Льох

В'ячеслав Медвідь

Сторінка 2 з 4

Жьометруаосіотржурсюрльоотокардемаделєнодваненптітфамана-муркіпортибебидесісменосандемандалапермісьйонельдеграфисонкорсажеенансеталасьйондвандевояжеосісетемуакеявифессаголалаголалаометрети-дюготамбаголалаголала; ще й пританцьовувати показує — фокстрот.

Як сам собі десь у хаті, то виспі-івуєш ще й пригецуєш перед дзеркалом; а тако, щоб на людях — та де, з халєри.

Вони йому на цьому горбку не дають далі дороги, обступивши таким гуртом; от ти знаєш,— танцюй їм та виспівуй; бо вони самі такі співухи та танцюхи, куди твоє діло.

А дзвоники на дзвіниці так перебамкують, що аж нетвердо стояти; і сонцю мовби діла нема до цих тернових хусток та Чорних пальт і чобіт,— одно його видивляється та пропалює та в сором спекотний вкидає; аж їм знаття вже про все. Й чого за хлопцями не побіг, і що тамо біля коней робив, і про дівчат як думав.

Щось же й набалакують; і оно який він славний хлопчик у мами, і будуть з нього люди, ще й село прославить на цілий світ. От тільки Василева мати і Славкова так якось позирають, аж поодступались од гурту: наші хлопці то десь тамо, а ти чо тут.

І спробуй-но виправдатися, як віїґ коні стеріг і що його дядько Горобець просив; то це йому чи в співи вдаритися, чи з якоїсь немочі галамкнути, що тра йому до тітки Вартунихи,— тамо дядько не діждеться його з півлітрою.

Що було типіро одним гуртом, то вже як-то котру жінку не в'зьми, то сама собі гурт; як-то вони збираються такими гуртами рушати, кому де треба. Аж припрошають і його пристати до гурту якого,— притримайся осьдо-го біля вчительки, то не мине тебе за цього віршика якісь бріхи точити; а одступися бликше до магазинчика, то що ж, і перед тими на звіт ставай, чо не з хлопцями.

—Оклєрделяльуно,— аж вишіптує переписане ще колись од діда Максима, але буцімто своє, обіцяне скласти; і вчителька ще цупкіше притримує його попід комір з такою надією, що, бач, зміг же, не обдурив.—Монаміп'єро,— авжеж; нащо ж йому до тих хлопців бігти та слухатися їхніх

матерів; він має дбати про гарне навчання та прославити своє село на всенький світ.— Претаметашіюмо...— з останнім видихом викарбував й втих; нехай знає, що він і далі розказав би, але ще не закінчив або забувся; і що йому тра ще в тавку зайти і щось купити, а то ці гроші з рукавиці геть звогчіють, і що тоді мама скаже.

Втішені такою його сміливістю, аж вертатися стали і ті жінки,— така їм охочість дослухати далі, а ні, то й так подивитися, яка то розумна дитина зростає у них в Кодні; і навіть Василева та Славкова матері поприступали на крок бликше,— тако кожна одною ногою у блискучих хромових чобітках рипнули по втоптаному снігові і вже несуворо собі приглядалися до товариша своїх синів; такою втіхою перейнялися до вчительки.

Бо чо це їм не повірити; от знає, та й; а їхні хлопці вчать німецьку, то нема знаття, чи й вони ще краще не попридумують.

Це ж йому порятунок такий, що Женька Біженчиха з іншого плеча й собі його пригортає і щось там допитується, чи мама вдома, бо їй треба плаття занести.

—Та мені вже тра...— де й взялася ця мова у тісному захистку двох жінок; хай би собі йшов,— немов обіцяють ці обидві руки, одна м'яка й біла,

а друга тверда і репата.

От тільки Женьці вкортіло показати самодіяльність; такими твердими губами аж зойкнула:

О-ой, не бийте, тату, мами...5— Та ці до неї враз Женько, Женько, дитина ж тутечки.

Бо ви його понагучуєте,— одсварювалася Женька; та й вже цей порятунок сам давав йому дорогу з гурту; і не знати, винуватим чи яким вибредав до геть близьких дверей залізяного магазинчика.

Женька вже й геть вигарцьовувала як-то з присядом під свою співаночку; та тіки тим поступилася жінкам, що не проказувала слів, а намугикувала через ніс у ай о.

—Мало сьодня вклала за душу,— дочував ще Петро од дверей,— а то

б не таке показала.

Петрові видко з приступки аж далечіше і на базар, і на вулиці, що робиться; і як баба Прокопчучка у червоному кожусі з вивертами, прикульгуючи та тягнучи Катрусю за руку, його двоюрідну сестричку, ворушила репатими губами:

—Нема на вас кари Господньої — до церкви не ходите.

Тепер Петро з цього узвишку як-то сторонній свідок; і радий, що баба його не зобачила в гурті, а то перекаже. Бо коли зайде після церкви до хати, то батькові не забуває виказати; хоч їдну ікону повісьте; а Катруся й собі, понипавши по кутках, у пла-ач.

Батько спуску а не дасть; щоб мині-і в ха-аті, та я-а; баба хапає Катрусю і в двері, а мама схилиться над шиттям, забуваючи, що свята неділя.

—Гов, Йване,— Женька далі здіймає ґвалт, оббігаючи колом жінок;

так їй за того Івана клопіт.

Це Петро їм як вартовий; притримує двері, доки виносили попідручки Горобця; радій, що забулися про тебе й жінки, й дядьки; тіко Женька аж кинулася б до нього; сину, не бахни дверима.

Закалатало як-то дужче на дзвіниці; такі випроводини Горобцеві; Женька підгребла з землі Горобцеву шкіряну шапчину і пригупувала нагинці за чоловічим юрмиськом, так шукаючи, з якого боку накласти шапчину на дядькову розпатлану голову.

Диви-но; та й коні десь узялися — висаджують дядька на сани; а Женька аж грудьми бехнулася на орчик, долучаючи шапчину до дядькового розкиданого на соломі тіла.

Та задки якось, задки; як-то й дал; пританцьовуючи, щоб не впасти, бо чийсь дядьків лікоть тако ненавмисне турнув її од саней; хапається за цього Петра, рятуючи його вже й хтозна од чого та підсаджуючи на задок; така розхристана та скуйовджена, ще далі обороняється од дядьків.

—Иди-и, Філько дурнуватий,— гребе чиюсь спину; та ще рятує Петра,

щоб же не зганяли з саней: — їдь тамо, поможеш дядькові, Петька.

Ото йому їзда,— бачили б хлопці; це тобі не на полозки вчепитися на задку та боятися, щоб дядько батюгою не вперезав.

—Такий голощук6, щоЛ не знати проїхати,—піддає їм утіхи чи не вертикиївський дядько їздовий (своїм то наврипіло панькатися з Горобцем),— не бійтеся, довезу, куди тра.

Уже й проз церкву ковзнули на очах виходжаючих з брами бабів і дядьків; а тамо з того боку, поза аптекою і хлівчиком аптекарським, трохи хати Петрової і садочок запущений блиснули,— аж би гукнув, що осьдого я^їду, агов; та минули увесь цегляний цей будинок, і знов Петрові свою хату видко вже з цього, бликшого до емтеесу7, боку; і щось там людей такого подвір'ям до хати пробирається, як-то свято їм ще більше, як цьому Петрові на санях їхав би собі аж вкрай світу і щоб хату тіки видко було; і люди устрівалися на дорозі такі святкові, Петра вітаючи на санях, бо, бач, яка це свята дитина в селі, що дядькові їде десь помагати, але й хати рідної не цурається і про батька лихого слова то не скаже.

—Шапка плисовая, дуга писаная, а чоботи на підборах, ще й на вишкварках,— згукнув дядько Горобець, як-то й собі вчуваючи Петрову радість; та тими обрубками у шкіряних чопанцях по соломі луп-луп; а Петро з тої радості, сказав би, церковної, й собі: — Жьометруаосі...

Але Горобець на співанки куций; йому своя якась мука пре з-під чуприни:

—Петька, будемо зара писати всім міністрам і президентам, шо вони тамечки чухаються,— Горобець смикався звестися на соломі, але все одкидався головою десь їздовому до спини; то щоб Петро не думав, яка це йому невдача, нагрібав довкола себе обома руками, де це ця шапка.— Нє-е, ще война не кінчилася. Тпрру!

Горобцеві аж ну немов кращіще сидячки на стоячих санях доказувати, що тамо десь не дали:

—Вони їден з другим зна-аю-уть; але я їм ка-ажу.— Тепер Петрові з вертикиївським дядьком роботи цеї зсаджувати Горобця на землю та бігти за цею шапкою на канаву; тамо на льоду, як решето, боком стоїть.— Петька, катни-но в буфет, чи ця Тонька думає шо наливати.

Вертикиївський дядько брався сам помагати Горобцеві* рятуючи Петра од людських оглядин; бо ондо вже й од Семенів повиходили,— чий то малий з п'яними дядьками.

Вибитою стежкою між штахетами, то пробігаючи, то притупуючи помаліше, так зогріваючись, підбирався бликше до ще новішого світу містечкового; всьдого собі купить бутельку сітра, то хто що скаже.

"Буду сибі як ворона",— розгойдував шапчаними вухами і руки вперед випростував у кожушаних рукавицях,— є ті гроші там, чи який чорт.

—Питро-о, то ти тут? — десь цей Василь на тинові взявся; ще й тако над

ним нахиляється, буцім викший; то що, став на лату, та й.— А ми тамо

з хлопцями щось придумали. Пабєглі!

Так хитренько зізиркує з-над тину Василь, аж вухо з-під хустки материної під шапкою наставляє (так йому вуха на зиму болять),— чого цей Петро моняється; хлопці ж переказали, то що.

Щось про Горобця, та як вони їхали саньми,— то Василеві тільки дай, що вже з тими п'яницями; з довірою такою простромлює Петро рукавицю з грошима,— дивися, нікуди я не думаю втікати; тако йшов собі,— що, не мона хіба.

—Дава-но руку та цюдою лізь,— не вірить ще Василь; вже оно Горобець з тим дядьком штахетами ирооираються; то де ти дінешся. Що йому послям скажуть, що дядька лишив,— то це така славна дитина.

—Та мене дядько підвіз,— виправдовується перед Василем; готовий

тако й за гроші признатися, щоб тіки не думали нічого тамо такого.

Чо це йому бути винуватим, як його Женька випхала на ці сани; але не тра йому,— обійде собі кружка та проз тином і буфетом сам вибреде навпере-різ Василеві, такому охочому довести його.

—Я хтів сітра купити, Василь,— це так буцім підмовляє Василя не йти; тамо ж цікавіше; і Горобець щось таке вчворить, що куди тим хлопцям.

Аж остовпів на вуглі цього буфета під такою дерев'яною терасою, що тим літом наймалися з Славкою Кододюком фарбувати та заробили по скількись рублів; так шкода стало себе, що це він мусить десь іти, куди йому не тра; а вторік, як-то дядько, лазив собі по драбині, обмальовуючи зеленим фронтони і стовпчики, і всі так зирили,— бач, які хазяї, якусь копійку додоми зароблять.

А Василь уже хутенько одсовує перехнябленого ящика з-під бутельок, щоб це їм краще у льох пролізти; гайда, бо ще ця Тонька надбіжить; скаже, крадутсь щось.

Не вірилося ну Петрові, як він у цю діру полізе; таким чужим недомашнім духом війнуло з глибини; колись вони туто города тримали горбом до берега і льох цей був їхній.

То ліз би собі, як у свій колишній льох,— що йому тутечки зроблять; буде він боятися теї Тоньки,— лампу гасову раз був забувся, десь вона в кубашці, то ше є.

Петро льоха на свому городі, як це весна, викурить, це й вимастить геть білим; спустишся зимою, то так пахне всим, аж не виходив би,— стій собі в теплі.

А це вже дух магазинний; таким буфетяним розсолом тхне, поплісняві-лими ящиками; бійся ступнути,— шкла цього.

—Чо ти боїся, дурний,— нашіптує Василь, притворяючи так двері у льох, щоб смужка світла давала їм дорогу мурованими ступінями вниз льоху; ще тамо якось дротиною присовує ящика перед дверима,— чорта знадвору взнаєш.

—Га-а!—з-за закамарка стрибнули хлопці, щоб це Петра налякати.

Ото він дуже злякався,— горить ондо-го лампа його в кубашці;

ще й гакати йому будуть,— захоче осьо, то буде їм видко, гляди; його ж лампа.

Ще Василя пождем,— командує Алік, розштовхуючи хлопців у кутки,— скаже, що там.

Та начнім, бо цього Василя дождеся,— нетерплячка така Славкові; щось він підморгує Алікові на Петра; цей-го, може, не схоче.

Уже й Василь, тако нагинаючись під нижнім отвором льоха, налапував ногою в глибокий низ; що заступив трохи того світла з дірки, стало в льосі видко від одної лампи.

Я туто буду стояти,— звеселілим таким голосом обзивається Василь з приступки; це ж він як такий господар, що й двері причиняв, і дивився, чи ніхто не йде тамо.

Е-ге,— Славка щось не дуже згоджується,— як зверха, то далі

дзюркнеш.

Петро й незгледівся, як полилися паруючі струмінчики досеред їхнього кола; а Алік ще й навшпиньки спинається, так хоче обдурити хлопців.

—Дава-но й ти,— не забуває Славка за Петра,— бо обіллємо.

Ще й повів тако рукою од матні, страхаючи Петра; а Василь і собі, аж випнувшись у животі, обома руками одтягуючи пуцвірка,— так думає далі поцілить,— раз дзюркнув у Петрів бік; осьо й я поможу Славці, щоб знав.

Тільки Алік не такий дурний: заким там хлопці лякають Петра, дме собі досередини кола.

Славка з Василем, бачачи, що їм невдача, вже за Петра забули; тра ж доганяти Аліка.

Василь на приступці перший здався; з таким жалем струшує останні краплі, аж заглядає собі наспід, що це вже так скоро одбув.

Певно шо,— ще не здається Славка,— як Алік од самого базару терпів; от Семеняка хитрий.

Дивися-но там,— одпускаючи дух, й собі обізвався Алік; йому тедер що, на його вийшло,— як-то шкпяботить шось.

Світла згори побільшало якось, забиваючи це долішнє світло з кубащки;

двері тягли за собою і ящика, якому легко було повзти по намерзлому льодку під острішком льоха.

Андрей, ти тут.— як-то до свого чоловіка ще боязко обзивається Тонька,— йди тамо з Горобцем шось робити.

Хода,— хлопці, мов щурі, чухнули доверха, затуляючись шапками;

а Петро прив яз до слизькуватого каміння на стіні, не маючи сили смикнутися і собі вгору; був би якийсь хід униз, то вже 0 якось скотився.

1 2 3 4