Чи, може, так воно і є? Може, це якийсь експеримент, якесь випробування на виживання, на живучість, на подолання перешкод? Може, саме для цього брали кров на аналіз у той далекий-предалекий день? Може, десь тут, поряд, ось лише руку простягти, ось за цією стіною сидить бригада дослідників у сірих, мов попіл, халатах, роздивляючись мене через невидимі отвори у стіні: Чи просвічуючи стіну ультразвуком? Або інфрасвітлом? Де ви? Де ви? Ну пожалійте мене, змилосердіться, дайте знак, хоч би найменший шурхіт телепатичний, дайте мені зрозуміти, відчути вас, де ви є?!
Нема. Нікого тут немає. Лише залишок чоловіка з найсереднішою кількістю еритроцитів у крові човгає безкінечними коридорами, переступаючи перепов-нені своєю власною спермою гумові контейнери у вигляді жіночих тіл — лискуча Блек Чері, Саманта з неймовірними цицьками, Барбі з немовби вивихнутими стегнами, Холлі та Саллі з наївно розтуленими ротами... Чому ви тут, зі мною, запитую я в них, переступаючи. Чому не дружина моя, чому, врешті-решт, не ота сірозуба стюардеса з гіперзвукового лайнера? Чому не діти мої, Лоло, Боло і Міоло, п'ятнадцять років, вісімнадцять і двадцять два, саме дітородний вік, нехай би й через інцест, а зачали б нову цивілізацію! Не віддали б цю планету сліпим білим метеликам...
Немає... Немає нікого... Тож мушу сидіти й думати. Згадувати, а це дійсно — найстрашніше. Чи я і справді натис тоді ту кнопку? А може, ні? А може, мені приверзлося? Можливо, відлік на секундомірі ще йде, біжить, триває, ряхтить, переливаючись рідкими кристалами на табло? І я незабаром проки-нуся, поснідаю і піду нарешті виконувати свій пресвятий обов'язок — робити Великий Вибір?..
СТАРИЙ підводиться зі стільця. В одній руці тримаючи вже Порожню пляшку, другою натискає клавішу "зіор" на відеокамері. Потім натискає "eject", відкривається гніздо касети. Воно порожнє. Понишпоривши в ньому пальцями вільної руки, СТАРИЙ переходить до магнітофона й диктофона. Там так само немає касет. Непевно похитуючись, заточуючись, хапається руками за спинку стільця і разом з ним повільними коротенькими кроками відходить у глибину темряви. Щоправда, він іще ніби бурмоче щось собі сам, вже майже нерозбірливо, але якщо вслухатися...
СТАРИЙ: — Отже, мамайці — за добробут кожного, а бабайці — за процвітання усіх. Ті — за спокій, а ці — за безпеку. За увагу до працівників розумових професій, вчених та науковців, робітників, селян, океанічних фермерів та континентальних фабрикантів... Мамайці — синя кнопка, а бабайці — зелена. Чи навпаки? Синя — ліворуч, зелена, здається, мала бути праворуч. Отже, зелена, це — бабайці, а синя...
Темрява поступово поглинає його.
ЗАВІСА
Червень-липень 1995 року.