От книжка з якимись незрозумілими закарлючками. Хіба зарані не видно, що саме на цих закарлючках будуть виростати проти *мені Митька Зорченка соковиті одиниці і круглі, як гарбузи, нулі!
Митько сумовито дивився на книжки і повільно перегортав чужі й немилі сторінки їх.
— Що, Бізоне, засумував? — ляснув його по плечу Черненко.— Чи не думаєш ти бути цього року першим учнем?
Митько подивився на Васька і криво всміхнувся на його жарт. Він почав складати свої підручники в парту, а склавши книжки, подивився на приятеля і тихо сказав:
— Ой же вчитись не хочеться! Краще дрова рубати, свиней чистити, землю орати, аніж те вчення!
В голосі його було стільки щирості і простоти, що завжди легковажний Васько, охочий на всякі жарти, на цей раз не пожартував. Він подивився на Митька серйозно, взяв його за плече і, переконуючи, промовив:
— Адже ж і мені не хочеться вчитись, а треба ж... Інших доказів у нього в запасі не було. Йому твердили
всі, що вчитися треба, і він повірив цьому, не шукаючи глибшого виправдання.
Якийсь час товариші сиділи мовчки, та розітнувся дзвінок, що кликав на обід,— і приятелі встали.
— Треба, Митьку, вчитись, треба, нічого не вдієш... Бізон подивився на Васю Черненка, і йому не вірилось,
що це він, вигадливий на всякі авантюри, говорить такі слова. Митько ще раз підозріло оглянув Васька, пересвідчуючись, що він не жартує, і відказав покірно:
— Треба...
їдальню від аудиторії відділяв коридор, і приятелі за хвилю були вже за столом.
Черговий вихователь Петро Петрович Фукс ходив по їдальні, як журавель по болоті, оглядаючи, яку б йому вхопити необережну жабу. Він був сьогодні в поганому настрої, і його рижі вуса, як у йоржа, ставали майже перпендикулярно верхній губі. Чиновницького кашкета він тримав у руці і розмахував ним, немов хотів нагнати свіжого повітря в задушливу атмосферу їдальні.
Наприкінці обіду Фукс офіційно оголосив початок навчання з понеділка:
— Цього року учні особливо ретельно мусять поставитися до навчання, бо минулого року щодо цього було не все гаразд. Всяке бунтівництво буде каратись негайним виключенням із школи. Всяка непокора розпорядженням так само буде каратись аж до виключення. Це мусить пам'ятати кожен і без заперечень коритиеь усім шкільним приписам.
Останню фразу він особливо підкреслив і суворо огляйув їдальню. Учні слухали стоячи, коли Фукс кінчив свою губернаторську промову, посунули із їдальні, вилизуючи ложки, щоб не мити їх.
— Ти знаєш, чого це він так говорить? — спитав Фока Бадана, як виходили вони з їдальні. ,
— А чого?
— Бояться бунту... На педагогічній нараді тільки й балачок було, що про бунт... Кажуть, у городі в гімназії сталося таке, що й директора побили...
Вони повернули до порожньої аудиторії другого класу.
— А чого ж той бунт стався? — пошепки спитав Марко.
— Кажуть, що директор так знущався над учнями, що й терпіти далі не можна було...
Фока сам не знав, чого саме "збунтувались" гімназисти, але він хотів хоч трохи задовольнити Маркову зацікавленість.
— А в нас то хіба по праву Кобра б'ється? Хіба то по праву годують нас, як свиней? Хіба то по праву примушують працювати, як волів, що книжки ніколи почитати?
Фока з запалом ставив питання за питанням, і щоки йому палали рум'янцем нервового зворушення. Видимо, всі ті неправди шкільного життя не давали йому спокою, і він, не знайшовши співчуття між своїх товаришів "старших", викладав свої наболілі думки цьому хлопчикові.
Марко слухав Фоку так уважно, як тільки може слухати людина, що довгий час не чула справжньої людської мови. Кожне слово Фочине залишало в Марковій уяві глибоку борозну, і він із захопленням неофіта сприймав думки, співзвучні його думкам.
— Треба... і в нас... той...— сказав він пошепки, коли Фока замовк.— От тільки хлопці чи згодяться? Старші не захочуть, бо їм незабаром школу кінчати, а молодші побояться...
В Маркові прокидався ще мало усвідомлений протест проти шкільних порядків.
— А Зорченко та Черненко? — спитав Фока.— Вони погодяться?
— Та вони погодяться... Ще погодиться Карпенко та Савенюк, та, може, Хвостов...
— А що Коржов?
Коржов — підлиза... Він як тільки взнає, зразу донесе... Ще Хватько такий...
Коли Марко прийшов до спочивальні, він натрапив на *йлий гармидер. Матюшка Карпенко вигукував якісь слона, що за гамором не можна було їх розібрати, а Хватько Стояв проти нього і, заперечуючи, мотав головою. На Балана всі звернули увагу.
— Несправедливо так робити! Несправедливо! — упер, то твердив широкоплечий Хватько, і очі його, спокійні, як у вола, шукали співчуття в натовпі.
Коло Хватька крутився, зазираючи йому в вічі, Коржов. Він підтакував і погоджувався з усім, що казав Хватько.
— І я так говорив, і я!..
Матюшка, видимо, не думав здаватись. Він, озирнувшись на Балана, продовжував:
— Так що, по-твоєму, ми неоднакові люди? Неоднакові? Кажи! Коли Терещенко має тисячі, а в іншого немає штанів, то це, по-твоєму, справедливо, га?
— Справедливо, бо той, що штанів не має, нічого робити не хоче, а Терещенко робить...
Слова Хватькові заглушив загальний регіт.
— Де робить? На буряках?
— Чи, може, за плугом ходить?
— Чи свиней пасе?
— Ха-ха-ха!..
Хватько був збитий з пантелику. Він розводив руками, мовляв, його не зрозуміли, але ніхто на те не зважав. Тільки як трохи стихло, він почав казати далі:
— Он і в лісі не всі дерева однакові!.. Одне високе, а друге низьке...
— Так то ж дерево, а ми ж люди! — перебив його Матюшка.
Розмова загострювалась. Хватько говорив, що люди ніколи не можуть бути рівні, бо, мовляв, і в лісі не всі дерева однакові, що землі не можна відібрати в тих, що її мають багато, бо тоді можна й кожуха стягти з людини... Він щиро вірив у свою правду, всмоктану з молоком матері селянки. Його батько мав двадцять десятин землі, і Хватько вірив у священне право його на ту землю, бо те право освятила якась там купча, що лежить у нотаря і видавалася Хватькові за документ майже божеського походження*
Він вірив, що є в світі одна якась правда, і шукав тієї правди. Він ніяк не міг помиритися з тим, що в людини можна щось забрати, коли то її власність, і найбільш його обурювало, коли Матюшка Карпенко казав свою улюблену фразу, що земля, мовляв, божа і належить усім. Невідомо, Де Матюшка це чув, але вірив він у непорушність цієї істини.
— Коли б вона належала всім, то й не треба було б и купувати,— казав Хватько.— Он коли в батька Коржова крамниця, так ніхто й не говорить, що вона —божа, а на землю всі ласі...
Думка його котилася тисячолітнім уторованим шляхом, і збити її з того шляху було нелегко. В його уяві спліталася "купча кріпость" із "законом божим", що не велить "пожелать осла ближнього твого".
Хватько хотів жити по закону і по правді, бо правда й закон — то були речі одного порядку. Де правда — там і закон, і навпаки. Через це він ретельно дотримувався всіх шкільних правил і був один із найблагонадійніших учнів.
Догоджаючи правді й законові, він міг з фанатичною відданістю піти на все і не пошкодувати нічого. Це й було за причину того, що вже з першого класу начальство почало використовувати його як свого агента-доглядача. Тим-то й назва "підлиза" за ним укорінилася з перших же його днів у школі.
Хватько був підлиза, але всі добре розуміли, що це "підлиза" іншого гатунку, ніж Коржов. Коли Коржов просто був підленької вдачі, типовий холуй, то з Хватька була людина одверта. Він не бігав *з доносами на товаришів до учителів на квартири, а коли його питало начальство про щось, він не боявся сказати все і привселюдно, аби тільки то було по справедливості, як її розумів Хватько.
Тому й нема нічого дивного, що коли і в цій суперечці Коржов всіма силами домагався довести, що й він такої саме думки, як і Хватько, то Хватькові це набридло врешті і він з презирством кинув:
— Що ти хвостом переді мною виляєш? Що я тобі — завідувач, чи що?
— І зовсім я не виляю...— образився Коржов, але не Дуже. Хватько-бо був єдина людина, що могла його, слабосилого, боронити. А Хватько це робив щоразу, коли бачив, Що сильніші кривдять слабіших.
Усі присутні, а їх було десятків зо два, очікуючи, ди-вилися на Марка, а той стояв мовчки й уважно слухав. Він не дуже любив говорити прилюдно. Інтимна балачка більше пасувала до його м'якої жіночої вдачі. Та проповідь Хватькова про справедливість зачепила Марка, і він заговорив.
От ти кажеш,— почав Марко, звернувшись до Хвать-Ка>— що в лісі дерева не однакові, а тому і між людьми мусить бути нершність... Одно дерево вище за інше... Те ж і
між людьми... Аби були всі рівні перед законом... Нехай, чц кривобокий, чи кульгавий буде чоловік, аби закон для всіх однаковий був... Так само, як і у лісі, і високі дерева, і низькі — всі однаково мають право і на світло, і на воду, І на землю... От...
Найголовніший аргумент Хватьків, отже, був повалений.
— Вірно! Правильно! — вигукували присутні на слова Марка, а він сором'язливо спустив очі...
Надворі сутеніло, і Онуча прийшов світити каганця. Гурт розходився, і тільки Хватько залишився на місці Докази Маркові, видимо, його сильно схвилювали, і він, не встигши ще в них розібратись, напружено думав.
А що, коли Маркова правда? Як же тоді бути йому з своєю правдою? Ця думка непокоїла Хватька, і, лігши спаїв, він довго дивився в стелю і думав про останню розмову, про свої важкі чорноземні думки, що відхилялися в бік од шляху, уторованого сотнями селянських поколінь.
ІСТОРІЯ З КАЛОШАМИ
На великій перерві після лекції до аудиторії зайшов Онуча і поклав грубу пачку листівок на учительський стіл. Не кажучи ні слова, він повернувся, щоб іти з кімнати.
Учні кинулися до столу й почали розглядати листівки.
— Дядьку! Дядьку! Що це таке? — гукнув хтось Онучі, що вже вийшов за двері.
Онуча з почуттям власної гідності повернувся до аудиторії, став коло столу і менторським тоном сказав:
— Це їхнє превосходительство привезло вам на науку. Щоб, значить, читали і ума набиралися...
Листівки пішли по руках, і хтось голосно в кутку вичитував чорносотенну листівку: "Ко всьмъ русскимъ людямъ.
Православные! На Святую Русь напали язычники японцы. Они хотятъ насъ обратить въ свою поганую в4ру и самое имя русское стереть съ лица земли..." При цих словах Онуча багатозначно підніс пальця вгору,
"Но у враговъ нашего Отечества есть помощники и шпионы изъ числа русскихъ изм&нниковъ и жидовь.