Але ж чому він нічого не зробив тоді, щоб не приймати на себе ті її публічні докори? І ось телефонний дзвінок від однокурсниці Тані, їхньої активістки. Цієї весни збирається їхній курс. Тридцять років усе-таки! Приходь! Ресторан "Маракуйя". Багато хто з наших буде напевне! І Сохацька буде.
— Вона ж не закінчувала з нами…
— То й що з того? Вона серед нас найвідоміша особа.
Невже тобі було б не цікаво поспілкуватися з нею? Іти чи не йти? Зрештою, не піти — означає виявитися боягузом. Так, сам по собі цвіт вишні не несе нічого, облетить, пожухне й зіллється з землею. Але цвітіння садів — то все одно щось особливе. То знак: ми можемо стати іншими, якщо… якщо знайдемо спосіб, як це робиться.
Від метро до ресторану він добрався пішки, хоча можна було під’їхати маршруткою. Чому організатори вибрали саме цей ресторан? Зараз весна. Але навкруги кам’яні джунглі спального району, немає жодного деревця, хіба що зеленіє травичка в палісадниках. Ось ресторан "Маракуйя". Біля нього якесь маленьке деревце, схоже на фруктове. Чи воно вже цвіло цього року?
У напівтемряві ресторану для них накрито з десяток столиків. Їхній курс був великий, кілька паралельних груп.
Прийшло досить багато людей. Дзвенькіт келихів, тривіальні тости, тривіальне, здебільшого інформативне спілкування давніх знайомих: "Як ти?" — "А як ти?" А ось йому на шию кидається його перша кохана, та, з якою він так не хотів одружуватися. З обличчя вона ще й досі дуже гарна, хоча й удвічі огрядніша.
— Боже, який ти був мудрий і яка я була дурна! — кричить вона. — Я тоді швидко розлучилася, потім ще двічі виходила заміж, поки доперла, що все це нікому не потрібно! Головне — кохання!
Вони сідають до столика, п’ють за давнє кохання. Потім до них підсідає її колишній чоловік, батько її сина — хлопцеві вже тридцять один рік! Мій Боже, тридцять один! Його дочці тільки двадцять два, отже, він іще не такий старий.
Колишня кохана радо спілкується зі своїм колишнім чоловіком, забуває про нього. А він шукає поглядом її. Власне, він давно вже її знайшов, давно знає, де її столик, а тепер от має можливість підійти до неї.
Грає так звана "жива музика", чорноокий саксофоніст дуже старається видобути пронизливі ностальгійні наспіви.
Однокурсники танцюють — хто з ким. І давні закохані, і випадкові пари. Чому ніхто не притяг сюди касетного магнітофона з "італійцями", під які вони всі кохалися в ті далекі роки?
Хоча вона — найвідоміша особа з їхнього курсу, ніхто не спілкується з нею, як не спілкувалися тоді. В просторі цієї зустрічі оживають тодішні зв’язки, а вона як була на віддалі від усіх, так і лишилася такою. Він бачить, що вона дивиться на нього. Тож він мовчки підходить до її столика, мовчки вклоняється їй. Тепер вона посміхається. І встає йому назустріч. Вони рушають туди, де танцюють, вона кладе йому руки на плечі, він обережно кладе долоні їй на спину.
А саксофоніст на сцені дуже старається грати для них усіх саме те. Музикант із ресторану зараз грає не за гроші. Він сьогодні "в ударі", і однокурсники відчувають це. Он скільки пар танцюють і шепочуть одне одному щось важливе.
— Радий за тебе, — шепоче він їй на вухо. — Дуже радий, правда.
Вона трохи відхиляється назад, здіймає очі на нього, і він не відводить своїх, хоча йому не по собі. Музика грає, зрілі люди ледь гойдаються в танці й дивляться одне одному у вічі. Потім він каже:
— Нічого кращого в моєму житті не було…