На ній був світлий жакет, зісподу — крепдешинова сукня у великі квіти, вона плила поволі і високо, ніби пава. Кожен її рух від мізинця на нозі промовляв, що інакше бути не може, її плекають, цю особу, обрану довічно, і ось — я перед вами, мене забути неможливо, і тоді над водою я була така ж юна як і тепер..
З-за крайніх каштанів вийшла ціла валка циганів й оточила всіх поблизу. Тіні-помада.. тіні-помада.. тіні-помада.. Молоденькі циганки тримали на руках ще менших, а ті зовсім маленьких. Деякі сумно пахкали довгими цигарками. На комусь були стоптані осінні чобітки, але більшість з них здавалось, щойно напівголі випурхнули з вар’єте ресторану "Метро" навпроти — в намисті, блискітках і довгих газових спідницях. Найменші ледве стояли на вигнутих ніжках і трималися за матерів. Трохи далі під деревами стояло кілька старших циганок з арахісом в цукрі в чорних лакованих туфлях. Вони рухались широко назустріч перехожим, не минаючи нікого. Тіні-помада! тіні-помада!.. І на очах у перехожих підводили блакитним собі очі, намазували, випнувши повні губи, і стирали долонями, і знов намазували і чмокали переляканих чоловіків. Тіні-помада! — кричали маленькі і найменші. Тіні— помада!..
Батько наздогнав його аж коло ресторану "Метро". Уже без мішка. Вони стали підніматися східцями. На котромусь поверсі було вар’єте — так свідчила реклама на вході — яскраві діви з довгими ногами і в масках закликали до себе, але на котромусь з цих поверхів можна було випити чарку і набагато дешевше ніж у вар'єте.. Я ще ніколи не був у вар’єте. Вони там лише танцюють? Зрештою, яка різниця, ми не надовго. Вони зайшли на другий поверх. Вар’єте очевидно було на третьому поверсі, а тут тихо і прохолодно. Хоч і відчувалось, що десь недалеко вирувало, десь за безконечними арками і вічнозеленими пальмами у глибоких нішах.. Вони сіли за столик і попросили щось випити. Дивно, як уживається тут такий прохолодний спокій, а десь над тобою вирують у бенгальських вогнях гнучкі танцюристки в масках.
Ви знаєте, я хотів би вам доказати про сина.. Я його дуже любив, і хочу вас попросити, щоб ви може не давали йому якоїсь трудної роботи.. Він ше змалку був дивний. Що правда то правда, нічого не хотів робити. Ніщо йому не миле. Лише знав ліс і річку. Як піде зранку, то десь його носить аж до ночі. А вночі вертається з порожніми руками, щоб його ніхто не бачив. Не можна сказати, щоб він нас не любив, але ніколи ні пригорнеться, ні всміхнеться як інші діти. Усе робив якось автоматично — скажеш йому іди трохи побався з дітьми — приходить увесь побитий, питаєш хто бив, а він лише плаче і мовчить. Якось раз послали ми його по хліб. їздив він десь їздив, цілий день, я вже боявся, що десь пропав, і вийшов назустріч. Коли дивлюся — вертається. Вже було досить темно, йде він вулицею понад річкою і щось несе в руці. Я йому ще здалеку кричу, де ти ходиш, ми тут цілий день сидимо без хліба. А він підходить, і що ви думаєте? Несе перед собою половину кавуна. Трохи більшого за добре яблуко. Питаю, ми ж тобі дали гроші і на хліб, і на булки, то хіба вже не можна було взяти цілий кавун, раз так тобі вже його забаглося. Хто це продає лише половинки? Хто тобі його перерізав? А він каже — не знаю, не бачив. Як не бачив, вдень не бачив? Чи вже було темно як ти купував його? Вже було темно — він каже, і більше ні слова.. І знаєте що? Він його так і не їв! Та іншому покажи, то він буде бігати за тобою — лише дай і дай!..
Нарешті зайшли музиканти і всілись на естраді, невеличкому помості, вкритому темними килимами. Над ними похилялась розлога фінікова пальма. Оркестрик був негучний. Лише контрабас, флейта і сакс. Вони зробили нешвидкий вступ, щоби привітати і трохи заохотити публіку, тоді почали танго. Двоє чоловіків перегнулись через столик. Один щось тихо розповідав, а другий ніби уважно слухав, примруживши очі. Між ними стояла пляшка шампанського. Більше не було нічого. Коли заграли танго дехто став танцювати. Батько розповідав, одною рукою підтримуючи під столом сітку з кавуном, щоб хтось не вдарив ногою. Ззаду хтось торкнувся. Він повернув голову і побачив над собою даму. Вона запрошувала до танцю. Батько мовчки передав кавуна вчителю і пішов танцювати. Вони мовчки підійшли до самої естради, обнялись і почали вигинатися прямо перед музикантами. Дама була вища і повна. їй не більше сімнадцяти. Вона пригорнула батька до грудей. Він боявся їй наступити на ноги. Він вже давно не танцював. Дуже давно.. Виходило, що веде вона, куди вона, туди й він. Він притулився, щоб нічого не бачити, усім лицем до її пазухи. Так ще можна було сподіватися на оправдання, що він нічого не бачить, і не його вина, якщо когось зачепить чи стане комусь на ногу.. Ясно, він танцює трохи старосвітськи, але танго в усі часи було повільним задушевним танцем, завжди можна було лише плавно ходити поміж пар, притискаючись якнайтісніше. З глибокої пазухи пливли запахи міцних духів, він боявся глянути їй в очі, а коли таки насмілився, то побачив дитяче повнощоке лице з намальованими повними устами. Його очі підпливли сльозами, вони безмовно хотіли вибачитися перед юною напарницею за її невдалий вибір. Я непотрібний старий нещасний чоловік, промовляли його ноги. Моя місце десь в темному кутку під стіною, звідки лише чути, як за темними плечистими фігурами чоловіків-щасливців музика крає серце.. Тихе, мовчазне серце, що колись лише раз в житті, дуже-дуже давно якось дивно стрепенулось і знов притихло, облившись кров’ю. Його губи заціпились, він вже наступав на ноги і його рука вже починала відвалюватися від її талії, і вона може впасти, ця талія кудись вниз, і що тоді?.. Але в її очах зовсім не було насмішки! Вона дивилась розуміюче на дитину, котру ще треба вчити і вчити. На її трохи припудреному лиці очі дивились відкрито і просто. Він вже не уявляв, як дійде до кінця, треба сказати щось, хоч якесь слово, і тоді саме вона нахилилась і поцілувала у вухо: чєво тєряєтєсь — смєлєє.. І коли урвалась музика, він кинув її десь між людей і підлетів до столика. Як усе легко і просто! А він так заклякнув і навіть її не підвів., навіть не подякував., навіть не спитав імені і що вона робитиме увечері.. Вони замовили ще трохи шампанського. Заграли якийсь бистрий танець, він зітхнув, тепер точно його ніхто не посміє запросити.. І знов перехилився через стіл до вчителя після раптової павзи..
І знаєте, чого я найбільше боявся? У нас на другій вулиці люди мали сина, десь йому було років двадцять, а може й тридцять.. 1 всі ті роки він сидів у них вдома., може хіба змалку його трохи повозили по знахарях та й перестали. Щось йому було з головою., але був тихий, нікого не зачіпав, цілий день сидів у хаті, мав-там собі кімнатку і знав, що йому не треба показуватися на люди., соромився себе і тихо сидів, йому Давали їсти, пити., а на вечір виходив погуляти на свіже повітря.. Ходить, блукає, вийде на вулицю, ходить понад річкою, але коли вже зовсім стемніє.. Його не боялися випускати, бо він все розумів, лише не міг сказати.. І вже всі родичі звикли, що він трохи походить, походить та й вернеться.. Аж якось під вечір чуємо хтось кричить. На другий день кажуть, що він перед тим вийшов з дому десь вже видно наперед заховав сокиру, а в сараї у них був такий пень, що на нім курям голови рубають, і що ви думаєте? — взяв і відрубав собі те діло., і зарив його., запорпав у купі гною., а потому вернувся додому і родичі побачили кров.. Мій син нормальний.. Але знаєте, коли я став за нього найбільше боятись?.. Якось я вибрався до міста і питаю його, може тобі щось доброго купити? Він довго думав і каже: купи мені кавуна.. Я його ще перепитав і він знов тої самої. Я поїхав і купив, і по дорозі з’їв рівно половину і привіз йому, і він здається навіть зрадів. Але так і не попробував ані скибки. Питаю, чого ти не хочеш, а він каже, що йому вже перехотілося, і щоб ми з’їли усе., до мене дійшло раптом, що він і не здогадується, що таке цілий кавун.. Ви уявляєте? Ви уявляєте, що це значить? А він ще ж не нюхав життя, і в мене тоді дуже заболіло за нього серце. Увесь той час після того, як його послали за хлібом і він пізно увечері вернувся — увесь той час, роками він вірив, що насправді цілого кавуна не існує, це вигадка, що він такий і має бути, і що його весь час дурять, вихваляючи розкішний повний плід, налитий сонцем.. І я раптом збагнув ті його слова, коли спитав, хто йому перерізав його, чи вже було темно, як він купував його, — і він відповів, що так, вже було темно..
У дверях, трохи відслонивши темно-червону бархатну портьєру, виросла висока постать у чорному кожусі і чоботях. Під пальмою коло самих дверей ніхто не сидів, видно встали трохи потанцювати. Чоловік у кожусі якусь секунду стояв на порозі, вагався чи варто., а тоді підскочив до столика, вхопив келих з вином і ковтнув. Другою рукою загріб кілька кусків червоної риби на тарілці, витерся шапкою і загупотів уже за дверима. Усе було далі так, як і мало бути, лише загойдалося пальмове гілля над столом. Але чи то був протяг знадвору, чи вихор, здійнятий кількома розкрученими у вальсі парами — цього вже ніхто не міг пам’ятати..
Я просто не уявляю, що з нього б вийшло. Не уявляю.. І розумієте, я його ще якось би навчив. А він зв’язався з двома дружками. Один жив колись далеко на хуторі в степу. І там в них було озеро чи ставок з очеретом. І коли дикі гуси верталися навесні, то завжди сідали на те озерце. Сядуть, поплавають, покупаються і летять трохи згодом далі, до себе в тундру. Так само восени вони там збиралися у далеку дорогу. І от саме в той час його той дружок узяв собі моду тікати з дому. І ніяка сила вже не могла його там втримати. Взуває добрі, ше дідові чоботи, намащує їх солідолом, десь добув собі кожуха, шапку — і бігом з дому. І десь його носить по світах кілька місяців. Аж вертається.. Кожух облізлий, чорний, аж гниє, залитий видно якимсь мазутом чи вином, чи потом.. Трохи вдома відійде, очухається.. І знов чекає пори.. А другий дружок не гірший. Тримається вдома, коли на ставу далеко в полі у балці, порослій старими дубами невітряно — тоді саме добре йдуть коропи. І поки вони беруть, він там і пропадає.