Звичайно, коли б не припали ці події на такі тривожні часи, завідувач вжив би інших заходів. Він би не зупинився перед поліцайськими способами втихомирення бунтівників, як то не раз і робив за свою педагогічну практику. Та часи не сприяли улюбленим способам Барацького, і йому, наперекір натурі, припало братися до дипломатії, як він сам із презирством говорив, про делікатні способи педагогічного впливу.
Репресії на активних хлопців щодалі збільшувалися, і за найменшу провину, а то й просто без жодної провини, їх карали позачерговими роботами, навмисне ставили їм погані бали, і навіть Балан перейшов у категорію другорядних учнів, хоч видно було всім, що вчиться він найкраще.
Та нічого не вдієш, хлопці терпіли, бо не було такої причіпки, щоб знову розпочати організовану дію всією масою.
— Тебе, Балане, неодмінно виженуть,— казав Баланові Фока, що вже видужав,— і інших виженуть, тільки не зараз, а трохи згодом...
— Я все одно цей свининець кину... Я вже готуюсь Д° середньої агрономічної школи... Не виженуть, так сам піду...
— Та ти то не пропадеш, а як інші хлопці?
— Треба триматися купи, тоді не виженуть і їх...
Час за роботою та навчанням котився непомітно. Учні справляли свої обов'язки ретельно, сподіваючись на різдвяних канікулах спочити та погуляти. Тільки Балан почав мало звертати уваги на шкільне навчання. Він подовгу сидів в аудиторії над купами книжок, щось виписував у грубий зшиток і читав-читав. Останніми часами в нього навіть на звичайну гулянку не залишалося часу. Зорченко, Черненко та Савенюк були його неодмінними слухачами, коли Марко розповідав товаришам про дивні речі, що списано їх у книжках. Хлопці з захопленням слухали, але ніхто не брався за ті книжки, що їх читав Марко Балан. їм здавалося, що то тільки він може розуміти такі серйозні речі, а почне читати хто інший, то й нічого не зрозуміє.
Останнім часом до Баланового гуртка прилучився і Хватько. На нього спочатку дивилися недовірливо, та згодом звикли до його мовчазної фігури. Хватько ні про що не запитував і ніби нічим не цікавився. Та згодом його побачили з тою самою книгою, що її допіру брав із шкільної бібліотеки Балан.
— Дивіться, чи ж він що розуміє? — казали хлопці, а Балан розважливо відповідав:
— А чому ж не розуміти? Ти думаєш, що груба, так і не розумієш? Візьми тільки,— не одірвешся, доки не прочитаєш!
Книга та була про подорож відомого мандрівника по Африці. Вона справді захопила Хватька, а дочитавши її, він підійшов до Балана і заговорив про віру дикунів...
Вони довго розмовляли і розійшлися пізнім вечором. Хватько після цієї розмови довго не міг заснути.
Його мучила зневіра в своїх старих істинах і правдах, тих істинах і правдах, що він з ними органічно зрісся з дитинства. Його віра в бога, що єдину її він вважав за правдиву, була вражена несподіваними порівняннями, знайденими У тій книжці. Он дикун, що молиться грубому шматку Дерева, теж вважає свою віру за найкращу і за найправди-вішу. Він так само, як і християнські мученики, іде на катування і смерть за свого бога...
До цього часу Хватькові здавалося, що його віру вважають за правдиву і інші народи, а тільки диявол не допускав цих грішників з народження приєднатись до пра-вослав'я...
"Десь же єсть неправда... певно, в них..." — думав Хватько, і друга думка, перебиваючи першу, ставила несподіване запитання: "А може, в нас?"
Холодний піт проймав юнакове тіло, і йому здавалося, що за його зневіру тисячі чортів простягають до нього свої чорні руки з довжелезними пазурами, кривляться од стриманого сміху по темних кутках спочивальні...
Хватько натягав ковдру на голову, і потроху думки його ухилялися в інший бік.
"Дикуни володіють землею спільно... Як же то так?" — підточувала зрадлива думка другу Хватькову правду і одго-нила полохливий сон од його очей.
Обгорнувшися в ковдру і вступивши в Паничеві калоші, Хватько підійшов до вікна і приклав гарячий лоб до шибки. ,
Надворі було темно, а од сердитого гуду дубів у парку пітьма наче більше гусла і давила на вікна, намагаючись прорватися до спочивальні. Світло каганця за ґратками, немов знаючи ці наміри, боязко тремтіло.
На ранок хлопці були свідками нечуваного дива. Вперше за два роки Хватько не відчинив своєї скриньки з іконою і не помолився за своїм звичаєм.
— Що це з Хватьком сталося? — здивовано запитували один одного хлопці, і всім здавалося, що секрет зміни в Хватьковій поведінці криється в тій товстелезній книзі, що він її допіру читав.
— Хлопці, а через три тижні й по домівках! — сказав якось Бізон, і всім стало радісно. Тож на три тижні вони здихаються і цих сирих брудних стін, і шкільної тиранії, що не давала вільно глянути на світ. Три тижні вони будуть робити що схочуть, вставати й лягати, коли схочеться. Кожен по-своєму мріяв провести свята і розважитись так, як кому припадало до смаку.
Морози знову почали збільшуватись. Завірюхи цілими тижнями сипали сніг на поля й ліси, і коли прийшов час їхати на різдвяні вакації, не знать було, як і добратися до залізничної станції. Дороги перетялися великими заметами, а їхати не близько: сорок п'ять верстов!
За три дні до вакації черговий вихователь прочитав останнього наряда і оголосив чергу на відправку учнів ЦР станції шкільними кіньми, бо всіх разом одвезти не можна було.
В першу чергу мали їхати старшокласники, в другу перший клас. Другий клас розбивався на дві групи, з яки* одна їхала в третю чергу, а друга — в четверту.
Поименно ці черги тут же прочитано. Як і треба бул сподіватися, усі верховоди другокласники попали в остаяню чергу! Начальство і тут використало випадок, щоб зробити неприємність бунтівникам.
Та хлопці тим мало журилися. Далеко було б гірше, коди б їх роз'єднали по різних чергах. Остання черга до того мала й свою вигоду в тому, що можна було затримати коні, заїхавши в сусіднє село до знайомих...
Останній тиждень перед вакаціями був чи не найтяжчим тижнем, очікуванням довгожданого відпуску. Та нарешті й він проминув.
Першу чергу відпускників вийшли проводити всім кублом. Кожному хотілось на власні очі переконатись, що справді вже почався роз'їзд і через якийсь день-другий і він так само надіне новеньку шинелю, зав'яже башликом голову і покладе в сани свої речі.
Щоправда, сідати всім не можна було, бо сани не вміщали й половини пасажирів, і таким чином в дорозі доводилося по черзі одним сидіти в санях, а другим іти поруч.
Коли повернулися коні, одвізши третю чергу, то виявилося, що на станції ще сидять хлопці другої черги, бо через замети зупинився рух на залізниці вузької колії, а дістатись до широкої колії за сто верстов не можна.
— От добре, ми саме приїдемо, а колію розчистять, і ждати не доведеться,— говорили в четвертій черзі) ладнаючи речі в дорогу.
Нарешті четверту чергу покликали до аудиторії одержувати відпускні посвідки. З веселим гамором хлопці побігли туди і нетерпляче чекали на Фукса.
Нетерплячка зросла ще більше, коли Фукс зайшов до аудиторії з папкою паперів і, не поспішаючи, поклав їх на столі. Кожному з учнів хотілося якнайшвидше одержати відпускну картку, і тому вони оточили учителя з усіх боків.
Та Фукс не квапився. Він сів за стіл і підкреслено офіційним тоном сказав сісти й учням.
Передчуття чогось негарного заворушилося в юнаків, ^с вони слухняно сіли за парти:
— Вчора у нас відбулася педагогічна нарада,— почав Фукс тоном смертного присуду, не дивлячись на учнів.— Нарада ухвалила виключити з школи Зорченка Дмитра, **ерненка Василя, Карпенка Матвія, Савенюка Олексу, калана Марка і Хватька Миколу...
Хлопці сиділи як очманілі, мовчки й непорушно. Коли б Замість цих слів Фукс кинув би в учнів запалену бомбу, То й це не справило б такого враження несподіванки. Вони вже не розуміли, що далі говорив учитель і чи говорив він щось. Тисячі почувань і тисячі думок збилися в хаосі і перебаранчали сформуватись якомусь одному почуванню та одній якійсь думці.
їх залишилося в школі тільки дванадцятеро, коли не рахувати Фоку, що, за своїм звичаєм, відпуском і на цей раз не скористався і зараз справляв обов'язки розпоряд-чика на молочарні.
— А за що виключено? — спитав Балан тремтячим і дзвінким од нервового зворушення голосом, підвівшись за партою. Всі тепер дивилися на Балана з таємною надією, що трапилося прикре непорозуміння і Марко розв'яже його.
— Ви самі знаєте, за віщо. Нема чого й питати,— відказав сухо Фукс і запропонував підходити за документами.
— Я нікуди з школи не поїду,— сказав Балан на слова учителя,— я буду ждати, доки повернуться всі з відпуску.
Такого повороту справи, видимо, Фукс не сподівався.
— Ну, що ж,— розвів руками він,— ми тільки тримати вас як виключеного в корпусі не будем...
— В такім разі поверніть мені гроші за утримання, що я заплатив до першого лютого!
Балана не можна було пізнати. Завсіди спокійний і лагідний, він тепер накостричився, як їжак, і загрозливо махав руками, немов одбиваючись од незримої сили, що насувалася на нього.
— Ви тут не на вулиці! — гримав Фукс,— я не дозволю триматися так у моїй присутності.
Фукс м'яв у руках папери, що їх одмовлялися у нього брати. Балан замовк і сів на місце.
Учитель роздав відпускні посвідки невиключеним учням і, виходячи з аудиторії, процідив крізь зуби:
— На таких голубчиків є й поліція!..— Він загрозливо потряс у повітрі пальцем і зачинив за собою двері.
— Я теж не поїду! Залишаймось до приїзду хлопців! — вигукнув Зорченко і, схопивши стільця, розсадив його на шматки об підлогу.
— Не поїдемо! Не поїдемо! — загукали всі виключені і, незвичайно хвилюючись, подалися нагору.
Того ж дня на станцію поїхали тільки ті, що мали відпуск. Шестеро виключених залишилися в школі, хоч начальство і одмовилося видати їм гроші, що вони заплатили наперед за своє утримання, та до того ж ще й у куховар наказано не варити страви їм і не давати хліба. Треба було вживати якихось заходів, щоб не голодувати.
— Нічого, хлопці, в мене є вісім карбованців,— втішав виключених Фока,— будемо хліб купувати. А вже масла чи молока вистачить...
Це підбадьорило виключених, і вони ухвалили твердо ждати приїзду товаришів з відпуску. А ждати довго не довелося.
На третій день коні четвертої черги поверталися не порожняка.