Ні, не можна сказати, що між ними вже нічого не було, зрідка це траплялося, але саме між ними і десь, щиро кажучи, поза ними.
Проминання часу взагалі знущалося над Артуром як могло, відкриваючи в ньому досі не підозрювані жахливі здатності. Наближаючись до свого тридцять сьомого року, Артур Пепа зауважив за собою не тільки накопичення втоми, що виявлялося, зокрема, у ганебному і не припустимому раніше храпінні, і не тільки заростання ніздрів та вушних раковин не баченим досі гидким волоссям (чим Ти ще мене обдаруєш, Друже Боже — лупою, випаданням зубів, простатитом?! — бунтував у ньому алкогольний аґностик). Хоч передусім він зауважив у собі здатність зауважувати, й це було найгірше. Він зауважив, що воліє не торкатись її руками. Що не надто хоче дивитися на її тіло вранці, коли вона одягається. Що його дратують ці її послизання, спотикання і розхлюпування — усе, що колись викликало в ньому найщиріше бажання захистити, врятувати, загоїти.
Проминання часу підсунуло йому ще одне паскудство у вигляді дорослішання Колі. Нестерпно тісні побутові умови не могли не провокувати навіть ненавмисних зіткнень і поглядів (про навмисні не будемо). Дівчина вдалася шалено довгоногою і, безперечно свідома цього факту, не знала ніякого стриму в підкорочуванні спідниць. Останні півтора два роки він про всяк випадок волів не заходити до її кімнати, де стіни були завішені портретами Моррісона і Джоплін. Зрештою, в її віці він так само слухав цих двох. На вісімнадцяті уродини вони з Ромою подарували їй вісімнадцять компактів з музикою сімдесятих років. Відпровадивши ціле кодло гостей, добряче впитий Артур Пепа зачинився у ванній і, відкручуючи кран гарячої води, подумав: "Невже можна трахати жінку, в якої повнолітня дочка?".
Саме тоді він уперше зауважив, що розпачливо жалкує про те своє ("Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти") збожевоління. Вистачало, думав він, ще півгодини нікуди не рипатися, Бомчик саме брав утретє по п’ятдесят, вистачало не квапитися, вона сама казала, що лише на п’ять хвилин, що лише до знайомих, вистачало розминутися, хай би хтось інший ловив за лікоть, хай би комусь іншому так щастило, зате сьогодні я був би собою, а не кимось, я жив би власним життям, грав би кобіт наліво й направо, спокушав би юних мавп, таких як ця, трепетав би від весен, як двадцять років тому, і не перетворювався в потенційно патентованого імпотента. Останнє словосполучення, хоч і не бозна яке вишукане, бралося з його нахилу до всіляких фонетичних красивостей. Бо навіть залишаючись наодинці з власними потоками й монологами, Артур Пепа не переставав бути професійним літератором.
Це означало не щось інше, а тільки те, що він мусить жити з літературних заробітків. Якось йому спало на думку написати бестселер (у внутрішньо процесуальному ґетто з параноїчною нав’язливістю саме дискутувалася ця перспектива — і де наші бестселери? і чому ми не маємо бестселерів? і хто нарешті написав би для нас бестселера? здавалося, що на цьому ґрунті поїхали дахом усі навколо, від високочолих авторитетів ідеологів до вічно дезінформованих і активних у пліткуванні газетних парвеню), таким чином, йому захотілося показати всьому цьому кодлові півруки, язика і щось там ще. Зрозуміло, що то мав бути роман. Так само зрозуміло й те, що написаний під вигаданим іменем. Така собі історія про чоловіка, що вбиває власну жінку — чи то в пориві, чи швидше у прориві роками накопичуваної втоми й ненависті. Після вбивства у нього починаються клопоти з трупом. Він хоче позбутись його таким чином, аби ніхто й ніколи не натрапив на останки, чи як воно українською — рештки? Прив’язати до нього два камені і втопити на дні чорного лісового озера, приміром. Чорне озеро з білими асфоделями, думав він. Для цього слід було покласти тіло в багажник авта і вивезти його далеко за місто. Власне, то мала бути історія однієї ночі. Як він їздить із трупом забитої жінки в багажнику, а на його шляху виникають усе нові й нові перешкоди (поліція, знайомі, друзі, якісь повії, бандити тощо) й таким чином він усе фатальніше віддаляється від мети. Подієва лінія мала би вряди годи чергуватися з ліричними фрагментами. Останні проливали б деяке світло на їхнє попереднє життя і мусили вражати читачів межовою й навіть брутальною відвертістю, зокрема, в деталях, що відбивали б фізіологію старіння жінки, всі ці осінні запахи, зморшки і складки, шарудіння сухого листя, холод лона. Загалом це мала бути трохи непередбачувана суміш трилера зі сповіддю та чорною комедією. Мала бути, але не вийшла: Артур Пепа врешті поховав цю ідею, зненацька усвідомивши, що спокуса втілити цей кошмар на яві робиться дедалі невідв’язнішою. Тож він вчасно зупинився, полишивши іншим писання давно очікуваного чтива, яке мало порятувати національну літературу від читацького забуття.
Але що мало порятувати самого Артура Пепу? Ґвалтовне розлучення? Спалення мостів і втеча за межі видимого світу? Дискотека сорокарічного? Зупинка дурного серця від чергової похмільної кави з сигаретою?
Сам він вважав, ніби єдина противага всьому, що з ним відбувається, знаходиться десь між алкоголем і творчістю. Десь там ще була незматеріалізована територія, на якій він міг відшукувати собі радість, чи то пак, бодай спогад про радість, натяк на її можливість. Усе інше звалося холоднеча майбутнього і вказувало на єдино можливий напрям руху та цілковиту відсутність права вибору.
Дотепер він був знаний тисячі другій шанувальників переважно як безпосередньо причетний до появи і зникнення двох книжок (сам він називав їх проектами), жодна з яких не могла претендувати на літературну справжність. Більше того — обидві вони так демонстративно хизувалися власною несправжністю, штучністю, книжністю, що в тих самих внутрішньо процесуальних колах на Артура Пепу було моментально заведено цілком доказову справу небезталанного, але порожнистого гравця, ситого й часами елеґантного гурмана (денді бренді, тралі валі), який проте навіть і не нюхав жорстокої крові буття.
Перша з книжок мала назву "Артурові Брати" і була начебто поетичною антологією, де Артур Пепа виступав начебто упорядником. Насправді нехитру містифікацію було видно наскрізь: вигадавши дев’ятьох не знаних широкому загалові поетів, їхні біографії та характери, він упорядкував по півтора десятка віршів від імені кожного з них, у своїй передмові натякаючи на символіку Круглого Столу і Святого Ґрааля, але роблячи це в настільки блюзнірський спосіб, що перейнятому неофітським фанатизмом видавцеві довелося зарубати початкову назву "Артурові Лицарі". Вірші кожного з вигаданих поетів були радикально відмінними від інших і це також не могло не свідчити про прозорість містифікації. Перший з них начебто писав сюрреалістичні поезії в прозі, другий римовані сороміцькі куплети на межі між м’якою та жорсткою порнографією, третій мініатюрні верліброві нотатки якогось кінченого марґінала фенолога, чи то пак натурфілософа. Четвертий, згідно з леґендою, був гомосексуалістом західником, п’ятий неонародником на ґрунті (з його спадщини було вміщено не окремі вірші, а цілу довжелезну поему під назвою "Трипілля і Тризуб, або Відро Відродження"). Шостий, вочевидь, мав пункта на "П’яному кораблі" Рембо, позаяк сам займався виключно варіаціами навколо цього тексту. Сьомий і восьмий являли собою відповідно розхристано анархічного речника наркотичної вседозволеності (його частина у книжці мала назву "Пропаґанджа") та сумлінно сонетного класициста, маминого синочка й відмінника. Дев’ятий — найцікавіший — був серійним убивцею, тож кожен із його віршів був історією чергового злочину і мав присвяту знищеній жертві.
"Артурові Брати", безумовно, напоролися на одностайно гостру відсіч критики і такий же бурхливий читацький успіх. Книжку було розпродано за декілька місяців, передусім завдяки двом трьом судовим позовам до упорядника. Усі процеси Артур Пепа з веселим тріском програв, але без поважніших наслідків. Хоча міжнародний ПЕН клуб занотував його ім’я до реєстру письменників, які потенційно перебувають під загрозою репресій. Недоброзичливці навіть стверджували, що цей спритний іміджмейкер самого себе сам і замовляв усі судові скандали. Хтось найзаздрісніший до того ж опублікував фейлетон про чорний пі ар (таке собі слівце — саме входило в журналістську моду). Хоча в цьому випадку то був Пе Ар.
Наступного року побачила світ друга й остання з його книжок — "Література могла бути іншою" (з підзаголовком "Українська класика, перечитана й доповнена"). У своїй передмові Артур Пепа скрушно визнавав, що небажання наймолодшого покоління наших читачів заглиблюватись у скарбницю національної класики мусить бути подолане якимось дуже радикальним чином. У зв’язку з цим він пропонував нові можливості розвитку відомих ще зі школи хрестоматійних сюжетів, переписуючи їх з більш менш шанобливим збереженням авторської поетики і змінюючи їхню проблематику в бік свідомого осучаснення. Таким чином, "Кайдашева сім’я" в його версії поставала романом про розбірки всередині мафійного угруповання, різночинні семінаристи у "Хмарах" до нестями обкурювались привезеною з цукроварень Півдня анашею, а "Коні не винні" закінчувалися сценою групового зґвалтування ліберального поміщика Аркадія Петровича Малини цілим ескадроном ним же викликаних на місце події козаків.
Зрозуміло, що це викликало чергові прокльони, а в кількох середніх школах Львова і Галичини книгу "Література могла бути іншою" навіть привселюдно спалили під час урочистих лінійок з нагоди дня знань. Нагороджений високим званням одного з батьків духовної отрути і виконавців так званого гарвардського проекту, Артур Пепа надовго замовк, невблаганно просуваючись у бік свого, вже неодноразово тут згадуваного, тридцять сьомого року життя.
Саме тоді він почав думати про зовсім інший роман. Але що означає "почав думати"? Насправді це виглядало так, що котрогось дня приятель запросив його до своєї хатини у передгір’ї дозбирати напрочуд рясні тогорічні яблука, від яких, за його словами, просто не було спасу. Артурові жарт сподобався. До того ж перемогло бажання бодай на пару днів кудись утекти.