Спис над змієм підняв святий, кінь копитом у землю вдарив і закляк, – перед ним не змій, а приблудна якась отара, розбрелась аж по самий обрій, уляглась на траві під лісом... І в задумі схиливсь Георгій, обхопивши руками списа.
А туман, обложивши Київ, ніби всім уже очі виїв, ніби всім закладає вуха і ні слуху уже, ні духу, тільки він, тільки він один, і навіть на сполох дзвін, як в ополонці, плава, і стукають тихо-тихо, неначе розносять лихо, обережні підкови, і не чути ні Святослава, ні його Золотого слова.
Ще глухіше в Дикому полі.
І ні коня, ні волі.
Тільки туман стоїть.
Оврул мені не свистить.
Спить душа і не спить,
Міряє в темному полі
думкою відстань до волі.
Нечутним плином вода
в Дінці очерет гойда,
змиваючи сонну ряску.
І шерхотить очерет,
вриваючись в мій намет
надією
після поразки.
* * *
З кожним днем самотнішає осінь,
з кожним днем біднішою стає.
От і сонце вже роси не п’є.
Ледве-ледве вранці підвелося.
Осокір зітхає безборонно –
вже немає половини крони.
А нагнувся долу у тремтінні
і розвів гілками усіма:
– Господи, і половини тіні,
котру не підняти, теж нема!
Що не день самотнішає осінь,
вже нікому не потрібна зовсім.
знає тільки баба кам’яна.
І куди не стукай – все одно
жодне не засвітиться вікно
і ніхто їй двері не відчинить.
Темінню лякає пугачівна.
Де вони, ті друзі із єлеєм?
Всіх, як вітром з півночі, змело.
От уже і листя проти неї
червонясті п’яти підняло.
А було ж, було іще недавно,
ніби ще минулої доби,
дружньо поспішали вранці-рано
поклонитись, навіть за гриби.
А сьогодні вже не поспішають.
І її багряні килими
стелять іншій... Іншу виглядають,
вгору піднімаючись, дими,
що й самі лежати килимами
будуть незабаром під ногами,
у тієї, що не за горами,
їде вже по вимитій дорозі,
їде зі своїми килимами,
їде при озброєнім морозі.
Недалеко дзвоники дзвенять
і далеко світиться корона!
І яка сороча метушня!
В небі розкричалися ворони.
Як прислуга бігає луна.
І стоїть байдужа і стороння
при дорозі баба кам’яна.
Що їй, бабі, метушня навколо?
Все, що вітер прикотив у Поле,
той же вітер – з Поля видува.
От і знову, безпритульне, голе
покотилось перекотиполе,
степової Ніки голова.
* * *
Валун
Під місяцем в Дикім полі
чорний, як вороняччя,
в Полі, як у неволі,
валун при дорозі плаче.
Змахнуть би йому крилом
над вічним своїм гніздом,
чи степом із краю в край
Та може лише біда
підняти його з гнізда,
щоб він росою безсило
оплакав чиюсь могилу.
Прибульцем з іншого світу
чорніє в степу глухому
і знають лише копита,
скільки вогню у ньому.
* * *
Тінь-тінь-тінь-тінь плаче в степу полин тінь-тінь-тінь тужить сухий полин полиновий пилок літа гіркота гіркота-а гіркота-а тужно затужить птах шастає страх в очеретах вітер у комиші штопають степ шпориші куриться Муравський шлях вітер здіймає прах
А степом стежки стежки стежки
якими пройшли віки віки віки
важкі несучи мішки
і з усім що було в мішках
погубилися в полинах
тільки вітер здіймає прах
тільки вітер гуде в степах
тільки вітер в Дикому полі
пам’ятає про їхні долі
і про все що тоді було
тільки вітер яким змело
все і всіх... і яка вина
їх усіх
а можливо гріх
перед степом чи перед Богом
що згорнулась їхня дорога
чорним коконом валуна
все поглинула давнина
Тільки баба стоїть кам’яна тільки туга стоїть навкруги тільки чайка ки-ги ки-ги ки-ги тільки чути фю-іть ідіть ідіть ідіть тропою забутих обрів за обрій за обрій за обрій ідіть
із часом своїм і світом
за вами спекотний вітер
в Книзі Степу перегорта
сторінку...
За вами клубиться прах
і курява на шляхах
закриваючи ваші спини
пропливе пропливе пролине
і розсіється в полинах
над полеглими в цих степах
над горбами їхніх могил
над протоптаними стежками
і за вами за вами за вами
зачиниться небосхил...
...і знову роки роки роки топчуть НОВІ стежки і горбляться на стежках під тим що несуть в мішках і знову фю-іть! фю— іть! ідіть! ідіть! ідіть! у степ що співа дзвенить з шоломом і без шолому пийте з Дінця і Дону...
* * *
"Корогви над степом широким
розвиваються в різні боки,
одні Рюрикові, інші – Давидові..." –
так автор "Слова" повідав.
Чайка плаче "ки-ги, ки-ги", –
не з’єднати їй береги.
Розмежований світ.
Плаче самотній слід.
Спільну в дитинстві мову
забули мій жест і слово.
Руки летять врізнобіч,
неначе у темну ніч,
і тільки свіча розлуки
з’єднає на грудях руки.
Плаче моє ім’я,
на два розпадаючись "я".
Схилюсь над своїм Дінцем –
з-під лиця виплива лице.
В чорних обіймах змія
плаче моя надія,
плаче в його петлі,
відриваючись від землі.
А її утішає змій,
язик роздвоївши свій.
* * *
Сюр.. сюр... сюр... сюр... сюр... тягнеться ніби услід за тим, хто пішов у світ тінню Григорія Савича, напевне, відповідь знаючи на вічні "чому?", "навіщо?", і не повернувсь до нас, зумером – в інший час, в минуле, яке за нами давно заросло хрестами, зумером – в світлий день, котрий, може, гряде сюр... сюр... сюр... сюр... в тишу, у ніч, в туман...
А відповіді нема.
Листя в кроні осінній в такому ж, як я томлінні, в пориванні кудись втекти від себе, від самоти, хоча б у далекий спогад, а спогад, як та дорога, гливка, безкінечна, довга... Засну на пахучім сіні, та сни мої неспокійні, ще й голка та ж сама в сіні, і холодно від роси, і смерть стоїть без коси, в цю мить і вона безсила: земля не приймає тіла, а душу виймеш із себе – душі не приймає небо...
А крона всю ніч осінню
беззахисно так тремтить,
що хочеться світ накрить
бодай би своєю тінню.
Але у такий туман
і тіні у мене нема.
Тільки томління, довге, осіннє, і до знемоги – до себе, до Бога, до всіх і до всього зумером сюр... сюр... сюр... сюр...
і зводить за муром мур,
густішаючи, туман,
а відповіді нема...
* * *
А вже в моїм теремі злотоверхім
покрівля розвалена...
І хмари горять над степом,
і птахи кричать віддалено.
Як бігла в степу за літом,
як бігла разом із вітром,
так на бігу й лягла
за вітром в степу ковила.
А дерево лист зронило,
і серце... так защеміло
у несподівано ветхім
теремі злотоверхім.
І дубові літо сниться,
не тішить його синиця,
у небі без журавля,
як зайве, стирчить гілля.
Вітрами гуде неспокій
у кроні його широкій,
ночами луна в дуплі
метається на мітлі.
Не вабить небесна синь,
і клоняться віти долу,
де вічно голодна тінь
ходить і ходить довкола.
До лісу
повз білі гори
Дінець небесно-прозорий
котить свою блакить,
а в лісі, вже через мить,
як підпалений, палахкотить
і сам, як вогню лавина,
палаючим світом плине.
Петляючи, як сліпець,
тікає у степ Дінець
і довго степом осіннім
біжить із вогнем на спині.
І хмара над ним кривава
пливе, як ворожа слава,
як знамення в сон Святослава.
* * *
... І пройшли вони із мечем,
наче полум’я комишем, –
і над ними високий дим
по сьогодні –
небом глухим.
І все допили у спеку,
за горло стиснувши глека
так, що, тріснувши під руками,
він до нас долетів
черепками,
над якими туга постійна,
бо не глеки вони і не глина.
* * *
У небі високім
співаюча птиця –
і спрагла стріла
вилітає напиться.
Пташиного їй
не дістати крила,
та пісню твою
обриває стріла.
Стрілу із грудей
ти руками ривком
висмикуєш
разом з червоним струмком,
і скрапує крапля
із вістря стріли
на біле волосся
трави ковили.
Ще птиця летить,
ще висока луна,
та вже туманіє
в очах далина.
* * *
У небі високім
співаюча птиця –
і спрагла стріла
вилітає напиться.
Пташиного їй
не дістати крила,
та пісню твою
обриває стріла.
Стрілу із грудей
ти руками ривком
висмикуєш
разом з червоним струмком,
і скрапує крапля
із вістря стріли
на біле волосся
трави ковили.
Ще птиця летить,
ще висока луна,
та вже туманіє
в очах далина.
Плакучу вербу,
обхопивши за стан,
над прірвою стримує
сивий туман.
А пісня, що прагла
до Бога дійти,
як свічка сльозою,
спада з висоти.
* * *
По лігвах своїх вовки
людські розтягли кістки
і ворон із черепів
як переможець пив
довго лисиці вночі
облизували мечі
а потім труїлись трави
іржею людської слави
* * *
... І степ, і воля, та, одначе,
все те ж ки-ги, ки-ги чаїне,
яке хіба-що переплаче
сліпа з народження шротина.
* * *
За тінню тінь до видноколу
горбато рухалася, йшла,
за тінню тінь, широким полем
і довгим шляхом лемеша.
За тінню тінь до видноколу,
де обривалась далина,
де ніби щастя йде по колу
і всіх обходить, обмина.
За тінню тінь до небосхилу,
а світло з неба уві млі
стовпом лилося, струменіло,
стояло Спасом на ріллі.
І я у вузлику коріння
тримав нажите за літа
і припадав до поля тінню
свого похилого хреста.
* * *
Що то шумить, що то дзвенить
Перед зорею ранньою?..
Уже осіння глибина
стає прозорою до дна,
а все, чим, друже Володимире,
ще ніби вчора, володіли ми,
скарбами світиться на дні
у тім степу, у тій Каялі,
куди летіли на коні
нетерпеливі і зухвалі...
І наша пляшка затекла,
як ніч холодна і туманна.
Підсядем ближче до тепла,
хай не твереза і не п’яна
тече розмова спроквола.
Не "скіфи" ми, що круто п’ють,
аби напитись до знемоги,
і піднімають каламуть
із глибини, де ще нічого
у них немає дорогого,
якщо ж і є,
то не в ціні,
дешевше істини в вині.
Стару продовжимо розмову,
зігрієм чарочкою слово,
хай буде радість з гіркотою,
але останньої на дні
не більше, ніж у тім вині,
що допиваємо з тобою.
Іще вогонь не догорів,
ще повен місяць угорі,
і дим до місяця стоїть,
та вже шумить... уже шумить
не степ своїми полинами –
шумить над степом і над нами.
* * *
Гуде вогонь і зголоднілий
вилизується на гілки
і палахкоче, як листки,
що на гілках палахкотіли.
Він сам в собі, у самоті,
і ніби третій поміж нас,
що пам’ятає інший час
і нас ще в іншому житті.
То спалахне, як давній спогад,
то знемага до чорноти,
і нам очей не відвести
не відвернутися від нього.
* * *
Миколі Руденку
Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець,
і ширшає тиша. І ти над Дінцем
стоїш, нахилившись лицем у лице,
непевен у тому, тебе чи подобу
малює Митець, не спиняючи воду,
і стримуєш сльози. І, ніби в пітьмі,
спалахують спогади глухонімі,
І все постає, як тоді, як тоді,
і юне обличчя на світлій воді...
Та каркає ворон, здригається віть,
і листя без вітру над плином летить,
і холодом віє, і хмариться небо,
і спиною ліс повернувся до тебе.
Дерева злились і стоять, як стіна,
і дятлу її не пробить головою,
а там за стіною така далина,
така далина!., за стіною...
Туман, що напився води, як біди,
підводиться знову блукати по світу
і голову сиву не знає куди,
до кого йому прихилити.
Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець.
Від берега тінь, як висока стіна,
пірнувши, її не пробить головою.
А там за стіною така глибина,
така глибина!., за стіною...
* * *
Папороть квітне
кольором сивим,
де, щастя шукаючи,
був я щасливим.
А стежка волога
повз тихі дуби
у спогад веде,
як вела по гриби.
З минулого літа
запахне буркун
і я вже щасливий,
як в сіні цвіркун.
По-іншому бачу
і землю, і небо,
і крони, що світяться
самі від себе...
Невтолений ясен
листок простяга,
яким непригублена
крапля збіга...
Гриби шерхотять,
підіймаючи листя.
Кружляє,
мисливця шукаючи,
птиця.
* * *
Гонитва
В.