В коридорі висить кілька великих ламп, щоправда світло не надто яскраве, але в мене вже півгодини течуть сльози, я майже нічого не бачу, тож лампи мене засліплюють, я навіть не можу розгледіти, що ж там за консерви жере вартовий. Він нас мовчки пропускає, і вони навіть не вітаються один з одним, чмошний народ — сержанти, чмошний і суворий, як фіни або лапландці. Вони мене просто ненавидять, я це відразу помітив, ще там — на кінцевій, ці їхні дощовики, ні — вони мене точно ненавидять, ублюдки фашистські, сидять тут, жеруть свою тушонку, я б зараз уже вдома був, якби не ці лапландці. 3 виду нормальні чуваки, можливо, на кілька років старші за мене, за інших обставин ми могли б стати друзями, ходили б на футбол, в кіно, я не знаю, що там ще роблять друзі, ну, але люди сильно псуються, варто їм лише обмотатись службовими портянками, можу лише уявити, що з ними далі буде, це ж так просто не закінчиться, вони ж самі мають такі речі розуміти, ці лапландці.
19.15
Так, пацан, — каже один із них, очевидно, старший, або нарваніший. — Або ти йдеш далі, або ми тебе зараз вб'ємо. Почекайте-почекайте, — кажу я, — ви не розумієте — у мене все гаразд, давайте я справді піду, але в інший бік, туди, куди я вже йшов. Куди ти йшов? — кричить старший, — ти зястряг в дверях, люди зайти не могли. Серйозно? — питаюсь. — Ну, мене, очевидно, підштовхнули. Хто тебе штовхав? — кричить той самий. — Ти просто під колеса кинувся, а потім у дверях застряг. Добре-добре, — кажу я, — давайте я піду туди і ще раз спробую, добре? I я справді намагаюсь звільнитись із їхніх обіймів, і вже тоді вони починають мене бити. А коли й це не допомагає, то просто дістають балончики і щедро поливають мене черемхою, самі при тому відвертаючись. Очевидно, цей запах їм не подобається.
22.30
I ти, блядь, ти — який ще вчора робив цілком божевільні речі в силу вродженого алкоголізму та веселої вдачі — ти раптом годен підтримати будь-які репресії й каральні операції, ти валяєшся вдома, читаєш кримінальну хроніку і вболіваєш не за чесних у своєму божевіллі маніяків, а за генералів зі ставки і костоломів із особливих відділів, старий реакційний ублюдок, що забув терпкий запах ровд. Фашизм саме так і починається — вчорашні бійці невидимого фронту раптом перетворюються на жирну опору для антигуманних експериментів із дійсністю та свідомістю, ті, хто лише вчора повернулись із фронтів та окопів переможцями, вже за якісь десять-п'ятнадцять років раптом перетворюються на фашистських свиней, ось в чому найбільша таємниця цивілізації, суспільство зжирає саме себе, воно важчає і осідає під вагою силікону, яким саме себе й накачує.
19.45
— Так, — говорить один із фашистів, — викладай, що там у тебе в кишенях.
— Не можу, — кажу. — Спочатку наручники зніміть.
— Не вийобуйся.
— Ну хоча б тимчасово зніміть, я дістану, а ви потім знову їх одягнете.
— Ну да, ми їх знімемо — а ти знову тікати. Давай витягуй, а то по голові дістанеш.
— Ви не маєте права мене бита, — кажу я фашистам. — Я деканові зателефоную.
— Це ми зараз деканові зателефонуємо, — говорять фашиста.
— Ні, це мій декан, так що я йому зателефоную.
— Не пизди багато, — говорять вони.
Да, щось розмова не клеїться. Цікаво, де в них тут газова камера, я шей далі погано бачу. До того ж газ, накладений на випите мною, чинить якісь райдужні комбінації в РОЛОВІ.
— Зараз ми тебе сфотографуємо.
— Це ще для чого? — питаюсь я.
— На пам'ять, — сміються фашисти.
— А де у вас тут газова камера? — питаюсь я.
— Що? — не розуміють вони.
— Ну, камера, — кажу я. — 3 газом.
— Ага, — говорять вони. — I з душом. Зараз буде.
Зараз вони мене розстріляють, — думаю я. — Ублюдки фашистські. I тут до кімнати входить огрядний каштан, в сенсі не капітан корабля, років п'ятдесяти, з рештками совісті в очах і рештками бутерброді в на кітелі. Я зрозумів, що це мій шанс і вирішив за нього триматись, ну, не за кітель, звичайно.
23.00
Потім починається старість, ти просто порожній зсередини, в тобі просто нічого не лишається, тебе вичавили, видавили і все тут, і викинули, так що можеш тепер пишатись своїми протезами і медалями. Кому ти був потрібен, за великим рахунком, що ти робив протягом усього цього часу, чому тебе всі ненавидять і чому ти їм не можеш відповісти навіть цим? Де твоя ненависть? Де твоя злість? Що з тобою сталось? На що тебе перетворила система? Як же так — ти ж непогано починав, ще тоді, в свої 16-17, ти ж був нормальною людиною, не зовсім кінченою і не цілком передбачуваною, що ж ти так облажався, як ти подивишся в очі янголам на кпп після того, як помреш у власному гівні, як ти їм в очі подивишся, що ти їм скажеш, вони ж тебе не зрозуміють, вони взагалі нікого не розуміють, нікого-нікого.
20.00
— Ким же ти будеш?
— Учителем.
— Який же з тебе буде вчитель? Ти ж п'яний увесь.
Так, потрібно якось звідси вибиратись, бо цей ублюдок мене точно розстріляє. Схоже, я помилився. На цих фашисте ніколи не можна покладатись, обов'язково здадуть.
— Скажіть, а як вас звати?
— Мене? Хм. Микола Іванович. Микола Іванович Плоскіх.
— Як?
— Плоскіх.
— Можна я вас буду просто Миколою Івановичем звати?
— Валяй.
— Миколо Івановичу...
— Ну?
— Ви розумієте, я взагалі не п'ю.
— Я бачу.
— Серйозно. Не п'ю. Взагалі.
— А що ж ти так нахуячився?
— Миколо Івановичу, ви розумієте... Це мій декан.
— Що декан?
— Ну, в нього день народження сьогодні, розумієте?
— Ага, і весь факультет бухав, да?
— Ну, ні, звичайно. Він просто попросив допомогти йому переїхати. В нову лабораторію.
— Яку лабораторію?
— Нову. Переїхати. Там, речі перевезти, апаратуру.
— Апаратуру?
— Ну да. Колби.
— Які колби?
— Ну, колби, такі, знаєте, — я намагаюсь пояснити йому, як виглядає колба, але сам не можу цього згадати.
— Ну й що?
— Ми хіміки.
— Я бачу.
— Серйозно. Знаєте, колби там різні. — (Що я до цих колб причепився?) — Миколо Івановичу...
— Ну?
— У вас же діти є?
— Є, — каже Микола Іванович, поправляючи свій фашистський кітель. — Син. Такий самий роз'їбай, як ти, — Микола Іванович, схоже, попускається. — Клей ось почав нюхати, зараза така. Я недавно поліз в тумбочку.
— Полізли в тумбочку? — не розумію я.
— Ну, в мене там МОЇ речі, розумієш? Поліз, значить, дивлюсь — клею немає, я до нього — ти що, кажу, охуйок — раніше цигарки МОЇ курив, тепер клей МІЙ нюхаєш?
— Ваш клей? — Я його ніяк не можу зрозуміти. Що він говорить?
— Я для ремонту купив, — ображається Микола Іванович. — Для ремонту, ясно? А тепер який ремонт, без клею-то?
— Да, — кажу я.
— А обригався чого?
— Не знаю, Миколо Івановичу, в мене це щось останнім часом із носом. Сплю погано, ві сні задихаюсь. Ригаю ось.
— Це в тебе гланди.
— Думаєте?
— Точно, гланди. Тобі їх потрібно вирізати.
— Вирізати?
— Ага.
— Ну да, — кажу я, — Як же я їх виріжу? Що ж тоді залишиться? Можливо, гланди, це взагалі найкраще, що в мені є.
— Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?
— Миколо Івановичу...
— Ну?
— Відпустіть мене. Я більше не буду.
— Та куди ж я тебе відпущу? Тебе ж такого через п'ять хвилин знову підберуть. Ці ж ось два підараса, які тебе притягли, і підберуть. Вони молоді, для них це як ворожий літак збити — можна нову зірочку на борту малювати. Так що сиди тут. Тут ти зараз в найбільшій безпеці. Так, зараз, де МОЇ ключі, пішли — я тебе залишу до ранку в камері.
— В газовій?
20.30
В камері темно, вздовж стін стоять дві лави, на одній валяється чувак у шкірянці, між лавами наглухо заґратоване вікно, Микола Іванович забирає мій пасок і шнурівки й залишає мене в темряві. Я відразу кидаюсь до вікна, не може бути, — думаю, — щоб звідси не можна було втекти, з будь-якої газової камери можна втекти, очевидно, що i з цієї теж. Що ти робиш? питається чувак, порипуючи в темряві шкірянкою, та ось, кажу, хочу якось вилізти звідси, ага, каже чувак, а ти підкоп зроби. А що, — кажу, — звідси ніяк вилізти? Ні, — каже він, — ніяк. Тільки підкоп. А ти звідки знаєш? — питаюсь. Я, — каже він, — ось у цій самій камері сидів ще три з половиною роки тому, коли мене взяли перший раз. Ух ти, — кажу, — так ти тут свій? Ти за базаром слідкуй, — каже чувак, — який я мінтовні свій? Ну, вибач, — кажу, — не хотів тебе образити. А за що тебе взяли? На кічі, — повчально каже чувак, і його шкірянка ображено рипить, — не питають за що, на кічі питають — по якій статті, поняв? Поняв, — кажу.
Так ми з ним до ранку і просиділи. Він розповідав про кічу, а я думав про своє. Лави пахли клопами.
18.06.93 (п'ятниця)
7.00
— Миколо Івановичу?
— Давай, синок — підіймайся. Підемо на виправні роботи.
— Бувай, — кажу я чувакові, але той у відповідь лише сонно поскрипує.
Значить, так, — Микола Іванович веде мене обдертими коридорами, виводить через бокові двері, я бачу, що ми потрапили в коридори паспортного столу, він теж знаходиться в одному приміщенні з ровд, тут ще зовсім нікого немає, жодних тобі відвідувачів, лише дві прибиральниці миють коридор із двох боків і дивляться на мене осудливо, кожна по-своєму, звичайно, але осудливо, Ми кола Іванович відчиняє ще якісь двері і заводить мене до велико! кімнати, де стоїть старий холодильник і гасова плита, підлога залита вапном, схоже тут роблять ремонт, може, саме це і є газова камера, — думаю я, — а народ вони травлять, очевидно, за допомогою гасової плити.
— Значить, так, синок, — діловито каже Микола Іванович, — значить, так.
Зараз, — думаю, — він запропонує мені засунути голову в духовку і відкрутить крани.
— Я вирішив не телефонувати твоєму деканові. Нащо тобі ці неприємності, правильно?
— Правильно.
— Але щоб більше такого не було, ясно?
— Ясно.
— Значить, так, — каже Микола Іванович, — ось твій паспорт, ось твій пасок.
— А шнурівки?
— От, блядь, забув. Ну, все одно — вертатись. Значить, так, — він, схоже, сам не знає, що йому треба. — Бачиш лампочку?
— Бачу.
— Бона розбита — бачиш?
Я дивлюсь вгору. Справді — розбита.
— Бачу, — кажу.
— От, давай — викрути ЇЇ. А то я туди не вилізу. Роки МОЇ вже не ті.
— Викрутити? — перепитую.
— Викрути.
— I все?
— I все.
— I можна йти додому?
— Ну, ні, — каже Микола Іванович.