Майя Гаврилівна ніколи не пускала їх далі передпокою, навіть одного разу не пустила до туалету діда Василя, який привіз мішок картоплі з Дубового, тільки сказала йому, де туалет на Лук’янівському ринку, мовляв, ці селюки не вміють користуватися ватеркло зетом. Сама Майя Гаврилівна користуватися туалетом вміла.
Дмитро завжди згадував, як ще давно, в радянські часи, коли туалетний папір був дефіцитним, Володьчина теща збирала в гостей за столом зужиті паперові серветки, мовляв, ще стануть у пригоді в туалеті. А також згадував несамовитий шквал сміху, коли запитав Майю Гаврилівну, чи не робить вона й навпаки? Але сьогодні він уже відсміявся. Мабуть, ніколи не сміятиметься до кінця своїх днів, скільки ще йому відміряно.
— Тобі дуже цікаво, Ларисо, що говорять баби в селі про смерть моєї матері? — гірко запитав Дмитро, пригадавши, як на тому липневому обіді всі його учасники, навіть діти, жваво висловлювали свої думки про архаїчне мислення Марії Степанівни та її аґресивну цнотливість.
— Це пов’язане з Веронікою, Дмитре, і не тільки тою мірою, що все на світі пов’язане тисячами незримих таємних ниток, а ще й тим, що Вероніка їздила до твоєї матері у Блюхівку, перед тим днем, коли ви посварилися.
— А мені вона сказала, що їде зі своїм театриком до Сум на концерт до днів Незалежності, — вражено опустив свою чарку на стіл Дмитро, вихлюпнувши на стіл не менше п’ят надцяти гривень, — То навіщо її туди носило? І чому вона нічого не сказала мені?
— Вона саме тоді підходила до осмислення самого поняття зради в усій широті його семантичного поля. Вона хотіла поставити "Отелло" по новому, показати венеційського мавра рабовласником коханої жінки, а не щирим другом, якого ошукали. Адже друг, хоч би поряд було сто тисяч Яґо, ніколи не діяв би так, як отой чорний мерзотник, — схоже, Лариса під впливом Вероніки також зненавиділа Отелло. — А потім вона зрозуміла, що силами аматорського колективу великої п’єси не поставиш. Значно краще було б зробити сучасну п’єсу, де якомога всебічніше розкрити питання зради й вірності…
Вони просиділи з Ларисою у кафе "Відень" ще годину, і Лариса не дозволила йому заплатити за коньяк "Арарат", рішуче тицьнула офіціантові свою кредитну картку. А потім вони блукали по місту. А потім їли сосиски з кетчупом у дешевому бістро при гастрономі. А потім знову йшли пішки Великою Житомирською, але не самою вулицею, а под вір’ями понад Дитинцем, не помічаючи вбивчого холоду цієї тяжкої зими, коли в самому тільки Києві від грипу померло п’ятнадцять чоловік, серед них і його дружина Вероніка, яка насправді померла для нього за півтора року до того. Але донька! В нього ще є донька Вікторія. Що з нею буде?
У Лариси за пазухою задзеленчав мобільний телефон.
— Зараз, Віко, зараз сонечко! Іду вже! Не хвилюйся, скоро буду!
Вони почали прощатися, хоча збиралися дійти до Хреща тика і розпрощатися вже там.
— Це мої мене смикають, бо я сказала, що після роботи піду до Віки. Вони вже й туди дзвонили. Я поки що не скажу дитині, що бачилася з тобою, а далі побачимо. Щасти тобі, Дмитре! Тримайся! Якось воно буде!
Баба Зося легко знайшла потрібний будинок. Навкруги були величезні садиби за високими парканами. І тільки у Захара Івановича — невеличкий цегляний двоповерховий котедж із похилим дахом і аварійним балкончиком. Cтара натисла на кнопку дзвоника біля воріт і довго чекала. Коли ніхто не відчинив, вона увійшла в подвір’я і постукала в двері будинку. Їй відчинив високий сивий лисуватий чоловік років п’ятдесяти шістдесяти.
— Ви Зося?.. Я не знаю, як по батькові.
— Баба Зося, не треба по батькові.
— Проходьте. Це всі ваші речі?
У баби Зосі не було ні валізи, ні сумки. Тільки великий клунок з казенної лікарняної ковдри.
— Всі. Більше нічого нема.
— За а арику, хто там? Хто там? — лунає голос, наче з діжки.
— Зараз, мамо, зачекай хвилину, — кричить Захар Іва нович, і тихіше до баби Зосі: — Може, щось лишилося у вас в лікарні? То я міг би підвезти на машині.
— Оце все.
— Гаразд. Зараз я проведу вас до вашої кімнати. Ви можете відпочити, перевдягтися. А потім я вас поведу до мами.
Захар Іванович повів її по коридору. За скляними зачи неними дверима блиснула розкішна вітальня з кріслами і статуетками у серванті. Решта в цьому домі — старе й занедбане. В коридорі — книжкові полиці зі старими пожовклими журналами, одна з полиць завалилася, і пожовклі журнали купою лежать на підлозі. Відчувалося, що господарі не можуть дати ради всьому, що мають. Їй відвели велику кімнату на першому поверсі. Поліро вана шафа, у якій висять старі поточені міллю жіночі речі.
Трюмо зі старими смердючими пляшечками парфумів і великим дзеркалом — саме те, що треба для моєї пики. І величезне шлюбне ліжко — це також саме те, що мені треба, сумно подумала баба Зося. А ще їй подумалось: стільки просторих брудних помешкань у цьому місті заповнено всіляким мотлохом, і скільки бездомних у цьому місті не знають уранці, де спатимуть увечері… Гаразд, тепер піти до матері цього дядечка, оце ж вони тільки вдвох тут і живуть.
Спальня хворої на другому поверсі. Поряд — спальня Захара Івановича. А ванна і туалет — унизу. Отже, все вино сити за нею треба буде по крутих дерев’яних сходах. Це важ че, ніж бігти з емальованими суднами через коридор лікарні.
Але тут окрема кімната. А в лікарні ніколи не знаєш уранці, де спатимеш увечері. А коли хворих дуже багато, траплялося спати сидячи.
У кімнаті — той паскудний і навіть трагічний запах лежачих хворих, яких у родичів немає сил добре доглядати.
Мати Захара Івановича, Єлизавета Володимирівна, напівси дить у ліжку. Це страхітливого вигляду цілковито знебар влена стара жінка. І волосся, брак якого відчувається понад чолом, в неї біле, і губи, і очі, райдужна оболонка яких зли лася з білком. Тільки горять провалля чорних зіниць, і на обличчі різко окреслені чорні плями. Старість нікого не при крашає, але з матір’ю Захара Івановича вона повелася безжально. До того ж поряд на стіні висить чорно білий фотопортрет довоєнної білозубої красуні з підмальованими рожевими щічками.
— То ви? — захоплено спитала баба Зося.
— Я! — з викликом відповіла хвора. Вона вже давно не встає, але пам’ять не втратила. — Я десь вас бачила, — звернулася вона до баби Зосі. — Це, часом, не ви працювали в хлібному магазині біля Бесарабки приблизно в той час, коли йшов двадцять шостий з’їзд партії?
— Було діло. Я працювала в хлібному на Бесарабці. А після того хлібного я перейшла до больниці на Бесарабці. Від того часу тільки по больницях.
— Мені дивно, що я не бачила вас по лікарнях, — відповіла мати Захара Івановича. — Я працювала лікарем до самої перебудови. Навіть до путчу 1991 року… Гаразд, Зарику, ідіть обідайте, тільки швидко! Через півгодини ви обоє будете мені потрібні!
Кухня в цьому домі внизу, навпроти через коридор від кімнати, яку відвели бабі Зосі. Захар Іванович налив дві тарілки супу, і баба Зося вже з першої ложки відчула, що навіть в убогій лікарні, звідки вона прийшла сюди, готували краще.
— Я поснідала в лікарні, — сказала вона, відсуваючи тарілку, — якщо можна, тільки чаю. Я могла б і готувати для вас.
— Не знаю, чи зміг би я підняти вам платню.
— За ті самі гроші! Я бачу, як вам важко — і робота, і хвора мати!
— Може, я й знайду ще п’ятдесят гривень, як ви будете куховарити для мене. Для матері я все готую сам. Вона на дієті.
— А ви без дієти?
— Я на дієті обмежених коштів… Що щастить заробити, майже все йде матері на ліки. Дім розвалюється. Але, поки мати жива, я його не продам. Вона помре тут. А де помира тиму я — тільки Бог знає…
— Ніхто не знає своєї смерті… А де я помиратиму? Скоріш за все, під парканом, а я теж людина… А ви знаєте, я колись готувала їжу для ґенерала Раєвського! Він давав мені дуже небагато грошей. Але був дуже задоволений, як я готувала. — Ґенерал? Давав мало грошей на їжу для себе? Дивно…
— Ну, він був несправжній ґенерал, просто називав себе так. Він жив на Подолі в білому кам’яному будинку біля Дніпра. Я в нього довго жила. А пішла від нього тільки через його нову молоду жінку…
Захар Іванович і баба Зося сиділи біля столу на кухні одне навпроти одного. Кволе зимове сонце освітлювало простору захаращену кухню.
— Послухайте, Зосю, ви кажете, на Подолі… А ви не пра цювали біля діжки з пивом біля Житнього ринку? Тільки це було дуже давно…
— Працювала, аякже! Було й таке. Це ще до хлібного на Бесарабці, про який згадувала ваша матінка.
— Я саме тоді працював у поліклініці на Подолі, і іноді по дорозі додому випивав келих пива біля Житнього…
Хвора почала кликати, і син із санітаркою заквапились до неї. Захар Іванович мимоволі згадав ті давні часи, коли працював у поліклініці на Подолі, тоді в його житті не відбувалося нічого особливого, просто він був на двадцять років молодший. Перед Житнім базаром тоді встановили, а точніше — поклали скульптуру колгоспниці, що мала символізувати родючість української землі. А баба Зося, сама того не усвідомлюючи, була однією з прикмет цього дивного міста, так само, як потріскані каріатиди з відбитими ноcами і анфілади прохідних дворів з написами на стінах: ВО ДВОРЕ ТУАЛЕТА НЕТ. Як була його прикметою божевіль на бородата Людочка, що збирала по кафе на каву і назбиру вала дуже швидко. Або карлик Коля з дурнуватою доброю посмішкою, який жив при Центральному універмазі. Про нього розповідали, ніби його в дитинстві побив рідний бать ко, а до того він був відмінником з усіх шкільних предметів.
Потім казали, що Колю знайшли втопленим у річці Либідь.
Мабуть, ніхто й не шукав його убивць.
В метро по дорозі до себе, до свого бетонного масиву, Дмитро намагався cистематизувати всю ту лавину інформа ціїї, яку так сумбурно вихлюпнула Лариса. Все те, що розповідала вона, з одного боку, узгоджувалося з тим, що він самостійно довідався про своїх дівчат, з іншого боку — перевершувало всі його припущення про те, як вони існують без нього.
Отже, коли Вероніка в той фатальний день прошепотіла "Я зрадила тебе", за її недолугим сценарієм, він мав схопити її за горло і прокричати "Хто він?" Тоді б вона відповіла щось на зразок: Шекспір! Або: Отелло! Бо вона вже давно не думала про те, як краще зустріти після роботи втомленого тяжкою працею чоловіка, а напружено міркувала, або як висловлюється Лариса, р е ф л е к т у в а л а про сутність вірності й зради, а також про їхню мистецьку інтерпретацію.
От навіть їздила до далекої Блюхівки з’ясовувати, як могла стара Марія Стебелько взяти на душу гріх убивства і покарати за зраду гулящу невістку Марину.