Все оплачено! Вибирайте!
До ранку ви в раю!
П’яна Оленка починає плескати в долоні. А Валерія починає дико реготати. Не тому, що витівка Ніни видалася їй такою дотепною. А тому, що один із запропонованих жиголо — це Троня, викладач із їхнього університету гуманітарних стратегій. Той самий, який пропонував відстрілювати жінок старше тридцяти п’яти. Отже, за Тронею, жінці досить прокрутити лише п’ять семирічних циклів. Тих, які проходять повний семирічний цикл, либонь, варто не просто відстрілювати, а катувати.
Ніна заохочує шкільних подруг робити вибір:
— Якщо котрась із вас хоче в цю ніч двох, і це можливо!
Ваші чоловіки, і старий, і, так би мовити, молодий, ні про що не знатимуть…
Олена вигукує, що вона — жінка порядна і два їй не по— трібні. Вона обирає наймолодшого з найвродливішим облич— чям.
А Валерія обирає Троню. Ніна розводить пари по різних приміщеннях, і Валерія Миронівна лишається в маленькому будуарі з Трохимом Миколайовичем.
— Я одягну халата, щоб не провокувати й не підсилювати ваше бажання відстрілювати жінок похилого віку.
Певний час вони мовчать. Валерія наливає хлопцеві пива, підсуває тарілочку з бастурмою, і Троня, не знімаючи руш— ника зі стегон, розповідає, що його мати покінчила життя самогубством у тридцятип’ятирічному віці, коли стала марніти, бо батько покохав іншу. Батько іноді згадує, якою дивовижною жінкою була його мати: пішла з життя, коли треба було піти. А от мачуха з життя не йде! Їй уже п’ятдесят, себто, ювілей вже відгуляла! Але приклад своєї попередниці не наслідує, живе в їхньому домі, їсть вареники зі сметаною, а батько перед нею стелиться. Троня з ними жити більше не міг. Цибата Оля Рачкова, яку Валерія жартома пропонувала на "міс викладачку", запрошувала до себе. Троня погодився, але Оля, аж ніяк не маючи ідеальних жіночих параметрів, хіба що довгі ноги, всіляко принижувала приймака. А вертатися до батька з мачухою не було сил. І Троня купив готельку в кредит. А як виплачувати? Платня викладача порівняно велика, але цього замало. То ж доводиться шукати вечірню додаткову роботу. Воістину, Київ — велике село! Де їхній університет, а де сауна "Змий печаль!" І от же ж, зустрілися!
Так і моя дочка, яку її напівмаразматичний батько іноді спросоння плутав зі мною молодою, не схотіла жити вдома, поїхала працювати до Німеччини, а як їй там? — сумно подумала Валерія, а Троня відчув той сум завідувачки кафедри й запропонував їй:
— Ходімо звідси, Валеріє Миронівно, краще посидьмо в нічному ресторанчику. Я звик не спати вночі. У цьому щось є.
Вони блукали нічними вулицями й пили коньяк у нічних барах. Був мороз, і хміль не тримався. Валерія вперше за багато, багато років не спала всю ніч до ранку. Із Тронею було цікаво, в розмовах легко забулася різниця у віці. Він підкреслено звертається до неї "Валеріє Миронівно", не підхопив пропозиції звертатися на ім’я. І не дає їй витрати— ти жодної гривні, за нічні бари й за таксі квапиться розрахо— вуватися сам.
— У вас кредит, Троню, дозвольте, цим коньяком частую я!
— Ні в якому разі, Валеріє Миронівно! Така ніч буває раз у житті!
Певне, радіє, що ця перезріла пані не змусила його працювати, а Нінка оплатила йому всю ніч, оцінює ситуацію Валерія гострим розумом аналітика.
А спілкування в них відбувається чудово. Виявилося, їм обом подобається Ясунарі Кавабата та Юрій Бедрик.
Щоправда, останньої збірки Бедрика у Троні не було. І Валерія запросила Троню на хвилинку заскочити до неї, щоб позичити молодому викладачеві збірку улюбленого поета.
Поки вона діставала книжечку з горішньої полиці, чоловік мовчки стояв у дверях і тихо й неадекватно хитався з великою амплітудою.
— Ваш батько зовсім старенький, Валеріє Миронівно, — сказав їй Троня на прощання, — щасливої вам дороги, Валеріє Миронівно, побачимося, коли вернетеся. Ще поговоримо про приспаних дівчат у нічному зимовому будинку.
— Чого ти не завела цього красеня до себе, я бодай підглянув би у щілину, може, полегшало би, — прохрипів чоловік.
— Тобі не можна нахилятися й дивитись у щілину, ти можеш упасти. — І саме це тебе зупинило?
— Саме це.
Вранці зателефонувала Оленка, чиї задоволені зойки з іншого будуарчика "Змий печаль" супроводжували їхню з Тронею розмову про життя й літературу.
— Наче вимазалася в лайні, — поділилася вона своїми враженнями від голого ювілею, — от же ж сучка наша Нінка! Що вона коїть у цьому житті! Й інших тягне за собою!
Побачив би мене мій син! А як все це тобі? Як ти все це оцінюєш?
— Я знову розширила своє знання про це життя, — відповіла Валерія.
— Себто, тобі сподобалося, я правильно тебе розумію? — обурилася Оленка.
— Сподобалося — не зовсім точне слово. Але пізнавати пекло не менш корисно, аніж пізнавати рай.
— Так, Нінка обіцяла нам рай! А затягла в пекло. Сумніваюся, щоб вона була щаслива зі своїм пупсиком! Маю великі сумніви щодо щастя самого пупсика!
— Хай Ніна сама вирішує свої та свого пупсика проблеми.
— Ох яка ж ти толерантна! Але ж до її саун ходить молодь!
Мій син, буває, з друзями ходить до якоїсь дорогої сауни! А тут така мийниця із солярію…
— Дай поспати, Олено, я всю ніч ходила містом… І Валерії спало на думку, що, цілком можливо, Нінчин пупсик — то Оленчин син. Хоча Нінка казала, ніби її пупсик у неї і працює, а Оленчин син нібито працює із взуттям. Але все можливо, засинаючи у світлі вбогого зимового світання на дивані у вітальні подумала Валерія, в цьому заплутаному багатовимірному місті, де шляхи одних людей химерно перетинаються, а інших ніколи не зустрічаються і навіть не зближуються ніколи, хоч сім по сім років живи, хоч двічі сім по сім…
Але відіспатися не пощастило. Знову телефонний дзвінок.
Це — дочка.
— Ти вже зібралася в дорогу, мамо?
— Буду збиратися ввечері. А зараз хочу трохи поспати. Я всю ніч гуляла по місту з молодиком.
— Я ж тобі казала, мамо, зараз продовжили жіночий вік…