Чого вже тепер, через стільки років... про вчителя. Що в дитинстві було — в дитинстві й залишається, я так вважаю. Одначе було. А сталося так: коли оті двоє поліцаїв прийшли за провідником, то шукали вони не Шаблюка. їм потрібен був Маркіян Вандевура, який, кажуть, знав той брід ще краще, ніж Захар. До того ж був на рік старший за Шаблюка. Його й нараяли поліцаям.
— Але ж вони прийшли до Шаблюків. Принаймні так мені...
— До Шаблюків, люди правду кажуть. Але перед тим навідувалися до Вандевурів — сусіди бачили. Та й самі Вандевури, нехай їм земля пухом, розповідали. До Шаблюків вони прийшли тому, що там був Маркіян. Дружили вони з Захаром. Нібито. Так-от, почувши, що треба вести німців до Кричинецького, Маркіян злякався: "Дядечки, не губіть! Партизан мене вб'є!" Та було поліцаєві хльоснути його нагайкою, одразу й погодився б.
— Він справді погодився? — вражено перепитав Радомир. — Так усе й було? Як же сталося, що повів Захар?
— Пояснення тільки одне: він зрозумів, що Маркіян справді покаже брід, і вирішив рятувати десантників. "Стійте, цей слизняк вас не проведе, — сказав він поліцаям. В останню мить сказав, коли вони вже виводили Маркіяна з хати. — Не знає він броду. І сам загине, і вас поведе на погибель".
"Ось що дає Вандевурі право заявляти, що Шаблюк сам викликався бути провідником! — жахнувся Радомир. — Ось із якої "червоточини" все почалося!"
— Святешний, що був за старшого, спочатку завагався. Не довіряв він Шаблюку. Мати й сусідка, що випадково виявилися при цій оказії, відмовляли і його, й поліцаїв. Але Захар твердо мовив: "Поведу. Все одно німці від свого не відступляться". Сміливо так сказав. І повів.
— Але в такому разі Вандевурі краще взагалі не втручатися в пошуки слідопитів. Або, навпаки, підтримувати, наполягати на створенні пам'ятника Шаблюкові! — запально мовив Радомир.
Крижань поколупав палицею болотистий пагорочок, на якому вип'ялося два ростки верболозу, і старанно підгріб ґрунт, ховаючи оголені корінці.
— Хтось інший на його місці саме так і вчинив би. Хтось інший, тільки не Вандевура. Він хоче, щоб у цих краях забули про подвиг свого ровесника так само, як забув він. Можливо, Маркіян Маркіянович і почувається вдячним Захарові за те, що двічі врятував його — від зради і від смерті. Але не може змиритися зі славою Шаблюка. Нехай навіть посмертною.
Над озером запанувала дивна, полохлива тиша. Стіна німотних очеретів здавалася тепер могутньою і неприступною, наче бастіон середньовічної фортеці. Сонце вже хилилося до своєї призахідної межі, але спека не спадала, проміння здавалося язиками розплавленої магми. Пташині зграї вже вдалися на спочинок в глибині очеретяних нетрів... Тільки яструб ширяв над островами, наче пильний охоронець плавнів.
Осначраз ураз озирався на берег, що ніби й не віддалявся від них, а тільки ставав нижчим та невиразнішим, і намагався уявити, що б він відчував, якби знав, що десь там, за пагорбом, на нього чекає засідка, а з очеретяних нетрів будь-якої миті може зойкнути автоматна черга чи пролунати постріл карабіна.
Це було грою фантазії, проте Оснач віддався їй цілком, уявляючи все нові й нові ситуації, в які могли б потрапити двоє десантників. Він ставив себе то на місце головстаршини Романчука, що давав десь тут, мабуть, он, біля того острівця-купини, свій останній бій, то на місце його товариша — краснофлотця, коли той, з хвилини на хвилину чекаючи пострілу з засідки, виходив із плавнів, аби потім ще майже місяць пробиватися до лінії фронту, переховуючись по ярах та почорнілих скиртах. І, звичайно ж, на місце Захара Шаблюка. Яку треба мати мужність, щоб зважитися на таку страшну смерть?
Гриньо мав рацію, стверджуючи, що хоча трясовина розростається, брід щодалі стає надійнішим. Може, й справді через кілька років цей брід стане звичайною болотяною стежиною, що з'єднає острів із берегом?
На острові, де росла колись розтрощена липа, а тепер зеленів тільки обпалений вогнищем кущ верболозу, Гриньо зупинився, чекав Крижаня і Радомира.
— Ось тут, мабуть, Захар зійшов з броду і повернув до острова, — сказав Крижань, підходячи до Оснача. — А он там, мабуть, загинув. Он, у затоці, біля того півострівця.
Кілька хвилин усі троє мовчки стояли край острівця, дивлячись на вузеньку затоку. Сонце було вже зовсім низько, і його чисте сяйво здавалося полум'ям далекого вогнища.