрі і недосяжні.. А буває, чути грім десь у темній гущавині: то вмирають старі гриби.. і луна йде.. Наче обвалюються давні гори.. Вони йдуть лише поволі.. Але куди?.. Чи ця тиша надходить — чи вона відступає?.. І де я — на порозі, чи вже за порогом.. Але перед чиїм невидимим порогом?. Але ж я притискаю до грудей щойно народжений камінь.. У мене є своя шкіра, хоч увесь подряпаний, облізли плечі.. а він без шкіри — слизький, голий.. Але торкнися нігтем — чути звук.. Слабенький.. Але це вже дзвін.. Глухий, з глибини.. Так торкається глибинна риба іншої риби, на знак самотньої пристрасті у темних водах..
У Торонто — як ми з Кетлін переходили залами приватної галереї — двері прочинилися у внутрішній двір.. Там був невеликий сад.. Я побачив там майстра.. Молоденький інуїт.. Мені здалось — він якось нерішуче приступив до роботи над гігантським китовим хребцем.. Китова кістка — світло-попеляста.. пориста.. Вона не шліфується, як моржевий бивень.. Але окремі хребці вимиває хвилями на побережжя.. їх вивітрює і вибілює сонце бозна-відколи.. Але дуже важливо — щоб у готовій скульптурі зберегти той давній вітер і ритм прибою.. Видко, тому так несміло той інуїт брався до роботи: він ще прислухався.. принюхувався..
Та є інший — внутрішній океан.. Там і дотики, і рухи інакші.. може, лагідніші.. поступливіші, чи як.. Скажімо, внутрішній різновид акули можна розпізнати лише дуже зосередившись: ось жовтуватий відблиск ока.. лагідно-зеленуватий ривок в’юнкого тіла.. І не обов’язково це має відбуватися у воді.. Раптова тінь, десь далеко.. якась солодка тривога.. обернувся — а тінь вже позаду.. Хлопчик з Великої Тур’ї на Підгір’ї має іншу акулу в своїй криниці.. Вона, може, менша.. і не така вертка, як він.. Невідомо.. вони якось пробираються глибинами.. Хтось любить глибокий колодязь, хтось ні.. Ставок з жовтим і білим лататтям.. затінену лісову річку.. Або раптом глибока, аж синя баюра на давній лісовій дорозі.. вибита ще татарами в урочищі під Погонею.. Але він любить свою акулу.. Часом ходить собі, ходить по садку.. а то підійде до криниці.. крикне їй щось на вухо.. і знов кружляє собі у зеленому: то в холодок, то знов до неї..
Найпряміше летить синенький рибалочка над річкою Турянкою увечері.. додому, додому.. Якось мало не продірявив мене на броді.. Надто поволі перебридав — а на дні гостре, слизьке каміння.. У нього дзьоб і голова важкі — такий гарпун продірявить тебе і не спиниться.. хоч тільце ніби маленьке.. У нього ідеальний торс.. і несеться річищем рівно — як струна посередині — не нижче і не вище..