Тамара, дерево привези, — це з цьою хатою вже два роки... ви знаєте, Гань, шо вам розказувать. Я цю хатину цими руками зводжу й кінця не бачу. — Якось так Гані вдалося, шо вже Тамара осьо замовкне і так без слова піде вуличкою, і вона буде дуже шкодувати за нею — он, диви, аж сльоза знов стала; що-с це таке, шо тільки шо, то вже й плакать хочеться? — Але вже дошки на пол привезла, вже мені лекше.
Ганя обвела носа від брів аж до губів легенько пальцями — це так останні сліди сліз десь у пальці ховають; вона одвела руку й подивилася на пучки, але вони були такі сухі, як земля на буряках цей рік. Мошка поїла сходи, та вона мусіла ще два гектари кормових узяти, щоб щось заробити. Ото шкода їй було тих бурячків — де та мошка взялася була!
— А я Ірі не хтіла вірить. — Вона всеодно за звичкою тернула пучками на грудях, стираючи ту вологу, що їй чогось увижалась, а під грудьми вже повільніше повела рукою; і на животі вже долонею провела—так чогось сама рука випрямилася, то й далі не було за що запинятися, обвисла знов збоку і трохи як-то спереду. Наче думала нагинатись за чимсь, але побачила, що хтось оно йде, й передумала.— Вона мене просила Ігора до себе послати, щоб ночував, а я ще сміялася. Хоч сама оддихнеш. Я їй не вірила. А тепер узнала, як це самій у хаті бути, шо за півроку ніхто не вбізветься.
— Гань, чуйте, а як там Вера. Вона не думає йти на вечоринку?
— О, то хіба її кликали? — Вони обидві вже стояли так, немов це зара зійшлися й почали нову мову; Гані як-то не хтілося вертати вже давно перегорілу за цей час радість од всіх гулянок. Якось воно все переплелося — і радість, і горе, і стоїш, як пригалушений, не віриш, що це комусь іще радісно.
— Я не знаю. Якби Петро мені не сказав, шо взнай там за Веру, я б не питалася. — Тамара згадувала щось, як на сміх. Ганя добре бачила у неї пошерхлі й геть білі чогось губи. Шо це з нею таке, — думала вона за Тамару, — шо вона не перестає сміятись. — Мені з цього Мишка ще смішно. Він тоді втік, — знаєте, Гань, як ми тамо біля хлівчика стоїмо, а я кажу, Мишко, ми до вас у гості підемо. Приходьте, каже, і Вера каже, чому ні, йдіть. Я поки відро брати з помиями, Славка каже, вже дядька нема. То, може, як це мені стукнуло — він городами побіг додоми, щоб це ми не бачили. Слухайте, Га-а-ня-а. Кажу Славкові, я пішла, це він, паразіт, утік; я йду, — взяла відро й бігом .вуличкою. Думаю, я його перейму. Коли це мене Славка з Клавиною малою доганяють біля Порохнюка, Славка бере в мене відро, а я беру Клавину малу, — він так з рук вириває, щоб це помогти. — Ганя каже: — Еге, це він так хоче помогти. — Тамара поволі зводила руку десь до городів, аж потім пальця одділила, показуючи на гору: — Хто це пішов, Ганю? Якийсь незнайомий мужчина. — Ганя сказала, що це Маринин Петро вернувся. — Це він уже вернувся-а? Я ж бачу, шо якийсь незнайомий; так то, може, в лице б узнала, а віддалік не розберу: одітий якось так. А де це він був? — Ганя сказала, шо з хімії вернувся. — А так-так, я забула, це ж Петро-о-о. Та й слухайте, шо далі було. Хапаю це відро з помиями, а Вера — хитра ж — махає до нас, щоб це ми в гості приходили.
— Ти пішла, а ми ще стояли балакали. Вера потім каже, тра йти додоми, шо це там Мишко робить.
— Бачите, шо-о. — Тамара аж голосно засміялася. — От Вера.
— Це ти казала, — звеселіла трохи Ганя й собі, — а як ви до Мишка стукаєте, то він вас пустив?
— Стійте-но-о, г-ой! Не кажіть, Ганю, бо я вам дам осьо, — замахнулася на Ганю Тамара, а тоді до губ собі кулака смик, аж постукала себе дрібненько. — 3 вашим Мишком! Це ви не так кажете. Слухайте цюди, як було. — Вона показала Гані знову угору на городи. — Гляньте, як цей Петро довго йде; куди це він так зібрався? — Ганя не подивилася за Петром, так трохи сердита зробилася, що Тамара себе перебиває, але сказала. — Г-от, ти не знаєш. Пішов десь папіросу шукать. — Це я не так розказала. Як це відро з помиями стоїть тамо, а Вера не думає його брати — чого воно буде стояти під ногами, та й це як Мишко приглашає у гості, а сам десь городами втікати, то Вера не довго думає, — це вона мені з Славком ще нічого не сказала, — переходить за тин, де оно в вас біля погреба кущ калини росте, та й стала рвати калину. — Тамара ще й не затулила усміхненого рота, але трохи так почекала, буцімто ждала, що Ганя надумає їй заперечити й вона не дасть їй сказати, зразу сама далі заговорить, і в очах тримала такий сміх, що можна подумати, дивлячись на неї: ану-ну, що ви мені зара скажете. — Мовчіть, Ганю, не перебивайте, бо я забудуся, — все одно сказала, в думці собі уявивши, що Ганя все ж таки хтіла її перебить, — о, де це я стала? Кажу Вері: Вера, нашо це ви рвете калину, ще ж їй не пора, — а ви, бачу, Ганю, мовчите; а шо ж ви скажете, не будете виганяти, хоч вам і шкода; шо, нє, Гань; а вона й не обернеться, лю-ю-ди, сперлась на пальці, щоб вище дістати, і по верхах зриває, каже мені, а як мені треба. Чули, Ганю, шо ви скажете. Ту, кажу ж, аж пробую голосно, — а голосу чогось нема, одні хрипи, так на тій вечорниці Ігоровій простудилася, шо не могла слова сказати — та ви бачили, Ганю^ шо я вам буду розказувати, — вона, гукаю, зелена, шо ви робите, Вера. А мені треба — ну...
— За яку ти вечоринку балакаєш, я не розберу. То ж Олік на осінь ішов, та й Вера рвала калину, а це Ігор зара йшов...
— А, не перебивайте мене, — то ви забулися. — Тамара одставила руку долонею доверху, підказуючи собі цим жестом, але й трохи сумніваючись. — Ви мені к-а-жете, як ви самі казали, шо вчора картоплю садили; а я за Веру вам розказую. — То вже Ганя махнула рукою: а, мені все їдно, шо хоч кажи. Як ти п'яна. — Як це я її так кажу за цю калину, а вона каже, шо їй нашось треба, — то рви, я тобі нічого не скажу більш і слова. Ми вже сибі хотіли йти на кухню, коли це Вера, складаючи собі в букетик нарвану калину, каже мені тихо, — а сама чогось не дивиться у мій бік, буцім на руки собі дивиться, — каже, Тамара, то йди до нас в гості. Ви чули таке, Ганю.
— Ну то ви вже пішли втрох, — я ще хотіла сказати, чого ви йдете, сідайте вдома та й повечерайте.
—Ми його не застали! Славка перший бігом одпер до хліва помиї й каже мені від хліва, — я ще тільки на стежці з цього боку йду з Танюю, — шо хата заперта. То, може, він де вернувся, а ми не бачили; дивлюся на Славку, а Славка на город виглядає — нема Мишка. Я пробую цю паличку, в ручку на дверях встромлена — це, може, десь на город Мишко вийшов та й заклав, щоб бачили, що нікого вдома нема. А Славка став дивитися у вікно, — я йому кажу, я зара загляну в вікно, може, він схувався; коли Славка до мене — цить, оно Мишко в хаті, пішов у другу хату... Так-так, не смійтесь, Ганю. — Ганя й справді зайшлася: — Ой-бо, тра сказиться з тобою, Тамара. — Ждіть-но, Ганю, я вам зара скажу, це далі тра сказиться. Славка мені каже, я бачив дядька в кальсонах — оно пішов у ту хату. Стій-но, — кажу Славці, — держи Таню; знімаю цю поперечку, входимо в сіні, а Мишко кричить йду-йду, стійте, вдягнусь. Я Славці кажу, греби-но, поки не бачить, насіння, — Вера тамо в ґанку жарила собі на плиті; а я бачу, шо це не всі, удкриваю духовку — бери-но ще відці. Я Славці повну кишеню набрала, поки Мишко не бачив. А шо ж на них дивиться. Як він защіпнувся, думав, шо ми не найдемо.
— Стій-но, Тамара, а потім, як це ви Мишка в кальсонах зловили, приходить Вера...
— Е-ге. Ми вже в хаті сиділи, — Тамара почіпала носа знизу —здалося їй, що це так холодно, і знов ту руку, якою торкалася до носа, встромила у другий рукав; вона на животі складені так, поховані в рукави руки тримала. — А Вера заходить і веде Лену, Мишкову сестру; Вера в Мишка питається, чо' це ти стола не удсовуєш, Мишко. — Тамара далі тяжче згадувала: чи це вже охоти не було, чи так забуваться стала. — Але ми ще повбідали... Таня чогось спати захотіла, отако на руки на стіл лягла й спить, правду вам кажу, Гань...
— То бач, вгощали вас. А Вера мені проте нічого не сказала. Питаюся вчора, шо це в вас за гості були, а вона каже: "Були-були-були гості. Еге-е-е".
— Вона не хтіла казать, вона чогось лиха на Мишка була. Він сяде курити, то вона йому не дає, каже, йди оно з хати.
— Еге, вона йому не дає в хаті курити, — Ганя тихіше, як це з таким жалем, як це можна ще по-сусідськи поспівчувати людині, казала: — Бо Вера слаба, то вона не хоче цього диму в хаті.
— Мишко до грубки сів, але хоче чуть, що ми балакаємо. Лена за Мишком тягне, каже Вері, Вера нашо ти його виганяєш, хай курить у хаті.
— Я не знаю, шо це з нею таке? — Ганя пробувала для себе згадати, коли це вчора до них Вера заходила, а як згадала, то розказала Тамарі. — Це ми сидимо якраз на тій смужці, де бабин город був, — ми там таке: буряки, помідори, ну, всяке таке; туди вода не доходить з берега,— сидимо, о, це ще Валя з Славкою, — Петро з Славкою і я копаємо, а Валя підкидає за нами трома.
Петро сів посидіти, а тоді лягає й качається; каже, давайте будемо качатися. Кажу, Петька, вставай, бо земля сира, і Валя на Славку свариться, щоб держака підклав. А баба Явдоха на своєму городі посіяла буряки й обкатують катком, ще їй там невістка помагає, — їй-бо, вони там посходилися з дітьми, помагають...
— Ганю, то це ви з ними у сварці ще?
— Ні. — Ганя ще подумала, чи вона правду каже. — От ні, ти знаєш! — швидко заговорила Ганя, бо ж таки правда, чого вона буде щось іначе казати. — Одколи хата їхня горіла, чогось понадувалися, й ми не ходимо їдне до одного. Я Явдосі казала, Явдохо, хіба ми з вами шо не поділили, — але чогось так. Та я тобі скажу, в них своїх дітей хватає, з'їдуться — повна хата; вони не хочуть знатися. А той Мишко за ними, Прокопчук, той ні з ким не балакає. А шо цій Явдосі треба: зійдуться, пороблять, такі дружні діти. Та й вони, видно, не хочуть. Вони собі там катають, а Петро чи Славка, я вже забулася, показує до Мишка на город; я сама бачу, шо він тоже на колінах довбеться, — то, може, клубніку садив, бо вони щоразу садять; і хлопці з невістками повиходили — це вже наче й собі садити картоплю. Але ми тако далеко; думаємо, досадимо, щоб уже завтра не ставать; коли це Вера з баночкою з-під концервів іде і щось дуже питає ще від Марини, а сюди не чути, бо вітер у її бік.