Про те, як я пройшла колись ним, розповім згодом.
Отже, спочатку Підмонастирок, далі Підбуж, тоді дорога розгалужується. Справа — Сторонна, зліва — Опака, а прямо — Залокоть. За Залоктем зліва буде Бистриця, а прямо — Смільна. Бистриця починається в Бистриці. Колись це були Пруси, мешкали там німецькі колоністи. Радянській владі не сподобалася назва, і село назвали Бистрицею. Коли я ще працювала в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, то визбирувала там по крихті інформацію по селах. Дещо лишилось у пам’яті, не надто багато, щоб викликати велику цікавість до історії краю, точніше, я ще не була готова до своїх мандрів. Я воліла створювати світи сама, а сотворене до мене вважала пласким, там не можна було сховатись. Я ще не мала тоді власного дому, тільки маленьку дитину. Так, то було десь восени 1993 року. До мене в Уріж приїхав приятель, з яким ми вже відбули похід по Золочівщині, і я хотіла показати йому рідні місця. То не була сентиментальна подорож, може, ледь-ледь. Ми не мали якоїсь конкретної мети, окрім як іти й куди-небудь прийти і повернутись, коли вже стемніє. О 6-й ранку ми вирушили з хати в Урожі й пішли дорогою до Підмонастирика, маленького села між Мабурою і Ласками, звідки були родом дід Панько з "Доброго заробку" Івана Франка і професор Омелян Пріцак. Ми йшли вздовж річки, потім через міст, й опинились у Підбужі, колишньому повітовому містечку, дійшли до великої мурованої церкви і лікарні, де я колись з’явилась на світ. Повернули дорогою на Опаку, що вільно розляглася в улоговині між горами. Чомусь це село вважається холодним і там найперше випадає сніг. Не знаю яким чином, але пів на одинадцяту ранку ми вже опинились на горі — внизу була Східниця. Я не повірила, бо до Східниці треба з Урожа їхати спершу до Борислава 20 км, а потім десь 10 до Східниці. Ми трохи помилувались урбанізованим пейзажем, де ще збереглись рештки нафтових вишок, і пішли через Старий та Новий Кропивники назад. Я навіть не зазирала в карту — ми робили петлю, яка мала нас привести назад до Урожа. Села ці невеличкі, через Старий Кропивник текла річка Стрий, а на горбку стояла гарна дерев’яна церковця, вже споганена бляхою і олійною фарбою, але тоді був не той розмах, що нині. Принаймні, не було штучних квітів. Під церквою стояв хрест з розп’яттям — справжнім шедевром бойківського різьбярства, до якого так пасувала народна молитва про те, як Господь оре нивку, а Мати Божа йому носить їсти, а ввечері лягає з ним спати. Те, що на небесах, проектується на землю. Я все озиралася й озиралася на той потрісканий почорнілий хрест, і Ісус дивився не на ріку з бурою водою, не на гори, а вниз на дорогу, що обвивала стрічкою пагорби, наче зашморг. Ні машин, ні автобусів ми не бачили. Лише зграйки гусей і схилені постаті на городах, що згрібали бульбиння й підбирали щось із землі: то крихітний бурячок, то стручок квасолі. На небі було те внутрішнє осіннє сонце, що неяскраво просвічує крізь тонкий шар хмар і примушує світитись листя й траву.
А далі по тій самій дорозі, якою ми так безпечно йшли, був ще тільки обід, після недовгого безхаття почалась Бистриця. Ми спитали якогось чоловіка, де починається ріка, а може, він сам похвалився, я вже й не пам’ятаю. Він сказав, що у нього на городі.
То було потужне джерело, яке з шумом виривалося з-під землі в оточенні лопухів і м’яти, підіймалося водяною шапкою, і вже за кілька десятків метрів текла річка, а не кволий струмок. Щасливий той чоловік… Він трохи обгородив латами джерело, щоб худоба не ступала. Я собі уявила, як взимку довкола намерзає крига, бо цього я вже точно не побачу.
І була ще одна річ, яка мене страшенно потішила. Трохи збоку будували бойківську хату, видовжену, разом зі стайнею, стодолою і призьбою, на якій восени складають кукурудзиння. З дерева, яке біліло в темно-зеленому саду, звісно, на горбку, як будують всі хати біля річок. І то будували не для відпочинку, а для життя. Стільки дерева спалюють, вивозять на продаж, але ніхто не хоче будувати, як раніше. Майстрів уже нема. Ті хати не мають фундаменту, лиш невеликий підмурівок з річкового каміння, але стоять довго і в них не заводиться грибок, і завжди сухо. Дерево дихає. В Карпатах вистачає каменю, але селяни будували з нього тільки огорожі довкола дерев'яних церков, укріплювали стінки криниць і обкладали пивниці, і мостили гарний плаский камінь при вході. Дерев’яна хата живе своїм життям, вона сама знає, що їй потрібно, сама себе лікує. Вона терпляча й лагідна до кожної істоти, що тулиться в ній узимку, навіть до найменшого жучка й гусіні.
Старі дороги
Старі дороги — не менш хвилююча тема, ніж замки чи стародавні могили. Частина їх влилася до нових, бо не знайшлося альтернативи, інші ще існують десь на денці пам’яті, по інших нема й пам’яті, бо минули тисячоліття. Уріж був колись розділений на Уріж Вижній і Уріж Нижній. Межа між ними була у вигляді дороги, що починалася відразу за панським маєтком, і цвинтаря, бо коли осипаються краї узвозу, там трапляються людські кістки. Це все вже забудовано, і господарі, звісно, не зізнаються, що знайшли, копаючи фундамент. Через дорогу від цвинтаря був чумний цвинтар, там століттями нічого не будували, а тепер забудували величезними кам’яницями. З маєтку вела приватна дорога, обсаджена липами, яка вливалась у дорогу, що вела до Нагуєвич, а звідти в Дрогобич. А були ще дороги для піших. Моя мама ходила пішки в Борислав через ліс; я колись пройшла частину цієї дороги, а далі вона розсипалась на інші, хоча, можливо, коли-небудь мені вдасться повторити цей шлях, що веде через Діл. Франко часто згадує Діл, хребет, від якого вздовж річки тягнуться галицькі підгірські села.
Давні люди були мудрішими. Вони не селилися де-небудь і дбали, щоб дороги були безпечні. Щоб вели під лісом, або через ліс, де можна сховатись від розбишак. Дорога до Підбужа із Самбора вела попід ліс, бо там було затишніше й не замітало. Дорога з Урожа на Самбір починалась недалеко від нашої хати, йшла через ріку, потім через гору Обочу. Мій дідо їздив через ту гору й одного разу на коня йому сів Чорний чоловік, і до трьох днів кінь помер. Зараз гора майже заросла терном і пройти через неї дуже важко, хоча ще десять років тому я любила сидіти там і милуватись виглядом на село, особливо, коли цвіли сади. Я часом думаю, що наші сільські люди дуже рідко дивляться на своє село збоку, відсторонено, тому воно й заступило їм цілий світ, який все звужується і звужується, наче шагренева шкіра, хоча будує нові будинки кожен, у кого заведеться якийсь гріш, але вже не існує того гармонійного, добре продуманого співіснування з краєвидом, ніхто не шукає доброго місця, не питається в духів дозволу. Живі села — насправді це вимираючі села, неперспективні, а мертві села — розбудовані. Уріж втратив гармонію ще 1850 року, коли австрійська влада перерізала його навпіл, прорубавши дорогу в пагорбі нижче справжньої межі, однак міст не стала будувати і підвела дорогу до старого дерев’яного. Взагалі мені здається, що дороги проводили, враховуючи інтереси власників землі, не лише особливості краєвиду, але в цьому випадку йшлося про стратегічну дорогу, і, напевно, за компенсаційні кошти графиня Комарницька, дідичка Урожа, побудувала православну церкву біля тієї дороги, яку видно з вікон нашої хати.
А потім радянська влада наприкінці 60-х вкоротила дорогу і провела її прямо через поле, і поставила бетонний міст, який наполовину зруйнувала повінь 1980 року. Ту дорогу продувають вітри, і коли я стою на автобусній зупинці за мостом, чекаючи автобус Львів—Підбуж, то бачу Браму для солі й вітру. У ній починається незмінна впродовж тисячоліть дорога в гори — торговий і військовий шлях до Перемишля. Вибору тут немає — в гори можна потрапити тільки так.
Ще в Ставищах перед Урожем "ставали". Очевидно, там була митниця і тут домовлялися про переправу товару через ріку з людьми, які допомагали перетягти підводи з дрогобицькою сіллю. Тут течія була повільніша. Уявляю, яка повновода була тоді Бистриця. Через її химерну вдачу будувати міст не було сенсу, тож переходили вбрід, по тимчасових кладках, але не човнами. Та це було ще бозна-коли.
Я менш-більш знала дорогу до Залоктя, але ніколи не була у Смільній. Це село вважалось дуже консервативним бойківським селом. Там дівчатка виходили заміж після 8 класу і встигали народити по 6–8 дітей. У тих гірських селах неможливо їздити на роботу до міста, і там просто годували худобу, а оскільки кругом ліси й гори з крутими схилами, пасовиськ не вистачає.
Усі ці назви: Бистриця, Смільна, Опака я чула з дитинства, і мені дуже хотілося їх побачити.
Кілька років тому ми з друзями і таксою Бертою доїхали до Підбужа, а звідти вирушили тим давнім шляхом в гори, скільки встигнемо, щоб повернутись назад. Ми швидко дійшли до Залоктя, і я показала хату, де народилась. Вона в центрі села і дивиться вікнами на гору, тепер уже на новий цвинтар. Побачили нову церкву, стара 1799 року згоріла, і пішли далі, в незвідані краї. Мої товаришки, досвідчені туристи, ніяк не могли второпати, чому я не звертаю до лісу, а веду їх рівною прямою дорогою і страшенно тішуся. Падав дощ, не дуже сильний, а ми все йшли через Залокоть, потім через довжелезну Смільну з такими дрібними хатками, що причаїлися під гірським хребтом. Сонце, певно, туди рідко заглядає. Траурна облямівка ялиць тягнулася за хатами, жодної людини на вулиці.
Ми піднімались на один перевал, потім на інший, не пам’ятаю, скільки їх там було, але коли виходиш на черговий перевал, таке відчуття, наче злітаєш в повітря. Смільна — означає, що тут була колись військова залога, у вузькому проході між гір легше зупинити ворога. Напевно, стояли дерев’яні сторожові вежі, і смоляки контролювали кожну купецьку валку, бо ніхто поодинці раніше не їздив цією дорогою. Ще з княжих часів і, певно, аж до XVIII ст.
І дощ все падав, і ось ви вирвались з тісної ущелини і перетнули межу Смільної. Кілька десятків метрів, і почалась Жданівка, яка колись називалась Жданна. Очевидно, там було місце, де можна підкувати коней, поповнити запаси харчів і фуражу. Ми сіли під якоюсь покинутою хатиною, що вся обросла самосієм, на теплу призьбу й вирішили перепочити й перекусити.