Місяць тому Іван прибув додому, до нього ще не заходив, мабуть, батько щось-таки набалакав, од людей знав, що випустили достроково, за зразкову роботу і поведінку.
Три роки проносив фотокартку в кишені, не відчуваючи, що там щось є, що в ній живе людина, так-так, людина, а не фотокопія, і вона, ця людина, весь час дивилася на нього крізь підкладку піджака, светр і сорочку, крізь шкіру і ребра...
Куди дивився Іван своїм світозахопленим сімнадцятирічним оком?
Отоді Костриця і поклав фотокартку в течку, а сейф замкнув і поспішив до чайної, де мав зустрітися із Дмитренком за кухлем пива.
З тих літ пам'ять небагато й зберегла, хіба що радість від новенького кабінету, але це, швидше, була радість будівельника, адже він власноруч підганяв двері, вставляв грати, шпаклював, а вже потім фарбував підвіконня, лутки. Проте й ці миготливі видіння накладалися на чітку, як фотографія, картину того дня, що об неї час од часу вдарявся спогад Костриці, вдарявся й відпадав, мов немічне ластовеня від внутрішньої шибки.
Костриця ще раз помітив бурувату пляму на стіні свого кабінету, на стіні, де ніяких плям не було, бо він сам нещодавно зробив маленький ремонт: пообмітав павутиння, побілив, одне слово, освіжив кімнату, що вже десять років слугувала йому, а він їй, тут він востаннє бачився із молодшою дочкою, це тут вона і сказала йому: "За мене будь спок... В Африці повітря чисте, не те що в тебе тут..." А чого це тут не чисте? Сам не курить, іншим не дає, вікно, правда, не одчиняється, зате кватирка на бронзових завісиках, сам діставав, сам навішував, а втім... Костриця теж інколи відчував якусь затхлість, мовби тут до нього кролів держали, ні, мовби тут до нього кролячі шкурки вичиняли, треба взяти з дому "Пассат" — у нього запах моря, запах Ялти, Алушти і "Лаванди", запах відпустки, надійності, незалежності.
Вийняв із сейфа годинник, подивився — рівно п'ята. Пора. Одягнув піджак, глянув на стіну — чисто, ніяких плям. Вийшов і замкнув двері, двічі повернувши ключ, як завжди. Як і тоді, десять років тому, коли, поклавши фотокартку в течку та взявши гаманець, поспішив до Дмитренка, дещо стривожений поганою прикметою, та було б ще гірше, якби не вернувся і опинився у чайній з порожніми кишенями.
Йшов навпрошки, незабрукованою вулицею, вітер кидав піском у вічі, на зубах тріщало, і кухоль пива уже здавався йому не парубоцькою розвагою, а порятунком від суховію, природною потребою цивілізованої душі. Крім того, веселий і невгамовний Дмитренко знав безліч анекдотів, без яких цивілізована душа також не обходиться.
Щоб було швидше, вирішив зайти з двору, йому це дозволялося — всі свої, хіба що пес Каштан останнім часом як сказився — аж захлинається, його побачивши. Але Каштан сонно блимнув одним оком і відвернувся. Костриця, чомусь дуже обережно і дуже повільно, ввійшов у темний коридор, перед дверима до зали зупинився і плавно натиснув на підопрілу металеву ручку.
Шпарина в три пальці... І — голос Дмитренка:
— Це що ж воно, й урки тепер із порядними разом п'ють?
Шпарина в три пальці, і — обличчя Дмитренка, не таке, як завжди, якесь пісне, аж синє, на столику два кухлі, один, повний, другий недопитий. Дмитренко дивився на того, хто стояв до Костриці спиною. Костриця одразу впізнав її, цю спину, небіж іще змалку, сердячись, зводив і розводив лопатки, наче йому муляло. Не інакше Дмитренко дивився на Івана й до нього звертався, хоч можна було подумать, що чоловік сам до себе говорить, бо так мов нізвідки ішов той голос і так мов нікуди спадав непритомний погляд. Костриця хотів уже зайти, по-родинному потиснути руку Іванові, мо' й обійняти, хай знає: дядько від нього не одвернувся, що ж, оступився, з ким не буває, в майбутньому треба обачнішим бути... Не зайшов.
Просто не встиг, бо Іван, порухавши тими лопатками, поставив кухля і пішов до виходу, зробив, може, крок, може, два і зо всієї сили затопив Дмитренкові межи очі.
Костриця сіпнувся, та вийшло так, що двері не розчинив, а зачинив зовсім, прибивши палець на лівій руці — і досі поболює на негоду. В коридорі нікого не було. В залі щось творилося, а може, й нічого, проте Костриця, стріпуючи пораненим пальцем, вискочив надвір, і тепер уже Каштан загавкав, ще й так люто, як ніколи до цього.
— У-у-у, собаче сім'я!..— Костриця сичав на пса ще з більшою люттю, ніж той гавкав на нього, сичав і задкував двором, доки не вскочив у туалет і довго не виходив звідти.
Нині, десять років потому, він бачить себе в туалеті: скорчений від болю — живіт схопив невчасно, що правда — то правда... Йому треба було втрутитися, помирити їх, Дмитренка і небожа, та хто знав, що так усе обернеться.
До нього привіталися.
— А, Юрчику, здрастуй! Це вже в якому класі? У п'ятому? А чого так пізно? Збори? Піонерські? Мій ідеал у житті... Цікаво... Цікаво... Без ідеалу не можна, правильно, життя — це боротьба за ідеал, життя — це взагалі боротьба... Що? І ти так сказав? Молодець!..— Костриця поплескав Юрчика по спині, хлопчик несподівано, чи то зніяковівши, чи стало йому боляче, звів і розвів лопатки, проте, з усього видно, залишився задоволений похвалою дядька, потім, крутнувшись, пішов собі.
...А все обернулося проти Івана, бо Дмитренко заявив у міліцію, що п'яний Іван Костриця безпричинно, в громадському місці, на очах у свідків збив його з ніг, його — шановану в районі людину, щось там іще написав, от і маєш, Іване, не добув три місяці — добудеш разом з новим строком.
Все правильно, як це так, молодий, а розмахує руками наліво й направо. Дмитренка можна зрозуміти, ну, сказав — не подумав — дурницю, мо' й не треба було, а якщо вже так вийшло... Він же старший, а ти хто? Іван-побиван? Чомусь згадався підпис на фотокартці. Е-е, хлопче, не той час, щоб Івани-побива-ни народ з ніг. збивали. Сверблять руки, то сховай у кишені, бережи для діла, бо, бач...
Костриця зіщулився. От і сьогодні з'явився до нього такий, як небіж, а звідти янголами не вертаються, авжеж, як удруге Іван додому прийшов, то так зиркнув до нього, наче він, рідний дядько, тоді посадив його.
Позаду щось шелеснуло. Костриця обернувся і побачив, як Юрчик перестрибнув траншею, як радісно заспішив додому, як сліпучо-білими зблисками вигравала кожна шибка адмінкорпусу БМУ-41, розкришуючи сонячні промені на безліч колючих скалок, аж очі заболіли, та Костриця все-таки помітив, як на його вікні зблиснули чорні пасмуги, ні, не грати, а так, мов дитяча рука накреслила клітиночки для гри в хрестика й нолика.