Ще й таке: коли на плиті смажилось сало, а смажилось його звичайно багато, бо сім'я була велика, і коли мати відверталась від плити, — то діти, хто відважніший і бував на той час у кухні, набирав шкварок у свої кухлики і теж тримав у кишені, вживаючи їх потім як додаткову приправу до каші, поданої на обід. Дивна була сім'я. Для Миколи, вихованого в родині, де панувала любов і дружба, незрозумілі були стосунки в ній.
Микола побачив Михайла коло однієї з дівчат, заради якої той покинув матір, і пожалів його. Яблуко від яблуні, кажуть, далеко не відкотиться. Але в цій країні таке водилось, що мрією селянського хлопця, який вивчився в школі, було одружитися з поповою дочкою.
Дорога на захід була забита біженцями. Вони переночували недалеко від дороги і тепер посувались далі. Що діялося в душах цих нещасних?! Час від часу вони оглядались назад, на стовпи диму, з якими пішли в повітря їхні житла і майно.
Вози Кубраків посувалися уперед повільно — дорога була запруджена і рухатись швидше було неможливо. Вздовж неї догоряли вогнища, біля яких ночували і недавно готували їжу люди, що оце зараз йшли чорні, невмивані, сонні, піднімаючи хмару куряви.
— Господи, краще б уже куля вбила, ніж отак мучитись,— зітхне яка жінка. Інша втре сльозу, але йдуть і йдуть уперед, гнані панічним жахом.
Уже було за південь, як Кубраки в'їхали для перепочинку у велике попівське подвір'я в селі Брикулі. Увійшов туди й Микола. Він весь час плентався позаду сам. Михайло тримався дівчат, а йому не хотілося нікого; і дівчата, і хлопці були нецікаві, та й настрою не було. Він думав про батьків і уже який раз лаяв себе в думці, що пішов із дому, а до того ще й Михайло зробив йому незаслужений докір.
Микола увійшов у двір і збоку почав стежити за тим, як зустрічали непроханих гостей господарі. У дворі вже стояло кілька попівських просторих возів і якась коляска — отже, Кубраки були не тіерші тут сьогодні. Гостей вийшов зустрічати піп, а за ним через хвилину, поправ-ляючи волосся, появилась попадя. Це були вже старі люди. Піп, невеличкий, сухенький, майже цілком глухий, говорив тихо, а слухаючи, прикладав до вуха долоню трубкою. Попадя, трохи молодша, теж невисока, худорлява. Від якогось нервового тику вона безперестанку хитала головою.
Господарі й гості заговорили про війну, про чутки, які ходять у народі. Микола чув тільки крикливий голос Кубрачихи і здогадувався, що відповідав їй глухий піп. Попадя намагалась усміхатись, але це вдавалось їй важко. Для цієї пари стариків найбільшим страхіттям все-таки була не війна, а... гості.
— Ви нами, панство, не турбуйтесь,— пролепетала Кубрачиха.— Ми хвилиночку перепочинемо і далі їдемо, а їжа у нас своя.
Господарі зітхнули полегшено.
— Чому ж панство нікуди не їдуть? — спитала Кубрачиха.
Попадя махнула рукою,— куди, мовляв, їм, старим, рухатись? Та й не вірять вони, щоб було аж так зле.
Потім господарі повели старих Кубраків і частину їхніх дітей в кімнати, а Микола з Михайлом залишились надворі. Опинившись на самоті, пригадали, що вони дуже голодні.
— Я ж нічого в дорогу не взяв,— бідкався Михайло.— От дурень.
— Тебе вчили на уроках закону божого, що "самоуничижения паче гордості". Від того, що ти будеш охати чи ахати і називати себе дурнем, ніщо не зміниться,— умовляв Микола товариша.— Тут ми їсти не дістанемо, то ясно, і про це шкода думати. Таку галайстру нагодувати — штука нелегка, то й треба ж мати совість, щоб піти туди! Нам слід не гаючись іти в село і купити в якійсь хаті молока і хліба.
Миколі кортіло пожартувати з товариша, спитати, чому майбутня теща не запропонувала йому хоч крилечко курчати, бо він бачив учора, що курчат зарізано не менш десятка, та й наречена чомусь не згадала його при їжі, проте пожалів і залишив жарт до кращих часів.
Хлопці вийшли за ворота і почали розглядатись, куди йти. Попівський будинок стояв на горбку серед саду, в'їзд до нього був від самого шляху. Село ж лежало біля підніжжя горбка, в долинці. Вийшовши на середину шляху, який збирались перейти, хлопці побачили вдалині силуети якихось вершників. На австрійських кавалеристів вони не були схожі, бо австрійська кіннота мала високі коні, а в коней хвости, по формі, обрубані геть з ріпицями по самі тулуби, як у псів фокстер'єрів або бульдогів, а в цих коні були невисокі і з хвостами мало не по саму землю.
— Хто це? — вирвалось в обох. Хлопці зі страхом переглянулись.
— Це ж козаки! — прошепотів Михайло.
— Звичайно,— підтвердив Микола.
Вершники стояли в тій стороні, де сонце сідає на спочинок, куди зібрались далі втікати гості глухого попа. Здивувала хлопців ще й та обставина, що на дорозі не видно було жодного біженця. Куди вони могли дітись?
Глянули на схід — і все стало ясно. З долинки величезними колонами насувалась на село суцільна сіра маса. Російська армія!
Хлопці полетіли в плебанію, щоб оповістити про те, що бачили. Вістка подіяла як вибух бомби. В домі зчинився переполох. Матері ховали по кутках дочок, готові вкрити їх собою, як квочки курчат. Хто ліз ховатись на горище, хто питав, де пивниця, хто біг у сад, на подвір'я, в хліви. В кімнаті стало вільніше. Крім господарів, які нікуди не бігли ховатись, залишилась Кубрачиха, якій зі страху відняло ноги, і ще кілька незнайомих жінок і дітей, в тому числі і діти Кубраків. Не встигли хлопці й озирнутись, як під вікнами появились солдати. Люди здебільшого літні, з вигляду селяни, у багатьох були добрі, лагідні обличчя, далеко приємніші, ніж у австрійських мадьярів, та й мова зрозуміла, не така, як у тих. Солдати просили води, а коли можна, то й свіжого хліба. Господиня звернула благальні очі на Миколу, і він зразу ж взявся господарювати. З кухні приніс відро води, поставив на стілець під вікном, Михайлові велів подавати воду, а сам різав хліб на шматки і подавав прохожим. Солдатів проходило багато, буханці зникали один за одним.
Кубрачиха півлежала в кріслі, велика, як гора, і час від часу кричала:
— Люди, ми боїмось вас!
— Ми разве кусаємся? — посміхнеться якийсь солдатик і йде далі. Хто вип'є води і теж іде далі. Хтось попросив огірка.
— Чи є огірки? — спитав Микола.
— У пивниці є,— відповіла господиня.
Тепер голова її захиталась ще швидше. Треба було йти до пивниці, але йти туди ніхто не наважувався. Господиня знов попросила Миколу виручити її.
Микола побіг до пивниці. Коли очі його звикли до темряви, він швидше почув, ніж побачив, що тут він не сам.
"Якийсь солдат уже тут,— подумав,— хоч би штиком не проколов".
Він притиснувся до стіни, чиркнув сірника і... о, диво! За бочкою сидів отець Харитон. Не впізнавши Миколи і думаючи, що це солдат, він покірно підняв угору руки. Як не стримував себе Микола, але не міг не засміятись. Це була незабутня картина. Микола заспокоїв панотця, вони вдвох викотили бочку, і тут же, з доручення Миколи, панотець почав роздавати солдатам квашені огірки.
10
Микола вирішив негайно вертатись додому. Сонце пройшло вже більше половини своєї денної дороги, чекати не було чого: тепер він переконався, що "москалі" не такі вже страшні, як їх малюють, навпаки, з ними наче спокій прийшов. Не чути було більше ні пострілів гармат, ні тріскотні рушниць, ні кулеметів: за військом мирно йшли обози, ситих коней поганяли українські селяни в солдатських мундирах і співали українських пісень.
Ні з ким не прощаючись, Микола накинув на себе гімназичну пелерину, з якою поки що не розставався, і швидко подався в бік Теребовлі. Йому не обов'язково було переходити через місто, але він хотів побачити його після пожежі, та й дорога з Теребовлі додому була добре відома, а незнайомими дорогами в такий тривожний час іти боявся.
По дорозі зустрічав щораз нові обози, легку польову артилерію, артилеристів, саперів, телефоністів, санітарні повозки з візниками на передках. Все це їхало і йшло, але ніхто не затримував Миколу, не чіпав. Іноді дехто з солдатів питав жартома, чи далеко до Відня, бо він, мовляв, збирається до Франца Йосиповича в гості. Оце й усе.
Уже на підступах до міста побачив дим і почув запах згарищ. Теребовля все ще горіла. У місті було майже безлюдно, коли не рахувати кількох мародерів, що хазяйнували в розбитих крамницях. Микола побачив серед них і знайомого — це був недавній сторож в'язниці. Він наклав на голову один на одного десять капелюхів і ніс додому. Микола звернув, щоб з ним не зустрітись, бо соромно було за людину. Проходячи головною вулицею, він переступав через гори паперів, сміття, купи скла. З однієї крамниці було викинуто і розбито об тротуар всі годинники. Тут валялись дорогі маятникові, в різноманітних дерев'яних футлярах, більших і менших, простих і оздоблених різьбою та мося-жем, звичайні ходики, будильники. Не було тільки кишенькових,— ті, певно, розкрадено, і заради них розграбовано, а потім підпалено крамницю. Тепер Микола не мав ніяких сумнівів, хто саме підпалив усе місто. Пройшовши вулицями, парубок звернув через місток до казарм, які тепер стояли порожні, і битою дорогою подався до села Семенова — останнього населеного пункту на його дорозі до лісничівки. Там він думав застати всю свою родину.
Виходячи з міста, бачив, як за ліс сідало сонце, а поки вийшов із Семенова і вибрався на горбок, то й зовсім смеркло. На полях було тихо, ніде ні живої душі. На потемнілому фіалковому небі, тепер уже і на західній його частині, червоніли заграви. Це мадьяри палили ті села, через які відступали; у тій же стороні торохкотіли тисячі коліс обозів, гармат, двоколок з патронами і снарядами, і цей гуркіт тільки підкреслював тишу, що неподільно панувала в полі. Ту милу, літню тишу, знайому всякому, хто побував присмерком у полі і хто умів у неї вслухатись. Не ту мертву, могильну, від якої аж у вухах дзвенить, а тишу живу... Микола саме так визначив її. Ось її злегенька порушив деркач, бродячи серед трав і посилаючи в ніч свій однотонний, любий серцю крик: "дир-дир...". Там десь перепел ударив — маленький, мов грудочка сухої землі, сірий півник; зацвірінчав цвіркун, зашептали в стерні польові коники, в недалекому гаю затужив пугач, і знов якийсь час тиша, поки не повторяться ті самі голоси.
Темрява лягала щораз густіша. Розморена денною спекою, готувалась до сну земля.