Але осьо й мама стала на нову роботу в лікарні, а тітка Параска поїхала десь найматися до старих хазяїв у їхньому з батьком районі (хоч пенсії там то якої вона заробить — вже-ек), — тож тепер і не рипайся; чогось немов і сторож подивиться якось не так, буцім ти хочеш украсти щось. А то йому не відомо, як той дурненький страх у собі вгадувати, г-ой, хоч би тамо мовчали, як не знають. Оцю-го ж куценьку вибере собі паличку, бо тоді не так далеко од тину буде, — хай хтось подумає, що це його така робота. Стулив коліньми бідончика, а під ліву пахву заховав пляшечку, обгорнуту газетою, — батько так гарно вміє, що й не подумаєш збоку, — й тернув з раз патичком по штахетах. Задеренчало. Диво, що й на емтеесі тихо — обідають же дядьки по хатах, й отуди їм ця музика на подвір'я піде аж така голосніша, що ніде нікого нема. Поприходять з обідів, а воно їм ще гратиме не перестане. Це хоч би й хто наскочив, то він хіба не знає, як відказати, — овва. Це в них така з хлопцями гра називається, "на ребрах". Де ти тепер почуєш таку, сказати по-писаному, народну музику, — осьо вони тільки й грають; то на свисточках-півниках, то на сопілочках з бузини чи верби. А це ще такої знають, на штахетах. Постають вряд; один вище бере, той посередині, а кому — то припадає вести ноту низом. Отак і виходить: горою-низом-серединою; хто не минає ні штахетки, кому по двох ударяти, через третю, а котрий — вибірково пробує, бо не кожна тобі штахетка однаково зазвучить, є горбата, є тонша, є з дірочкою у зо двох місцях — сучки повипадали. Та що там казати. Не було б це, думаєш, балачок, якби хлопці повзнавали, що він сам собі грав на всіх нотах, — а то б він їм так і сказав. І став угавати цей холод у грудях, — після перших ударів, знаття добре було, куди задні звуки доходили, — до Порохнюків, а передні — то чи й не за церкву, аж до магазинів. Тепер ще забере бідончика з-поміж ніг, щоб кілька лат пробігти, творячи на штахетах безперервну музику, й тоді вже неодмінно усе тіло скидає із себе не те що страхи які, а й радість таку викликає, що на крик переходила, — й чого б він у гурті з хлопцями не зробив нізащо, то тут само виходило; прості слова, які й так могли вимовлятися, скажімо, в шепоті чи в голоснішій мові, робилися немов піснею, але ж то така пісня, яку не дуже й де заспіваєш, на сцені чи там по радіо, вона більше нагадує такі пісні-оповідання, на які його, може, штовхнув батько. Бо хіба це не він колись приводив до прикладу, як співають інші народи, ще й сам же так неголосно, одхиливши голову набік, з якогось великого дива виспівав: "їду на коні, бачу козу, коза пасеться, хмари по небу пливуть, сонце світить". От би й тобі таку пісню, але виходило трохи інше, аж гарніше: "Чого ж це ви, жіночки, та й добренькі, як поприходите до меї матусі, то враз веселенькі, а потім знов як-то зленькі; батькові горілочку цідите, ге-е-е-нькі-і..." Не вистачало до цього прикладу ще якогось слова, щоб так само закінчувалося, на "енькі". Ну та й пісня просилася трохи інша, бо тину вже не ставало, хіба трошечки його було впоперек, щоб до церковного
муру причепитися, а по біленій цеглі що вже то за музика буде, цього патичка хоч викидай. Одважитися на таку муку: долонями чи хоч пучками продовжити собі щойно складену пісню, — у п'ятах аж озивається це сухе шерхотіння шкіри об вапно, й то чим болючіше буде пальцям на цій цеглі, тим жаданіше буде наближення до іншої ноти, ледь чутної, але дуже хвилюючої, що аж слова не всякі підійдуть до речі; пальці перебираються трохи вище, на гнуті залізні палички, з яких виходили тут візерунчасті зі строгим повторенням у кожному просвітку між цегляними бійничками плетива. Проте як не пробуй, а виходило десь тако: нижня-верхня ноти, середньої не траплялося — якщо рівняти уже до емтеесівського тину, який верхом водно йшов з церковною огорожею. Та й хіба хлопці повірять у таке нове відкриття — що можна й на мурі грати? Але хоч яка та їхня віра чи неневіра буде, хай вони хоча б і попробують, та втіхи такої нової, як оце, вже іншого разу не буде. Й що ж, не диво, скажеш, — от-ці ворота тобі переб'ють геть усе, бо не будеш то їх займати; ще якась баба йтиме згори від церкви, а ти — виграєш тут. Оббіг аж з вулиці церковні ворота, маючи надію дограти ще на дальшому відрізку муру, — але й те диво, що жаданий перехід од цієї, церковної, ноти до іншої, сказав би, базарної, не відбувся. Аж мусив сахнутися уздовж муру трохи назад, — рука, обмацуючи останній на розі камінчик, що їх кілька, де вище, де нижче, випирало з кута, не так добре припасованих на той бік муру, що повертав угору одразу, відгороджуючи церковне дворище од першої з цього боку хати на містечку, зірвалася у порожнечу. Базару ж то не було. Не стало. А був такий гарний тинок, що на ньому музика —■— як музика. Десь би іншого разу, щоб не з цим тином так, хіба б побачив далеко аж на все містечко, — йшов би, та й. "Перейди-но цю доріжку, я тебе втоплю". Оце-то заспівав, й губи не ворухнулися. Які ж це такі ще пісні можуть бути, що самі десь беруться, аж ти не хочеш до них ні краплі подумати, а вони народжуються й дуже ж хочуть жити. Й що дурніше таке вродиться, то довше й пам'ятається. От би знаття — може, це такі є пісні в душі, ще ненароджені, а люди бояться собі признаватися до цих пісень, то вони що ж — раз ви такі, то нате вам. Самі собою проспівуються, коли тобою десь поведе. А ще б отако. "Обійду я бабу горою..." То це вже щось як вигадане, бо про що ж іще інше подумаєш — от про цю бабу, он вона серед розваляного базару, — це ж тобі таке торгування, що ні стати, ні сісти. Але бабі клопоту мало; їй місця вистачило на тому одненькому стовпчику після розори вмістити зо п'ять яєчок у білій хустинці. "Мої яйці найкращі", — знали всі, як вона хвалила саму себе. Він після всього того страху з цією музикою аж сам побачив, що можна й когось пожаліти на цей час, бо геть не боявся ані баби, хоч вона й мала на нього серце за те витоптане картоплиння, ані ондо тих жінок, шо їх скілька стояло навпроти колишнього молочара, — найтяжче було перейти дорогу саме біля тих жінок, бо там були такі, що знали за нього. Але й тим робота дивитися на цю бабу причинувату з яйцями серед колишнього базару. Й десь таке сонце взялося навпроти цього горбка над горою й так його пригріло на одному місці, звідки не міг зрушити через свої нові перелякані думки, й аж усинав серед цього містечка, наче б пам'ятником якимсь ставав недалеко від баби ("Ото буде на все містечко два пам'ятники стояти"). Відчути то він відчув якісь нові звуки в собі, наче пісню джмеля, навіть знав, що йому далі робити, хоч слів до мелодії не знаходилося ну ніяких, і це вже було не його бажання до руху, а воля якась од того гуртка жінок біля молочара. Це йому теж така оборона од цілого світу — й собі роздивлятися на цього другого пам'ятника біля стовпчика, на бабину безпорадність та й розпач. Якби ж хоч знати якоїсь мови трохи тієї жіночої, він би й собі долучився до неї своїми думками, й щось би гукнув, мовби не тільки од себе, цій бабі. Й може, ті жінки, далі тамо, пожаліли б його з цею ношею, не зайняли б посеред широкої вулиці; це далі — вулиці, чи то — аж трьох вулиць, а тут — серед майдану, одна тільки мова йому залишилася й ноти одні — така несподівана звідкись джмелева музика, коли ти сидиш чи стоїш серед трав, а він водить і водить коло навкруг тебе, мовби лякаючи, що нікуди не пустить; сиди мені, бо вкушу. Ото вже ж він буде дивуватися по-джмелячому на цю бабу, як стане раз трохи вище цим горбиком з повивертуваними стовпчиками аж попід хати, подивиться далеко на жінок, а потім з усієї сили як подивиться на бабу, щоб знала, що всі на неї здивляються, — може, це йому на перше якесь виправдання порахується. Що вже не страшко якийсь через свого батька, а такий, як усі люди, візьми хоч цих містечкових: уміє балакати по-їхньому, дивитися, а думати, то
хіба ні. Дивіться-но, жінки, як він це коло горою зробить, — поза бабиною спиною аж до муру відбіжить й трохи стане. А то якби не такий встид, що ці жінки на містечку, він би й на одній нозі обстрибав ще з одне коло, хай би бачили. Зиркне на бабу ще з цього боку — диви, яка пишна! "Нащо ж це вам яйця продавати", — гудів джміль од кам'яної стіни ще більшу до прикладу пісню, позичаючи собі з цього якоїсь утіхи: а то вони "їден, — сказала б баба, — з другим" на таке годні? Добре ж він чув тітчині Маріїні слова од молочарні, — а що вона очей з нього не зведе, хоч і до Ліди балакаючи, то в цьому він собі не дуже охоче признавався: хіба це така була помилка, його танець, навколо баби, що вони більше до нього вже діла почала мати, а не до баби? Не хоче вона тепер ніякої роботи після ферми, думала, донесе мішечок якогось непотрібу, але треба було цього Василя на ту пору. "Або скидай мішка, або — щось скажу тобі на вухо". З халєри! Які ж вони всі однакові, їм більше й мови нема, як за це. Тепер джмелеві й пісня не складалася ніяка, хай хоч і над купкою яєць кружеляю, — одпустимо його. А далі вже треба було йти й не минути очима тітчиних очей; він мусив витримати цю муку, аби тітка знала, що він тоді не збрехав, обіцяючи не робити цього. Але чого ж це вона виправдовується серед усього містечка як-то перед ним, а не те що просто розказує Ліді за себе; що Ліда вже така здорова жінка, хоч і школярка, — то їй можна чути, але хіба й він до такого доріс, що має право на їхню увагу й якесь, може, слово... Невже йому за цим разом таке пробачення за той гріх, коли тітка Марія, у піснях його чи думках просто Марія, застала його у тій аж третій кімнатці їхньої великої хати за перевдяганням? А що ж міг їй сказати — що роздивлявся на себе? Це він перевдягався. Тако ще перед матір'ю соромно ніколи не бувало, як перед Марією. Куди ти тепер подінешся, як вона знає про тебе. Чого там боятися — вона така жінка, що нікому не скаже, навіть мамі, але того й важче бувало, що знає вона одна, й чим більше часу минало з життя на цьому містечку, то легше ні в чому не ставало. От якби десь когось не стало — чи його, чи її, хай би кудись поїхала, — чого їй самій у селі товктися? — тоді прийшло б це звільнення, скинувся б з душі таємний гріх.