Möge przysiçgnac, sîowa ze swoish zapisów nie rozumiej^.
— Co, w kraju takich brak?
— No chyba, aie... 1 — Дівчина вловила швидкий Богданів погляд, глузливо примружилась і, уперто не знижуючи голосу, закінчила по-французьки: — ...ne sont pas si. On a maladroit enfilé galope tels que chevaux. Il voudrait mieux qu'ils dansent leur gopak...2
Богдан, накульгуючи, ступив кілька кроків уперед, аби не чути продовження тої балачки. Але тіло його не слухалося. Що в нім так вибухово, до струсу в голові і грудях, збунтувалося, зрозуміти за давкою злістю було годі. Як і те, в який спосіб серед цього гармидеру він почув, ніби той був поруч, батькове: "Сину! Нема кращих чи гірших народів і мов! Є лише пихаті і зневажені! Все залежить од рівня внутрішньої культури. Внутрішньої, втям це нарешті! Люби, що хочеш. Але не випихай із себе свого. Поважай його. Інакше перетворишся на шпекаючого чи шпрехаючо-го дикуна, який кожним чужим словом іюзстрілює рідне..." А з ним — і себе...
Хлопець зблід, діждався у танцях паузи і повільно наблизився до, судячи з усього, батька з донькою, що вмовкли і з робленою чемністю чекали,*що він скаже.
— Vous avez raison.— Голос його збився на рипливий дискант, що його Богдан вигнав з горла наступним реченням.— Ces danses sont apportées du marché aux puces. Même si j'en avais tiré du profit, je n'aurais jamais revendu ici ces déchets. Au cas ou je m'u serais même, je me croirais... markitante. A Г arriére-garde de la kulture de masse. Vous avez bien noté que celle — ci est parf out pareille. Donc, dans ce village, vous n'avez pas de quoi être fier. Chez vous, sûremert, non plus. Lâ-bas aussi, avant de proclamer quelque chose, très haut, il faut bien réfléchir. Ou bien je me trompe? 3 Старший і молода вислухали його, не змигнувши оком. Опісля розвернулися, помінялися навіщось місцями і зникли, наче їх у клубі не було. А до Богдана (він не помітив, коли навколо нього встигло згрудитися стільки молодших переважно хлопчаків і дівчат) протиснувся Місько і здивовано запитав:
— Ти що, вмієш по-польському?
— Не по-польському...— Дівча в ладненькому блакитному комбінезоні зміряло Міська з ніг до голови і перекривило його дурнуватий посміх.— Він французьким парляє.
— А ти звідки знаєш?
— Знаю.— Дівча не втрималось і черконуло сірими очиськами по обпікаюче чорних Богданових.— А танцювати не вміє.
— Хто, Бодьо? Зараз побачиш.
Гурт розступився, дав їм обом дорогу, і якби Богдан читав зал так само, як поле, і бачив спиною, то не накульгував би, а тримався рівно. Як і личить парубкові, яким його подумки мала захекана висока дівчина, що пантрувала його од дверей і з нетерпінням чекала, коли той магнітофон загримить знову. Щоб у клуб не донеслося ображено-п'яне:
— Послєдній раз кажу! Або йдеш, або наб'ю вам обом морди. Чуєш?
Богдан почув. Що саме — розтлумачила йому до кінця за сніданням баба.
— Люди говорять, ти з Басовою цілий вечір терся?
— Тільки й усього?
Баба похитала головою і зітхнула.
— А Місько, що, за тебе бився?
— Його спитайте.
— А тому професорові ти що говорив?
— Те, що Місько Басовому зятеві. Про любов.
— Каролька казала: він тебе хвалив, коли їхав.— Баба пошукала онукових очей, аби дізнатися, чи стара не брехала. Однак Богданові очі не сказали їй нічого. Та й за такими синцями хіба щось роздивишся? Добре, хоч не його винуватять, а Міська.
Богдан обережно, щоб не тривожити підпухлу щелепу, надкушував хліб, сьорбав зелений борщ і на бабу більше не дивився. Нема про що розказувати: бійка як бійка. У Києві на дискотеках ще й не такі траплялися. Звісно, без нього; він хіба що дивився, як ні з того ні з сього кимось раптом гримає до паркету і починається...
Ним теж гримнуло. І теж несподівано; під кінець танців той, у "варенці", зайшов-таки до клубу, виждав, коли біля них з У лею стане вільніше і не дав навіть затулитися. Врізав як має бути. А далі все робилося само по собі. Звідкись виник Місько, повідпихав всіх, поміг звестися. І рушив на гурт, де заховався Ульчин наречений. Старші хлопці пробували Міська вговтати, та де там. Богдана здивувало, що школярі й допризовники посунули за Місь-ком теж. Пошкутильгав і він, розуміючи, що на якусь іншу поведінку права в нього вже немає — розпочалося парубкування справжнє. Потверджене і оцими синцями і вигуками, що зринають у пам'яті й досі: "Бодю! Тримайся!!!"
Він і тримався. І буде триматися. Є відтепер чого. Друзів справді не вибирають: життя ними родить само. Якщо ти в ньому чого-небудь вартий. Може, й вартий?.. Попереду літо — побачимо... Аби тільки батькові ніхто не написав.
Богдан скосив око на бабу і відкинув це побоювання, помітивши, як чіпко стара слідкує за його ложкою. Перевіряє, видно, який з нього сьогодні робітник? Так це й без перевірок ясно. Він відсунув спорожнілу миску, облизав ложку і запитав:
— Більше ніц нема?
— Є! Молода бульба. Накидати?
— Аякже!
Іще захопленіше та ще й про молоду картоплю у цій хаті, подумалось, не скажеш. Баба це зрозуміла одразу, хоч не пішла, як помітив онук, з мискою до плити, а визирнула спочатку на подвір'я. Аби глянути, чи не сунеться дощ. І звідти почула:
— Як там, тітко, Бодьо? Вже встав?
Знайшов про що питати. Прекрасно! Без синців, звісно, було б іще краще, але куди від них дінешся? Правильно вважає батько: "Шануй те, що маєш! Навіть біду!" А тут хіба біда? Прикрість. Та й та вже забулася. Он як зрадів Міськовому голосу. А якби про те саме запитав іще хтось?..
Хто — Богдан не уточнював; у грудях і без цього замість одного коваля працювало вже кілька. Молодець все-таки у нього старий! Усі молодці! Що вдома, що тут. Сказати про це нікому з
них не скажеш — ніяково. Втім, хіба про таке говорять? Цим живуть. А кажуть зовсім інше. Богдан вийшов у сіни і якомога голосніше гукнув:
— Бабо, де ж ваша бульба?
На що десь аж з дороги долетіло:
— Почекай, сину, я зараз...
Онук знав те "зараз": поки Місько не скаже, хто з ними бився, баба не заспокоїться. Так ніби це має якесь значення. Хіба для розмовних вправ: он як губи попідпухали. Щоправда, не від кулаків. Зрештою, кого це обходить...
Богдан підійшов до вікна, і поки сінешні двері не рипнули і не впустили бабу, дивився на горіха, разом з яким починав тут рости. Цікаво, хто з них тепер старший?.. І скільки їм ще тягнутися до неба, де нікого, крім хмар, немає. І все ж деремося до нього з усіх сил. В ім'я чого? Певне, щоб помудрішати. І колись та пошкодувати за тим, що понад усе спішили вирости. Навіщо? Краще просто рости. Як він оці два дні. Трішки — уверх, трішки — углиб. Pauca, sed bona... 4 (4 Мало, зате добре (лат.).)