Все-все довкола біле. Невже зима?
— Зима! — ніби у відповідь на мої думки озивається Рада. Крізь густий білий сніг я ловлю її докірливий погляд, чую її
слова. І слова ті, мов сніг на траву, лагідно лягають на моє зболіле за ці дні серце. Ну як же я забув?! Як же я не дотумкав, що Микола — родич, близький родич Карменних. Через те й навідався до них першого ж вечога.
— Ось і провів мене до клубу, а ти... Навіть не підійшов!
Ох і смішний же я, ох і смішний! Вона ж тут, поруч зі мною. Вона щовечора терпляче виглядала мене у клубі, і ось ми разом, удвох, йдемо на її нічне чергування...
Піднімаю вгору лице. Сніг заліплює очі, летить просто в обличчя — я тільки усміхаюсь.
Знову, вкотре вже я думаю про течію Гольфстрім. І про Радиславу. Мов ота далека океанська течія, принесла вона у моє життя такі гарячі, такі бурхливі, живлющі сили. Бо де ж взялося це тепло у серці зараз, наприкінці такої довгої, холодної, аж чорної од безупинних дощів осені, на початку такої білої-білої зими?