Рекреації

Юрій Андрухович

Сторінка 6 з 17

Він кинув на вас кілька оцінюючих поглядів, хоча важко було визначити, добре це чи погано. У кутку зали ви запримітили вельми інтимний столик, за яким і сидів той грубас у товаристві ще кількох таких самих ґевалів, щоправда, дещо молодших віком. Дивувало, що в цій загальній атмосфері ресторанного напівзбожевоління Акулячий Писок та його партнери зберігали в собі абсолютний спокій і діловитість.

Але Бодьо розвіяв ваше хвилеве сум’яття, притарабанивши цього разу шість гарячих шніцелів по-гуцульськи і ще триста грамів на загальну вимогу.

— Ростику, більше не пий, — тихенько сказала Марта.

— Не буду, — пообіцяв їй Мартофляк. — Більше, ніж треба. А поки що — пропоную випити за те, що ви є!

Горілка ще текла їхніми стравоходами, коли Гриць штовхнув під столом Мартофляка ногою і запропонував:

— Маю щось тобі сказати. Може, вийдемо на два слова? І вони пішли, а ви залишилися при столі вчотирьох.

— Бачите, йому вже не можна сьогодні пити, — сказала Марта.

— Марто, кохана, я запевняю тебе, що все буде якнайкраще, — переконано мовив Немирич. — Ростик надзвичайно витривала людина.

— Я краще знаю, витривала чи ні, — наполягала Марта.

— Ти сьогодні схожа на кінозірку, — шепнув їй на вушко Хома.

— Якщо Мартофляк не може не пити, то він мусить пити, інакше я просто чогось не розумію, — твердив своєї Немирич.

— А ви знаєте, хто це щойно пройшов коло нашого столу? — зненацька нагадав про себе Білинкевич.

Ви запитально подивилися на нього.

— Це Пєтя.

— І хто він такий, чорт забирай, що ти з таким пієтетом вимовляєш оте "Пєтя"? — зацікавився Немирич.

— Це король рекету.

— Може, скоро підемо звідси? — знову занепокоїлась Марта.

— Показати йому спину? Це вище наших можливостей! — завівся Немирич. — Ми мусимо гідно репрезентувати себе.

У фойє ресторану Гриць і Мартофляк курили.

— Ростику, уявляєш, яка навколо лажа, — казав Гриць. — Я вже геть замахався. Вони на кожному кроці. Розумієш, старенький, адже він тягне на цілого капітана. Звідки він узявся, хто його привів до нас?

— Він зустрічав Хомського на вокзалі. Сказав, що від Мацапури.

— Тим гірше для Мацапури. Розумієш, старенький Ростику, я на них маю чуття. Це лажа, причому страшна.

— Я так не думаю. Який їм сенс? Він і справді всього лише комсомольський хлопчик, як каже.

— Не будь таким легковіром. Як може простий комсомольський хлопчик так зухвало користуватися цими штуками?

— Якими штуками?

— Ну, підземний хід, ключі, всі офіціанти кланяються, вільний стіл для нас відразу знайшовся. А ти бачиш, як він лізе зі своїми питаннями?

— Ну, йому просто цікаво.

— Йому цікаво, я згоден з тобою. Слухай, Ростику, коли ти збираєшся до Америки?

— Десь наступного місяця. Я ще не маю квитка.

— Знаєш що? Візьми в мене оцих десять доларів, але так, щоб ніхто не бачив…

— Навіщо вони мені, Грицю?

— Я дарую тобі. Купиш там що-небудь для Марти. Вона в тебе фантастична, старий.

— Дякую.

— Ти розумієш, зараз навколо така лажа. Ми повинні триматися. Я їх ненавиджу всіх, розумієш? Давай, я зараз скажу йому все, а тоді натовчемо йому хавальник, га?

— Ну, цього не треба.

— Чого ти такий обережний, такий вихований? Йому треба дати по рогах, чесне слово! Якщо ти не хочеш, то я сам зроблю це!

— Грицю, ми тільки ускладнимо ситуацію. Треба просто якось делікатно відшити його…

— Ну, чого, чого ти такий делікатний? Ти що, графського роду?

— Скажи мені краще, як справи з Юрком.

— Лажа, Ростику.

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю від його лікаря. Останні аналізи тільки підтвердили.

— О, Господи!

— Все може бути. Він, до речі, сам знає краще за нас.

— То, значить…

— Лажа, Ростику, розумієш. А тут ще й цей слимачок пхається в душі…

— У нас вистачить, щоб розрахуватися?

— Там вийде не більш як півтори сотні. Можна, я зараз викличу його надвір і дам йому по чайнику? Ти ж знаєш, я можу…

— Можеш, Грицю, але це справді не той випадок. Я прошу тебе. Ти докурив?

— Так. Ходімо?

— Ходімо, вип’ємо ще чогось. Слухай, а може, він просто педераст? — висловив припущення Мартофляк.

— Одне з двох.

— Або одне з другим.

Вони повернулися до столу саме в той момент, коли Хомський наливав.

— Ми мали таке враження, що вас уже не буде, — поділився своїми думками Немирич.

— Але ж ви всього не випили, — заперечив йому Мартофляк.

— Ростику, я тебе дуже прошу, — благала Марта.

— Пане Мартофляк, а коли саме ви рушаєте до Америки? — поцікавився Білинкевич і гикнув.

Гриць, хоч на цей раз і змовчав, проте досить виразно подивився на Ростислава.

— Яке це мас значення? — відповів той. — Америка — то цілком інший світ.

— Може, у вас виникнуть якісь контакти з тамтешніми редакціями, видавцями?

— Вибач, як тебе звати? — доброзичливо спитав Мартофляк.

— Ігор.

— А я чомусь думав, що Іван. Ти ж відзивався на Івана!

— Я не хотів суперечити вам.

— Он як! Знаєш, Ігорку, вибач, але ти нам не дуже подобаєшся зі своїми питаннями.

— Я хотів як ліпше, — посумнішав Білинкевич. Здавалося, він от-от пустить сльозу.

— Не ображайся, — плеснув його по плечу Мартофляк.

— Дивіться, вже музиканти вилазять, — скривився Немирич, — тепер заведуть свою рогульську музику, аж ми не зможемо побалакати.

— Щось іще замовимо? — поцікавився Хомський.

— Звичайно, — підтвердив Мартофляк. — Коньяку і що-небудь з’їсти.

— Можу порекомендувати пляцки, — встряв з-за Мартиного плеча Бодьо, котрий саме змінював сервірування.

— О, пляцки — то божественне їдло! — втішився Немирич. — Прошу шість порцій з грибовим соусом!

Бодьо розуміюче кивнув і зник, як мольфар.

Тим часом Білинкевич, котрий зажурено думав, як би йому реабілітувати себе в очах товариства, нарешті знайшов вихід:

— Можна, я запрошу Пєтю до нашого столу?

— То цікаво, — сказав Немирич.

— Тільки не надовго, — зажадав Хомський.

— Я не хочу, — заперечила Марта.

— Клич! — вирішив Мартофляк, почувши Мартину думку, і, коли Білинкевич зраділо покинув їх, запитав: — А хто то такий?

— Пєтя — це король рекету, — пояснив Немирич. — Он той, схожий на акулу.

— Я зараз піду геть, — не вгавала Марта.

— Іди, — погодився Мартофляк.

— Я обіцяю тобі, що все буде добре, — поклав свою долоню на Мартину Хомський.

— Зовсім здуріли, — не заспокоювалась Марта.

Пєтя не змусив надто довго впрошувати себе і от, супроводжуваний нетвердим у ногах Білинкевичем, наблизився до вашого столу.

— Разрєшітє вам прєдставіть моїх хароших друзєй-паетов, — казав йому Білинкевич. — Ето очень славниє паети, ізвєстниє.

— Пєтя, — приязно посміхнувся мерзотник.

Він поцілував руку Марті, потім по черзі привітався з кожним.

Хомський налив йому чарку.

— За знакомство, — підняла чарку акула і влила її собі у свій широкий писок.

Тепер його можна було роздивитися трохи краще. Він мав досить кругле, товстощоке, з маленькою близною на чолі і ледь вибалушеними очима лице. Шия була коротка, але дослівно бичача, вже добре засмагла, прикрашена грубим золотим ланцюгом. Решта була тілом, загорнутим у "мармуровий" джинс. Привертала увагу також права рука, рясно всіяна перстенями, з яких кожен, безперечно, мав якусь містичну функцію.

Заїли випите, делікатно помовчали.

— Приехали отдохнуть? — врешті запитав Пєтя.

— Так, на свято Воскресаючого Духу, — пояснив за всіх Білинкевич.

— Это правильно, это нормально, — промуркотів король. Голос його можна було б назвати контрабасом. — А чего ты за них отвечаешь, они что, не разговаривают? — глянув на Білинкевича.

— Вони тільки віршами говорять, — захихотів Білинкевич. — Товариство, я пропоную для знайомства і на честь нашого гостя Пєті прочитати кожному по віршеві.

Гриць скреготнув зубами, а всі інші так зиркнули на Білинкевича, що той миттєво зрозумів і оцінив свою нетактовність. Але було пізно.

— С удовольствием послушаю, — заохотив Пєтя. Але всі мовчали.

— Я, кстати, Есенина очень люблю, — як міг, виправляв незручне становище Пєтя. — Кто-нибудь из вас помнит Есенина?

— Розумієте, — набрався духу Хомський, — ми його любимо.

— Вот и чудесно. Почитай что-нибудь.

— Але ми вважаємо за краще робити те, що в дану мить нам подобається, — продовжував Хомський, — а не те, що ви нам скажете робити.

— Товариство, в мене народився тост, — підвівся Немирич з налитою чаркою в руці. — Наливайте собі, бо я тостую.

Пєтя, прокліпавши відповідь Хомського, тепер наготувався слухати тост.

— Рідні! — почав Немирич. — Людина створена гак, що їй завжди всього мало. Вона самотужки приковує себе до ланцюгів буття, бодай навіть і золотих. І з цими ланцюгами на шиї проживає недовгий свій земний вік. Вона грабує ближніх своїх і, коли треба, навіть стріляє в них із пістолета. Це печально, але так воно вже є. Головне, що людина ніколи не замислюється над тим, а навіщо все це. Адже все одно у фіналі хтось устигне вистрелити швидше за тебе. Адже фінал відомий — він один і той самий для всіх нас і для кожного зокрема. Проте кожна людина вперта і самозасліплена, можна думає, що саме для неї зроблено буде виняток на небесах, і все їй проститься, і даровано буде вічне блаженство носити джинс і щовечора розкошувати по ресторанах, як оце сьогодні випало отут усім нам. Хоч інколи і в ній прокидається отой внутрішній голос і пророчить: "Ну що, все одно ти не вічний, ну нехай навіть буде пишний багатий похорон, і квіти просто з Бразилії на могилку серед зими, і гранітний пам’ятник з бронзовим твоїм профілем, ну нехай навіть з’їдуться побратими з усього Союзу, аби віддати тобі шану, нехай навіть звучать промови їхні впереміш із віршами Єсеніна, нехай! — але ж тобі вже не бути ось тут, завтра, на цій землі!" І людина здригається, рідко, але здригається, почувши той внутрішній голос у собі, проте, схожа на акулу, юна продовжує робити те саме і не хоче каятися. Вип’ємо ж за людину, вперту і нерозумну, приковану до золотих ланцюгів буття!

— Це була твоя лебедина пісня, старий, — сказав Хомський, коли вони випили.

Пєтя ще на разі не знав, сердитися йому чи дякувати за прекрасний тост. Але здавалося, він трохи спохмурнів. Проте нарешті заграла музика, і зав’язався новий цікавий сюжет.

— Я хотел бы потанцевать с тобой, — звернувся король до Марти.

Марта вже збиралася якнайрізкіше відтяти своє улюблене "ще чого", але злякалася і мовчала.

— Я хотел бы потанцевать с этой девушкой, — значно голосніше повторив Пєтя, дивлячись їй в обличчя.

Ну от, Мартофляче, маєш клопіт, тепер ти щось повинен казати чи робити, чи, може, хай танцює, нічого з нею не трапиться, не з’їсть її акула, маму твоїх дітей, хай діється Божа воля, тому ти сидиш як обісраний, а вона благально дивиться на тебе, мовляв, кажи щось чи роби щось, як мені витримати ці її благальні погляди, ну знайди якийсь вихід, ти ж великий поет, ну що ти сидиш з язиком у дупі і розглядаєш порожню чарку, ти, борода і два вуха, здійсни нарешті вчинок, увесь світ дивиться…

Але підводиться Хомський і якомога чемніше каже:

— Нам дуже прикро вас розчаровувати, але перший танець обіцяно мені.

1 2 3 4 5 6 7