Полі аж страшно. Батька так не боялася, як Миколу. Якісь вони схожі. В обох чуб на брови скочується, неслухняний такий, і над бровами горбики тверді. Вона любила пробувати пучками ті горбики, а Микола сміявся й набалакував, що це в нього з розуму великого горбики повиростали. А раніше ж буцім і не було їх, казав. З тим і одійде Кудрик.
У селі знають, що в нього з Полею. Жінки, котрі вредніші, про ту Полю і те, і се, і вона горбата, і крива. І що він, дурний, там побачив. А так люди переживали: хай би і в неї щось вийшло. Каліка ж. Та це, правда, що й Полі вже нічого не хотілося, відколи той льотчик здимів. Нічогенький такий собі був. З вусиками чорненькими, на мотоциклі приїжджав — скільки ж тутечки їхати? Кілометрів з десять. Там льотчики живуть і аеродром їхній. Тільки й чути (особливо літом), як злітають, аж земля двигтить.
Він її уже й вимиловував, куди там! І поїхали зі мною, отако з ларка тебе заберу. Та нічого нам не треба, та ти ж моя не знаю яка. А Поля з ларьочка ані руш. Балакала до нього й сміялася, бо знала, які має брови, яке личко. А ще й вусики ніжненькі на верхній губі. Ледь чорніють. Ай вони до вроди.
Той льотчик уже ж таке вичворяв, що Поля двері дихтяні зсередини защіпувала на клямочку — не можна вдержать було. Ну, вловив, правда, за руку її, гайда, а там і вгледів, чого вона так гордувала...
Мати її ще маленьку залишала вдома. Часи якісь трудні були: робиш як скажений... Візьме викопає яму в землі і садовить туди Полю. Щоб нікуди не бігала, та щоб ніякої біди не сталося. От їй ніжечки й повикручувало. Тепер як іде, то другою ногою змахне не раз, щоб уже й нею притупнути.
— Відтанцювала ноги, Полько? — зачепив її Павло горбатенький (він торгує в "залізі юму*, сусіди ж), а тоді враз хвать за поперека, другою рукою за штахету візьметься і вклякне, очі виваливши на вершок тополі,— його той горб самого домучує.
А як одпустить, то Павло, пританцьовуючи навпроти ла-рьочного віконечка, сокорить:
— Котрий гарний, кучерявий, то то й мій,— і швиденько пояснює: це до Покрови.— Такий-сякий, аби був, аби грошей роздобув,— Після Покрови.
Якщо ж Поля одмовчується, то Павло ще й так:
— Покрівонько, покрівонько, покрий мою голівоньку ся-кою-такою ганчіркою, щоб не була дівкою.
— Диво, що й воно,— спроможеться Поля та й знов мовчить.
Дядько Павло надосадує потім і розжурить. Така рука легка. Йому одному й змовчить Поля...
Аж глухло в грудях Кудрикові од передчуття нечастих зустрічей з Полею. Бо й нечастих. Куди їй з тими ногами. А додому ж не покличе,— хіба на матір та брата подивитися.
Поля тільки на хвіртці спинялася, щоб оддихатися. А так виду не подавала. Буцім там ноги обшкрібує на залізній поперечці, а сама спочиває.
Кудрик на вулицю не виходив, щоб менше бачили од сусідських хат, а в маленьких сінцях зустрічав Полю. І вже не квапилися заходити в хату, тішилися по-дитячому з отих сутінків і що самі-саменькі, ще й одні...
А тепер на тобі, ця нагорода.
Аж боязко.
В армії воно якось простіше було. Гукнули: "Кудрик Ніко-лай", він цок-цок новенькими, звечора набитими трохи вище, як в інших, бо ж на "дембель", каблуками з вирізаними на півширини підківками,— став перед строєм, йому до грудей тиць значка — і гуляй, сержант Кудрик. Досі пам'ятає, як воно приємно обтягувало лівий бік гімнастерки, якраз над серцем.
Потім, як уже з батальйону рушав, роздобрився на вмовляння штабного телефоніста: тому на тиждень додому, а свого заробленого ще не було. Т£>еба ж хлопцеві покрасуватися перед сільськими...
Він отако й достоюється, що хтось вертає пізно з роботи чи з сусідських котре вигляне, і тоді вже мусиш перебалакати — людину ж не одішлеш.
Та хоч би й Івана Кенду.
Його й серед ночі на хвіртці побачиш, каже, десь з років десять причинуватим зробився: од голоду просинається. Чи це така робота на тракторі — силу витрушує. Таке, що й хтозна. А торік окуляри зодяг, якраз у жнива. Та трохи смішний, як глянути збоку. Голова така собі, чималенька, а вони дрібні, ще й на очах завузькі. Тепер Кенді нова забавка. То просто виходив уночі, як попоїсть, покурити чи чого, а це вже роздивляється: як воно натемну.
Він і сусідові, як забачить, дає подивитися. Та Кудрикові все одно, що в каламутну воду заглянути, так ті окуляри.
— Хіба не бачиш,— аж гукає на вухо Кенда,— комин то комин, але ж і нижчий, і вужчий?
— Та йдіть,— мовби не вірить на слово Кудрик і дивиться в "каламутну воду*: так йому не хочеться досадити сусідові. А воно зразу по скроні хльость і сльозу видушує — наче дим уївся.
Не без того, щоб і він не прознав за ту нагороду. Скільки того світу в селі...
Кенда не дуже й побіжить, він ще пооглядається у зо три боки, полою чорного святкового піджака попротирає скельця окулярів, перед тим похукавши на них,— Кудрик уже наперед знає, що до сусідів зійшлися гості і Кецдиха спровадила чоловіка за двері, щоб якусь чарку не перехилив завчасно: він отако, сердешний, буває, і вистоїть вечір, і ніхто його й не гукне.
Це йому й теперечки така вечоринка.
А був же показний чоловік. І то певне, що слабувати на очі став, і що причинуватим зробився, така йому шана. Але жінка не те щоб і гримала там коли, подумає часом Кудрик, і в очі скоріше облеслива. Одним словом, дундукувата якась.
— Диви-но, Кольцю,— іншим разом неодмінно скаже *Ми-колай" або "Никола", а тут "Кольцю* і скельця тре, тре,— це як ми горали з покійним Федором Поліщуком попід посадкою тако — ну, де могила з тими кобзарями, ти ж знаєш,— значить, горемо, горемо, а тоді Федір злізає і показує: людські кості стримлять із землі. Стане, задумається і каже, що це ж тут люди лежать і не буду я тут горати. Але ще попостоїть, подумає та й знову у кабіну лізе, горе.
— Та коли ще ті кості повиорювали,— чув щось таке Кудрик.
— Я й сам не знав,— як про щось давно забуте й нецікаве, згадує Кенда,— а Федір мені й розказує. Каже, то гайдамаків рубали і кров у Коденку текла.
— Хіба ж так,— одказує Кудрик
— А в тебе, Кольцю, нема? — питається Кудрик і долонею за горло береться.
— Ви ж знаєте, дядьку Йван, я не вживаю.
— А ти не гордуй, Кольцю,— о, знов "Кольцю".— Оце даватимуть нагороду, а ти скажи, мовляв, так і так, товариші, запрошую всіх. Чув? Не гордуй.
— Треба воно вам?
Кудрикові це була перша розмова така, вголос. Бо то він усе думав собі, намислював. Дають, то й дають. В селі ж воно й не дивина: робить чоловік, ніхто й слова не скаже, а тоді р-раз, і на тобі — вже герой. Ого, скільки таких є.
Але трохи й зло брало. Хай би вже так, щоб менше про це балакати.
Та, знать, не минеться.
— Ти мене слухай,— наполягав дядько Кенда, то знімаючи, а то знов налаштовуючи окуляри.— Викличуть тебе і спитають, чи це ви такий і такий. А ти голосно: я! Ось ми вас викликали для того й для того. Постараюсь, кажи, виправдати довір'я. Не мовчи.
— Та вже ж.
— Це мені вже однаково. Та й кволенький я, мабуть, скоро здохну. А ти щоб знав, без'язиких не люблять. І мовчунів, щоб знав.
Од Кендиної хати хтось махав — чи не хазяїна кликали.
— Ходіть та глядіть, не мовчіть так,— аж реготнути хотів
Кудрик, але жалко зробилося старого.
— Пожди, пожди,— заметушився Кенда,— дай окуляри зніму, мені без них удалину лучче. А то все дрібним здається.
І засміявся — вибачливо так, не часто, когось же там пізнав.
І таки пішов.
Як тільки заясніло трохи, то Кудрик згадав, що йому до Шепети раненько.
Усенька річка лежала під снігом, і ні одного сліду ніде. Сонце десь тільки-тільки вгадувалося, а вже скрізь було ясно, певне ж, від снігу.
"Я перший",— думав Кудрик, пробуючи ступати помаліше. Йому цікаво було шукати свою стежечку од учорашнього дня, але та не попадалася. І у дворі промбази піскувата дорога нечіпана була, тільки від гаража двома серпами такими, перехрещуючись у зо двох місцях, сліди протяглися,— вже чиясь машина погула на Житомир.
Кудрик отако відчислює собі дорогу. База, де він робить,— раз, школа, як зійти сошем трохи внизу,— два, хата Бойчучки Параски, що переїхала з Солотвина сюди до якогось діда — той скоро помер і хату одписав на неї,— три, ну й бойня над глинищем, що пообростало густими кущами тонких патичків, які весною навіть цвітом беруться дрібненьким, жовтим, а трохи далі, на горбі, костьол, ще з війни побитий і обдертий,— буде чотири. А тамечки й до правління крок ступити. Кудрик, не раз ідучи вдосвіта в контору колгоспну, любив уголос казати: "А це вже й п'ять".
Диво, що й сьогодні, після короткої ночі (аж на дні очей щось боліло), йому захотілося повторити той жарт. "А це вже, кажу, буде й п'ять".
Там перед тим правлінням ялинки й топольки в снігу стояли, це колись учні тут понасаджували, зіходиш з дороги і йдеш такою алейкою — і вже контора.
Ще обкрутиться з раз біля пам'ятника, докурить, а тоді вже. Як би до цього Шепети ввійти, він і сам не тямив. Хоч би ще знати його. А то так: є такий, робить там-то й там, тим-то й тим-то. Вчора хіба придивився до нього ближченько. Та й то, яке там бачення: вечір же, снігом потрушувало. Тільки й розгледів, що повоєнного крою штани з манжетами і довге осіннє пальто на ватяних плечиках (як жив колись в місті, то так йому охота й не відпала носити). Почув Кудрик, як хтось обережненько наздоганяв його, бо рипіло неквапливо, мовби вибачаючись за кожним кроком: рип, ой-ой, рип.
— То знаєте, Миколо Гнатовичу, все про те ж, про нагороду,— Шепета, здоровкаючись, ступив ще крок уперед.— Завтра б зайшли раненько, дещо вас поспитаю.
— Ну то ось я, й балакаймо.
♦Ти диви,—аж оступився Кудрик,— в Шепети світиться". Наче той цілу ніч просидів у конторі і це забувся, що ранок давно на світі. Насправді ж у Шепети горіла гасова лампа, листочки біля неї розкладені котрі списані, а то й чистенькі.
— А я, знадвору дивлячись,— од порога почав Кудрик,— подумав, що як же це так Олександр Явтухович, та не економлять електроенергію.
— Якби ж то електрика, а то, бачте, гас.
Кудрик, хоч його й не просили, голосно хукнув у лампу, аж чадом з неї війнуло. "А то як у погребі",— до стіни подумав Кудрик.
— Вам іще на роботу, Миколо Гнатовичу,— почав Шепета до діла ближче, і в руці його, бачив Кудрик, тремтів папірець, дрібненько так списаний.
— Маю надію поспіти,— сів під стіною Кудрик,— Сьогодні день не рівня іншим.