І синє небо, і синіють тіні,
немов розквітли яблуні і сливи,
горить зоря настояним вином,
і чорний день здається неможливим.
І стукає синичка у вікно, –
і радість на душі, бо ми удвох.
Для неї це найважча із епох, –
і холодно, і голодно у кроні,
під снігом годувальниця-земля,
та подзьобає печива з долоні
і вже співа... Й не треба журавля.
Хто зна, які на нас чекають зміни,
які під ноги ляжуть нам сніги.
Та ми перезимуєм неодмінно,
бо все вертає на свої крути.
Обживемося, звикнемо потроху
до всього, що сьогодні нам дано.
А там, дивись, відчинимо вікно
в садок старий, але в нову епоху,
де ті ж надії і старі жалі...
І пролетять над нами журавлі.
* * *
У засніженім сквері, як я,
ловить сніг у долоні хлоп’я,
і сміється до мене щасливо, –
а на сміх окликається диво,
мов з луною стояло на чатах,
і душа, мов хлоп’я на санчатах.
І веселий здіймаючи крик,
переповнені радістю втіхи,
котять сніг на узвишшя сізіфи,
де і мій височив сніговик.
Всі дороги й стежки замело,
і замет підіймає крило,
ловлять "котиків" вітами верби,
і, як верби, ловлю я своє,
доки сніг, доки дивом стає
все, до чого торкається небо.
* * *
Уже квилить душа до неба,
і нічогісінько не треба,
бо ти і сам собі чужий.
і ти здивовано живий.
З тією ж тугою-журбою
у світі кривди і брехні,
з пейзажем моря на стіні,
в яку ти бився головою
і не пробив... І слава Богу,
адже пробивши,
в ще одну
в таку ж утупився б стіну
вже без пейзажу голубого.
І ти шепочеш: – Боже мій,
яка Твоя безмежна милість!
Та я тому лише живий,
що Ти повірив, Боже, тій,
яка за мене помолилась.
* * *
З багряного крутосхилу
летить за листком листок,
а хвиля переболіле
виплескує на пісок.
Тужно курли осіннє
б’ється у синє скло,
і тінню крила у плині
спливає твоє весло.
І стелеться, каламутить
річку вечірній дим.
А перелітний смуток
надовго стає твоїм.
І небо глибшає наче,
і відчиняється вись,
якої ти ще не бачив,
в яку ти ще не дививсь.
* * *
Я просинаюся на сіні.
В наметі ранок. Пахнуть дині.
А по намету ходять тіні
і лопотять, що я на волі,
якій радію, як дитя,
бо знаю: час на риболовлі
не зарахується в життя.
На гострий шерех очерету
я виповзаю із намету.
Під пильним поглядом роси
шукаю, щоб його підкинуть
в багаття, що з останніх сил
тримається за павутину.
Спливає листя. Тихо так...
Лише виляскує судак,
розбризкуючи навкруги
Зника за поворотом літо.
І доки тихо. І туман.
Ріка під кручею дріма,
поклавши голову на лікоть.
А з глибини над глибиною
Сурмить, клекоче, непокоє
і не дає заснути їй
своєю чорною трубою
Під самим вухом чорторий.
* * *
В таганку закипає вода,
готую для юшки приправу,
а посмішка діда лукаво
з-під вусів мене спогляда.
А після вечері на сіно
приляжу і, ніби повільно –
не плинучи – плину в човні.
Багаття обабіч іскриться
і слизько виблискує листя,
і слухає ніч цвіркунів...
І довго щасливо не спиться
під боком у діда мені.
Півмісяць щербато сміється,
стрімку верховодку сріблить,
і річка не плине, здається,
і час по сьогодні стоїть.
* * *
Осіннє марева тремтіння
і Вінграновський, як видіння,
над бур’янами виника
і перед себе на руках,
несе врочисто жовті дині,
весь в реп’яхах, в росі, в гудінні
сліпучих ос, які над ним
рояться німбом золотим.
Владика степу! Навпростець
простує зібраним баштаном
і, наближаючись, росте
плечима, усмішкою, станом
і розсіває навкруги
очей петрові батоги...
А вже на плині жовті тіні,
і наші поплавки спокійні,
і підглядає з казанка
більмасте око судака,
як розсідаємось на сіні
над килимком, як за столом,
де скиба кавуна – ребром
і так гостинно пахнуть дині,
що гріх не випити вина
під вічну пісню цвіркуна
за світ оцей, що як на плині,
спливає маревом осіннім,
за риболовлю і за дині,
потрійну юшку золоту,
і за співучу марноту,
що зимуватиме у сіні.
Листок вербовий над наметом
тремтить, відчувши переліт,
але таким спокійним світ
стоїть за спиною поета,
хоч рання осінь крадькома
уже підкралась і до нього,
Владики степу, у якого,
не тільки скіпетра нема,
а навіть – пальця вказівного.
* * *
Удосвіта дощ ущух.
Хтось ходить після дощу
під кронами недалечко.
Хтось ходить і ніби водить
коника за вуздечку.
Ми юшку п’єо із кружки
і пахне потрійна юшка
так, що вуж перед нами
облизався двома язиками.
Підсох очерету шерех
і знову жирує жерех:
ударить – і до Трипілля
махає крилом луна,
і поспішає хвиля
нянькою до човна.
Парує важкий пісок.
Завмер Вінграновський збоку,
обережно на поплавок
поклавши косинку ока.
І слухає, як недалечко,
за спиною в нього ходить
хтось, ходить і ніби водить
коника за вуздечку.
* * *
Вже Ілля. А літо розімліло.
Хвиля намагається безсило
улягтися на піску рудім.
І стоять по вим’я у воді
три корови, що прийшли з діброви.
Перелітна птиця над косою
покружля і сяде на пісок,
і, крило піднявши, під пахвою
вітерцем просушує пушок.
З думкою – кого б сьогодні звабить –
голову свою схиливши набік,
дівчина руками обома
воду із волосся віджима,
мов ворожить над своєю тінню,
і за пильний погляд юнака
обпіка примруженою синню,
до почервоніння обпіка.
Дістає люстерко і в руках
так його тримає, щоб у ньому
краще роздивитись юнака
і причепуритися при цьому.
І не відчуває, що незрима
із косою в неї за плечима
підгляда в люстерко і зітхає:
– А колись, як виганяв їх з раю
сам Господь, і я ж була такою,
як оце дівчисько, молодою...
* * *
Ще світ у напівсонні, ще рано,
зовсім рано,
і на моїй долоні
спокійно спить кохана,
немов під колискову... А рання мурашня
лоскоче тінь вербову
і в річку заганя.
В росі старенький ліжник, і на золі роса,
осою квітне пижмо
сліпуче, як оса.
Все мерехтить, палає, і світиться вода,
неначе жовтень в гаї
скарби перегляда.
На що не гляне пильно, до чого не торкнеться –
усе стає безцінним – не відірвать від серця.
Сріблиться нитка часу, і листя перед ним,
як у руках Мідаса
вже стало золотим.
А світ у напівсонні, ще рано,
зовсім рано,
і на моїй долоні
спокійно спить кохана.
А крона осокора, дрімаючи, боїться,
що ворухнеться сонна –
й прокинеться без листя.
* * *
Ледь чутно скрипить сосна,
тріщить сушняком багаття,
освітлюючи латаття
і задраний ніс човна,
який на берег із плину
ми витягли наполовину.
Уже і куліш прочах,
а в тебе весь час в очах,
немов за рядком рядок,
по течії – поплавок.
І трепетом поплавка
щасливо тремтить рука,
і волосінь струною
між тобою і глибиною.
А що там, на глибині,
за трепетом поплавка,
там, по той бік рядка,
що з’являється як вві сні?
Там, у тім потойбіччі,
заказаному для тебе,
у щучому володінні,
яке закривають тіні
і навіть твоє обличчя,
що прямо посеред неба?
Що там, у тій імлі?..
Тихо так на землі.
І так на душі святково,
хоч і кують ковалі,
кують і кують підкови,
і коні у нетерпінні,
і мерехтить на плині
єдиний Чумацький шлях,
на якому не розминутись...
І скрикує віщий птах,
і ніби щось має збутись.
І котиться над імлою
іржання, як над Сулою,
окликаючи далину.
Густішим стає туман
і підступа пітьма,
і хилить вогонь до сну.
А я обпікаюсь чаєм –
і спиною відчуваю:
дивиться автор Слова,
як мружить мій друг чоло
і над багаттям ловить
у рукави тепло.
* * *
Фіксує око, проявля душа.
І постає усе, що не помітив:
не тільки вітер з пензлем комиша,
а навіть намальоване тим вітром,
що вже притих. І непорушна тінь.
І припікає. І струмує мрево.
І втомою прикинулася лінь
і розтеклась по тілу, як по древу,
допоки думка спить, а слово-немовля
лише само з собою розмовля.
А ти над плином. Дивишся на себе,
на тінь свою із рисами пливкими.
Собі під ніс римуєш з небом небо,
бо знову зайчик вухами швидкими
усі поперед тебе ловить рими,
як люстерком осліплює на мить,
сміється і стрибає над водою,
а спробуєш за вухо ухопить –
жалітися до Рильського біжить.
І час іде, як дощик стороною.
А в позачассі не тремтить листок,
Як жар – пісок, повітря аж гаряче.
Анітелень на спінінгу дзвінок
в устах прищіпки,
тільки зайчик скаче.
Але здригнувсь... зануривсь поплавок
і підхопила вудлище рука,
і все, що око бачило, зника –
ні зайчика уже, ні поплавка,
лиш волосінь в напруженім тремтінні.
І відчуваєш: радість нетривка
і вся вона висить на волосині,
що зараз проявилася у плині,
а в тебе – тільки вудлище в руках.
* * *
Ранок такий дзвінковий!
Холодно від роси.
Боюся вимовить слово –
тиша, як терези.
І світиться так вода,
неначе весною іва
не падала, як біда,
у чорторий з обрива,
і ні над ким ніколи
не розбігались кола.
Ніби сомові ями
не вкрили мазуту плями
і ніби в очеретах
не ходить сьогодні страх,
не дивиться з течії
очима моїми
в очі мої...
Обміліла моя ріка.
Як в старця тремтить рука,
прив’язуючи гачка.
Крона тремтить на плині,
і все, як на волосині,
на чесному шерхотінні
палаючого листка.
Але не міліє час.
і ранок завжди мудріший.
І, може, тому і – тиша.
Яблуком пахне Спас.
Світлішає, підсиха,
гострішає осока.
Із яблука черв’яка
начіплюю на гачок,
з надією закидаю,
звільняючись від думок,
від "знаю" і від "не знаю".
Плин волосінню міряю
І "вірю" або "не вірю".
Тиша передосіння.
З-за хмари пучок проміння
відбивається на сосні,
на блешні біля намету,
і на старому пні
спалахує банка меду
з бджолою на дні.
* * *
Так світиться течія,
що повертає спомин
туди, де снопом соломи
дощик сліпий стояв.
Де сумно мені і весело.
І, підстрибуючи над плесом,
знемагає мій камінець
і провалюється в Дінець,
не лишаючи навіть сліду,
хоч приказую: "Діду, діду,
на той берег перевези...".
Там, при березі, кущ лози
у червоній хустині маминій,
а мама пере на камені,
збиваючи білу піну.
Добре знаю, що не докину,
що докинути не дано,
але кидаю все одно...
Шипшина горить на схилах,
і літо уже на крилах,
і гуси кричать над плесом,
і сум, як в очах Телесика,
і світяться у Дінці
недокинуті камінці…
А хвиля змива луску,
Нагортає в мушлю піску,
і води налилось у вуха,
якими ту мушлю слухав.
* * *
Пізня осінь пахне димом,
і темніють береги,
і метається над ними
чайки сивої "ки-ги".
А вогонь вечірні тіні
в нетерпінні хилита,
відбиваючись у плині,
ніби крона золота.
Догорить – я ще підкину
та наллю собі чарчину,
пригадаю всю рідню.
Душу спробую зігріти
в іншім часі, в іншім літі,
біля іншого вогню.
Там, за днями, за водою,
ще зелені береги,
постать матері живої,
голос друга дорогий,
стіл широкий біля хати
і веселі батько й мати,
і наповнені чарки, –
тільки чарки не підняти
і нічого вже не взяти
з того столу, з того свята
на тім березі ріки...
Туманіють рідні лиця,
І метається, як птиця,
і ячить душа моя,
і багряне зносить листя
безпритульна течія.
* * *
Багряні крони.