Я зняв з них шинелі, щоб здобути постіль в своєму лігві, знайшов у набійницях десятків зо три набоїв, витяг саморобні гаманці і зав'язані в хусточки документи, а коли збирався підсунути трупи під плавні, мені спала в голову думка скористатися червоноармійським одягом, щоб вибратися з цих плавнів на люди... Я ж бо бачив сам безногого кавалериста й затямив, що революція не робить одборУ за станом здоров'я, що червоноармієць може бути й каліка, аби лише не позбавлена змоги носити зброю.
Подумавши таке, я вибрав того, що краще одягнений, і роздяг забитого. Потому я підсунув трупи під плавні й, заховавши так сліди трагедД сів собі в човен і рушив до свого лігва.
Було вже темно, й я не міг розглянути документів, а тільки розбив захоплену коробку консервів і смачно повечеряв.
Сон невдовзі здолав моє знеможене тіло, і хоч комарі докучали нещадно, та я не чув їхніх укусів.
Прокинувся так само раптово, як і заснув. Навколо була вранішня тиша. Легенький туман слався по плавнях тонким шаром. Сонця ще не було, і болотне птаство зліталося з нічного пасовиська. От промайнули чирята з свистом, як стріли, випущені з лука, прошуміли чорнушки і крижні. Десь запищали кулики-побережники й тихо знявся болотний лунь, як літак з виключеним мотором, і полинув над плавнями, шукаючи собі поживи. Незабаром сонячні мечі розсікли туман, і тільки тоді я отямився од зачарування. Першою думкою було переглянути документи, і чи не вона, ця думка, була остання, коли вчора я засинав. Документи, що таким кривавим робом потрапили до моїх рук, якоюсь ниточкою в'язали мене з тим життям, що буяло десь за плавнями на твердому й тверезому грунті. Врешті цікаво знати, що то за люди були жертвою в боротьбі й що то за вороги, що полювали мене, як звіра.
В мені прркинувся філософ. Я сказав собі: вони люди, й якісь причини гнали їх за мною. Адже ж не гонитва за золотом, бо в мене його не було, не гонитва за славою, бо невелика слава спіймати убогого каліку, і не особиста зненависть до мене цих людей, бо вони мене не знали. Що ж то за сила послала їх за мною? Невже просто військова Дисципліна? І на це я відповів заперечливо. Яка могла бути особлива військова дисципліна в часи революцій окрім самосвідомості? Я так тоді собі мислив і зрозумів, чого мене так цікавили документи, що я їх не міг вчора прочитати: я шукав у них пояснення, які сили гнали отих сірих солдат моїми слідами.
Качки закінчили свій ранішній переліт, і кілька зграй їх, не помітивши мене, хлюпнулися поблизу, й мені треба було вицідити якусь більшу з них на сніданок, та я не зробив Цього. Мені не хотілося здіймати шуму пострілом, а до того ж найшла якась тиха хвиля, і я сидів зачудований 1 Ранком, і своїми першими, за ввесь час втечі, міркуваннями.
Нарешті я розгорнув документи одного з забитих і почав перечитувати засуслені папірці. їх було щось із десяток головним чином, посвідок з печатками й підписами, написані старою канцелярською формою і деякі з старими печатками військових частин дореволюційного часу.
Не знаю, скільки часу прогаяв я на читання тих потертих папірців, але й зараз пам'ятаю, що в них писалося. Чимсь новим і незнайомим повійнуло на мене од тих убогих документів, що розповідали нудною канцелярською мовою цілу одіссею сучасної людини.
На ім'я власник документів Пархом Прядка. Він був солдатом Апшеронського полку. В посвідці значилося, що його, рядового восьмої роти названого полка, відряджено делегатом до Петроградської Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. Друга посвідка говорила, що той-таки Прядка є червоногвардієць Виборзького району й що йому доручено перевіряти документи всіх громадян, що забажали б пройти до штабу червоногвардійського загону. Третій був мандат, виданий бійцеві Пархому Прядці на право реквізиції фуражу в районі Новосибірського. Інші папірці свідчили за те, що боєць Пархом Прядка перебував не в абияких ролях, аж поки він не став командиром загону при особливому відділі М-ської дивізії. Я зрозумів, що це він і привів команду мене ловити, прочувши од селян, що в плавнях хтось переховується. Будь-яких інших паперів, крім службових посвідок, при цьому вбитому я не знайшов, коли не рахувати мізерну суму грошей папірцями.
Постать цього начальника загону досить яскраво виступила з темряви минулого, та на одне питання, що так мене тривожило, я не знаходив відповіді, а саме — яка ж сила погнала цього Пархома Прядку й делегатом до Ради робітничих депутатів, і в червоногвардійський загін, і на реквізиції, і до особливого відділу дивізії. Ні одежа, ні гроші, що в його документах я найшов, ні зовнішність забитого не свідчила за привільне життя. Значить, він не шукав життьових вигід, золота чи чогось іншого. А може, він шукав слави? Але яка ж слава у малопомітного бійця? Так яка ж сила гнала його на ті фронти, що, крім смерті, йому нічого не обіцяли?
Так я думав тоді й чудувався.
Шукаючи відповіді, я розгорнув документи другого забитого. Тут так само було багато папірців, що свідчили за неабиякі життьові етапи цієї людини. Він був колись так само в Апшеронському полку і, видимо, це був приятель
Прядчин. Прізвище його Максимів, я це прізвище пізніше привласнив, і ти знаєш мене під цим ім'ям. Документи Максимова нічого не дали мені, і тільки два листи, що я їх знайшов, загорнуті разом з документами, дали мені таку вичерпливу відповідь на моє запитання про сили, що гнали цих людей, що голова у мене пішла обертом. Ті листи писали, видимо, малописьменні люди, один підписався "твій брат Терентій Максимів", а другий писаний, видимо, від товариша, що з ним колись десь працював Максимів. Ні дат, ні конвертів з штемпелями я не знайшов при листах, та вони були й не потрібні.
Перший я перечитав лист "брата Терентія". Він був писаний, видимо, перед революцією і малював жахливу картину селянських злиднів. Це був, певно, старший брат Максимова в таких літах, що вже не потрапив до армії, чи то хвороба не дала йому змоги служити "цареві і вітчизні". Він епічно спокійно повідомляв, що останнього коня в нього забрано з реквізиції в армію. Що корову так само забрано на м'ясо. Що жінка лежить хвора, побита панськими об'їждчиками за те, що свині паслися на панській луці. Він розпачливо запитував, що куди ж ті свині виганяти як не на ту луку, що її привласнив пан і що споконвіку була обчеська. І ця трагічність, у пов'язанні з свинями, справляла неймовірне вражіння.
До якої степені може дійти людина, що пасовисько, свині й розмова про те пасовисько провадиться в трагедійних тонах? — так запитував я сам себе.
Ще "брат Терентій" повідомляв, що сина його Івана привезено без ніг і що йому тепер нічого більше не лишається, як жебрати, бо пенсія така, що за неї нічого не купиш. І, нарешті, обережно повідомлялося, що Ганка вийшла заміж за багатія і, видимо, їй смакує куркульський хліб, та вона хай завчасу не радіє, вийде той солодкий хліб гіркими сльозами, бо вже кажуть люди, що по війні будуть ділити всю землю рівно на всіх, хто воював. Я зрозумів, що Ганка то була дівчина забитого і чи не з біднячок, що спокусилася на багатство й вийшла заміж за куркуленка. Повідомлялося Ще безліч дрібниць, що од кожної віяло безнадійністю ЛЮДИНИ, загнаної злиднями в куток, з якого немає виходу й немає просвітку.
Другий лист од товариша був писаний уже під час революції. Од нього віяло молодечим захватом людини, що Тільки з революцією побачила світло в житті і сп'яніла од т°го світла. Він, той товариш, був, видимо, шахтар, бо в одному місці виривається в нього фраза, що без міри вра. зила мене: "немов з глибокої задушливої й темної шахти вискочили ми", так переказує свої вражіння од революції молодий товариш Максимова.
Я зрозумів тоді, яка сила гнала людей на поневіряння і смерть. Я, книжна людина, що життя знала з книжок, кинута випадковим збігом обставин в напівзвіряче існування в оці плавні, збагнув усю ганьбу свого життя, всю гидоту свого вчинку. Я збагнув, що, сидячи в світлій кімнаті родового маєтку, я був з тими, що загонили людей в задушливі й темні шахти життя. Я зрозумів, що десяток людей, яких я вбив, були саме оті, що вийшли з темряви й задухи рабства. Я, що мріяв у затишку кабінету про революцію, застрелив їх, застрелив підло з засідки за те тільки, що вони, боронячи своє право на місце під сонцем, воліли знищити мене, ворога мільйонів гнаних і гноблених.
Мене пойняло божевілля. Я сидів у своєму закутку скам'янілий і очуняв тільки тоді, коли сонце черкнулося своїм краєм плавнів і вечір тихий спускався на землю, а качки линули на пасовиська і гостро розрізали своїми прудкими крилами надвечірнє золотаве повітря.
Я пошматував усі документи й залишив тільки документи Максимова. Я став Максимовим, колишнім шахтарем, і поплив плавнями в той бік, куди мав був пливти загін.
Три дні й три ночі я кружляв яриками й плесами, аж поки не дістався твердого берега. Я живився застреленими качками, засмаженими просто на багатті, і пив трухляву воду плавнів.
Коли я прибув нарешті до твердого берега, то спадав вечір і старезний дід закидав ятір на ніч. Він підозріло подивився на мене, та коли я лагідно з ним привітався, він поставився до мене приязніше. Од нього я дізнався, що на цьому березі панують білі, але що вони далеко, верстов за вісім звідси, бо тут їм нема чого робити, та що хлопці тікають од мобілізації.
Бачачи мене в червоноармійському строї, він розповідав мені щиро про все.
Мої документи Максимова призвели мене до того, що я став за отамана втікачів і зорганізував порядний-таки загін, що згодом, з наближенням червоних частин, спромігся звільнити цілий повіт од денікінської влади.
Та зо мною робилося щось неймовірне. Я став справді Максимовим, що його ганебно забив класовий ворог У плавнях. Я став месником за забитих отам у комишах,
і моє ім'я незабаром стало страховищем для всіх недобитків білогвардійщини.
Далі я не стану розповідати, бо далі ми були вже з тобою в губЧК і ти знаєш мою діяльність...
Так я став Максимовим. Я став Максимовим, бо вважав, що вмерти просто, як про те я думав там в комишах, коли перечитував документи, було замало. Треба було жорстоко відплатити за ті смерті, відплатити тому класу, що виховав мене з зав'язаними очима й зробив мене спільником ганебного діла.