Справді, він може кинути поручника, а міг це зробити ще вночі, коли б тоді не з'явилася геніальна ідея, що нічого не лишила від наміру Чаленкового — тікати. Ні, поручник йому доконче потрібний, а от чи не усунути огнепальну зброю, щоб, бува, не трапилося якоїсь несподіванки?"
— Нам треба викинути револьвери, як тільки розвидниться... А то посвідкам нашим ніхто не повірить, знайшовши в нас зброю...— недбало сказав Чаленко.
— А у вас хіба теж "липа"? Чаленко спалахнув:
— А вам яке діло? Ну, скажімо "липа", то що з того. Тут ваше шпигунство ні до чого!
Поручник широкими очима дивився на Чаленка, і лице йому від образи зашарілося.
— Як... ви сказали? — перепитав він дзвінким од нервового зворушення голосом.
— Я сказав, що ваше шпигунство ні до чого тут! — сухо проказав свої слова Чаленко.
Поручник увесь смикнувся і правицею схопився за кишеню, де в нього лежав пістоль. Та незвичайний одяг заважав йому одразу вихопити револьвера, і доки він шпортався в кишені, Чаленко направив свого нагана в груди поручникові.
— Жодного руху! — попередив рішуче Чаленко. Поручник похмуро дивився на супротивника.
— Поверніться до мене спиною і киньте револьвера геть. Я вам нічого не зроблю, коли ви це виконаєте... Раз!..
— Що ви думаєте робити? — глухим голосом спитав поручник.
— Я нічого вам злого не зроблю, повертайтесь і кидайте револьвера геть... Два!
Не виймаючи руки з кишені, поручник обернувся спиною до Чаленка й вийняв револьвера. Він на мить затримався, але Чаленко попередив:
— Кидайте, а то...
Поручник з силою одкинув револьвера на десяток кроків од себе й повернувся.
— Тепер одійдіть убік,— наказав Чаленко, і, коли поручник одійшов, він підняв парабелум, вийняв з нього куді й шпурнув їх у калюжу. Револьвера ж, узявши за дуло, шпурнув далеко у поле. Те ж саме Чаленко зробив із своїм наганом.
— Розумієте, пане поручнику? То пак, Назаре Максимовичу, так нам буде спокійніше подорожувати...
Поручник мовчки кинув на Чаленка важкий погляд.
— Ну, рушаймо далі... А то ми й так багато часу згаяли на цю комедію...
Край шляху, вибираючи сухі місця, ступали мовчки два учителі — Чаленко і Шмагайло. Утома почала вже переборювати і дебелого Чаленка, і Шмагайла, що давно вже ледве волочив ноги.
День скаламутив, свої фарби й розбухлим сірим трупом мок під дощем. Безлюдна рівнина навколо, і тільки верби, як відьми, вимахували своїм фантастичним волоссям і свистіли випаленими дуплами. Десь на обрії маячив хрест далекої церкви, і земля здавалася непривітною велетенською могилою...
— Тут спочинемо! — зупинився Чаленко коло поваленої верби і, зручно вмостившись, скинув свою торбу.
Шмагайло впав на гілку, як скинутий з плечей лантух, і через хвилю рішуче виголосив:
— Я далі не піду...
Чаленко мовчки одкривав банку консервів і накладав холодне варене м'ясо на скибку хліба.
— Снідайте! — подав він шматок поручникові.
Поручник підвів голову і байдуже подивився на Чаленка. Так само байдуже взяв він шматок і нерішуче тримав його в руді. Він ніби вагався, чи їсти, чи кинути цей смаковитий шматок у калюжу й розтоптати з гіркою насолодою неправдиво скривдженої людини. Та він не кинув сніданку,, а почав їсти, і що далі він їв, то жвавіше ставало його змарніле за ніч обличчя й очі набирали молодечого блиску.
— Уявити тільки,— промовив Шмагайло,— що я міг загинути "за правду"! Ха-ха! "За правду", як звичайний містечковий екстерн з героїчних аптекарських учнів!
Чаленко здивовано дивився на свого супутника. Чого в*н сміється, цей шпиг? Чого йому весело? Чи то він тільки удає веселощі? Але ні, Шмагайло сміється надто пРиродно, і в його сміхові немає нічого робленого...
-у Я бачу, ви вже змінили своє попереднє вирішення Далі не йти? — іронічно спитав Чаленко.
Звичайно, піду! Якось непристойно поручникові
української армії погибати в брудній калюжі, коло шляху як псові бездомному.
Він знову засміявся, немов виголосив якийсь неймовірно смішний дотеп. Потім обличчя йому зробилося серйозне, він посунувся близько до Чаленка і напівголосом, ніби боячись, що його може хтось підслухати, заговорив:
— Ви мене незаслужено образили... Ви назвали мене шпигом, ви, бездарний контррозвідник!
Сказавши це, Шмагайло, ніби засоромившись, замовк. Чаленко спокійно дожовував свого шматка й дивився на Шмагайла поглядом психіатра, що вивчає душевнохору людину. Ні тіні образи на обличчі, жодних слідів реакції на Шмагайлові слова. Дожувавши шматок, він склав остачу в торбу й накинув її на плечі. Шмагайло сидів, похиливши голову, і дивився в землю.
— Пробачте... Я таки справді вас скривдив,— сказав серйозно Чаленко,— ви таки не шпиг, ні, ви просто... дурень!.. Ходімте!..
Шмагайло мовчки підвівся й пішов за Чаленком, сховавши в очах іскриночки сміху.
Та хоч Чаленко нічим не виказав свого занепокоєння од слів поручника, проте думка про ті слова не виходила з голови. Чи. він хотів відповісти, хоч і пізно, образою на образу? Чи справді він вважає його, Чаленка, за контррозвідника.
Чаленко перебрав в умі всі сказані між ними слова за день знайомства і не знайшов у тих словах нічого такого, що дало б привід поручникові вважати його за контррозвідника.
"Просто образити хоче! А коли побачив, що й я не реагую,— стушувався... А може, це тільки спроба поскребти мене ножичком, щоб виявити мою справжню природу? Ні, це не похоже на цього парубка!"
Чаленко зовсім заспокоївся, коли поручник згодом заговорив:
— Я, звичайно, не вважаю вас за контррозвідника... Я хотів тільки вам відплатити...
Ну, звичайно ж, він, Чаленко, так і думав! То юнкерська природа поручникова заговорила й забажала сатисфакції.
О, Чаленко прекрасно розуміє цих двадцятип'ятилітніх офіцериків. Таких палких і сміливих... по-дурному, нездатних на довгу й уперту акцію справжньої боротьби. О, він прекрасно розуміє!
Чаленко не міг бачити обличчя поручникового, що йшов позад нього, а коли б він бачив, то помітив би іро-нічну насмішку, що боязко прослизнула в куточках поручникового рота...
На тому боці, куди йшли подорожні, хмари край неба розійшлися і подув вітер, немов хтось підняв сіру завісу, що перетинала шлях вітрам. Дощ перестав, і подорожні ступали вільніше.
Верстви минали с"дна по одній, і день ішов тими степовими верствами до скону.
Хоч дощ і перестав, та вітер приніс несподівану неприємність. Надвечір вода в калюжах почала шерхнути і в повітрі закружляли білі пушинки снігу. Це було справжнє свинство для подорожніх, бо їхня одежа була мокра до останньої ниточки. Чаленко злісно вилаявся на адресу небесної канцелярії і швидше заступав. Поручник ішов мовчки, аж поки не дійшли до села.
— Тут вже ми заночуємо! — промовив він бадьорим голосом.
— Розумні слова, як то кажуть, приємно й слухати! — відповів Чаленко.
Після довгих переговорів з господарями вони нарешті впросилися до однієї хати на ночівлю.
Селяни нічого не знали, що діється навколо і хто в сусідньому селі. Зв'язок якось сам собою втратився, боялися не то що їздити кудись далі свого села, а й виходити далеко від власної хати. До того ж і година стояла непідхожа для подорожей.
— Може, й більшовики, а може, Диника... Бог його святий знає! — казав господар хати на запитання, яка влада в сусідньому селі.— Так більше на те похоже, що там Петлюри ще й досі.
Раннім ранком Чаленко розбудив поручника, і вони, одягшись у просохлу за ніч одежу, рушили в дорогу.
Замерзлі калюжі за ніч запорошило снігом, і тоненький льодок свіжо похрускував під ногами. Над полем нависла морозна імла, а з неї час од часу виринали дикі обриси дерев, на мить зупинялись перед подорожніми і так само, як і з'являлись, непомітно зникали десь у темряві.
Ішли мовчки, аж поки в досвітніх присмерках не за-виднілося село.
— Тут перепочинемо й поснідаємо,— сказав Чаленко, а поручник у відповідь щось невиразно мугикнув.
Та поснідати не довелося. Несподіванка чекала на них у цьому селі, причаївшись під крайньою хатою.
— Хто йде? — почули вони сердитий вигук і зупинилися.
Держачи рушниці напоготові, до них наблизилось дв; постаті.
— Документи!
Чаленко й Шмагайло подали свої посвідки, і той, хто питав, уважно почав їх переглядати. Та надворі ще не розвиднілося, і він, нічого не розібравши в посвідках, спитав:
— Хто ви такі?
Чаленко почав пояснювати, що вони учителі і йдуть у своїх справах...
Не віддаючи посвідок, постать з рушницею наказала:
— Ідіть за мною! — а обернувшись до товариша, додала: — Доглядай ззаду!
"Заарештовані!" — промайнула Чаленкові думка, і чи не така сама думка була і в Шмагайла. Але хто ці люди? Жодних ознак не можна було примітити, а сіра шинеля й рушниця були в усіх арміях, та й не тільки в арміях!
"Оце вже чорт його знає, що й за метал! — промайнула жартлива думка Чаленкові, і він сам собі усміхнувся.— Не розбереш, чи то позолочене оливо, чи поолив'янене золото!"
Через кілька хвилин вони зупинилися коло сільської "розправи", і передній ступив на ґанок. З одчинених дверей у сінці впало пасмо світла, і там у кімнаті можна було бачити сонну постать, що, куняючи, схилилася на стіл перед лампою.
Коли вони ввійшли до кімнати, з кутків підвелося ще кілька чоловік і повільно обступили прибулих.
— Що за люди? — протираючи очі, спитав той, що сидів за столом.
Посвідки подорожніх знову почали розглядати тепер уже при лампі, а Чаленко й Шмагайло стояли й очікували. Нарешті той, що читав посвідки, повернувся до арештованих і суворо спитав:
— Ви що ж це — через фронти шляєтесь? Шпики? Га? Обшукайте їх, хлопці! — наказав він озброєним.
"Хто ж вони такі?" — билося в головах арештованих і не знаходило відповіді.
— Петлюрівці? — знову звернувся до них той, що сидів біля столу.
"Більшовики!" — промайнуло в Чаленковій голові.
__Товариш комісар,— звернувся один солдат до старшого,— хай собі люди йдуть... Адже ж учителі, кажуть...
Тепер уже не було сумніву ні в Чаленка, ні в Шмагай-ла, Щ° 4е були більшовики.
Чаленко всебічно обміркував свій маневр за час подорожі і тепер в очах йому світилася рішучість сильної людини. Поручника непокоїла легенька ніякова посмішка, і він ніяк не міг її одігнати.
"Дурень, ще 'й усміхається!.. Певно, кішки по душі шкребуть, а він фасон гне..." — думав про свого супутника Чаленко, і нестерпна огида та зненависть до поручника виростала з темних кутків душі й каламутною повіддю заливала його свідомість.
А поручникові очі горіли сміхотливими іскорками і гаряче вдарили в обличчя Чаленкові, коли погляди їхні зустрілися.
Комісар не звернув уваги на солдатові слова і, не розпитуючи далі, наказав посадовити подорожніх у сусідній кімнаті й тримати під вартою.
— Потім розберем...