Холодна краса

Докія Гуменна

Сторінка 2 з 2

Шофер вже навіть пустив прочищувача дощової сльози на вікно. Оце така невдача! Дощ, туман, ніяких гір уже нема, а як заїхали ми під готель Лейк Луїс Шалет, що збудований вікнами-очима на це озеро, то лляв уже таки справжній дощ. Щоб так далеко заїхати й не побачити найголовнішого?

Нічого не лишилося, як заночувати. В цьому Лейк Луїс є так: ліс і гори, два готелі, станція екскурсійних автобусів, подарункова крамниця. Ніякого приватного житла нема, не видно було ніде й у дорозі. Ніяких людей тут нема, крім туристів і готелевої обслуги. Скрізь першорядні готелі: ждуть гостей, щоб пестити їх запобіжливою увагою, ласкавою ввічливістю, розкішним доглядом. Обслуга ця до всіх послуг готова — на ту кількість оплати, на яку спроможні ви. Та й туристи тут тільки з вікон авт, автобусів і готелів визираючі. Піших туристів з їх гомоном, співами, голосним сміхом не водиться. Отож і мені довелось віддати себе під опіку першорядного готелю Лодж Дір — на таку кількість оплати, на яку я спроможна.

Холодна краса!

Заночувавши, із страхом поглядаю на небо. Увечорі — ні одної зірочки! Удосвіта — де ж це поділилися ті гори, що були ще вчора? Туман — за кілька кроків. Учора ще ніби видно було частину того омріяного озера, а сьогодні — тільки трохи води при березі. Що ж робити? Поїхати й не побачити? Чи може взяти одну з цих приманливих екскурсій на чотири години? До Морен Лейк, чи до Тен Пікс, чи може до Емеральд Лейк? А що ж я там побачу в такому тумані? Людина розгублена. Щастя ще, що автобус проходить тут чотири рази на день. Я наставилася чекати.

Сіла біля озера на ослоні, дивилася на туман перед собою. Дивилася, як він потроху підходив догори, все більшу площу зеленого озера відкриваючи, та й показав ненароком неясні береги протилежного боку озера. Все інше покрито туманом, хто його знає, чи там що є, може й нічого нема? У всякім разі, озеро не безконечне. Ось угорі прорвалось пасмо туману, показало неясні обриси лісу, але нижче туман все одно висить. Ніяких гір, звичайно, тут нема.

Але десь існує сонце. Воно підбирається все вище й вище та все намагається знайти шпару, щоб прорватися крізь тумани:. Он на тім боці воно блиснуло й відкрило, що там є гора, вкрита лісом. Вище вже нічого нема. Та незадовго і ця гора зникла. Спасибі тобі, клаптику блакитного неба., як сказав би Володимир Купченко, що ти подаєш якусь надію! Ще сонце переможе. Сиджу і жду.

І раптом!… Міраж, чи що? Неначе біла гора примерещилася високо в небі, висить у тумані, в повітрі? Ні, це тільки примерещилося, нічого там нема, Ось і ще раз — але вже насправді — дуже високо вгорі, понад оці ліси, що обступили озеро, у небі незв'язано з .землею висить і сяє до сонця снігова гора.

Далі все пішло дуже швидко. Хмари панічно утікали з неба, туман слиз, наче й не було його ніколи. За півгодини жадної хмарини не було, саме синє небо сміялося, а в зеленому озері відбивалася та божественна панорама білих шпилів, льодовиків, безконечно далеких снігових гір. Справді, можна годинами, дивитися й боятися змигнути оком.

Але дивна людська природа. Поки цієї панорами не було, я молилася, щоб показалася. Як ця вічна краса утвердилася — присутність за спиною палацу почала мені заважати. Такої краси продавати не можна! Мені ж відмірено таку маленьку дозу часу, яка є до приходу автобусу. Я не маю безконечних годин, а як так, то не хочу й хвилин. Я встала й пішла вздовж озера. Написи кличуть до різних гір та долин, але… авто потрібне.

Після Лейк-Луїсної апотеози Скалисті Гори почати вже знижуватися в напрямку до Бенфу. Снігові вершини почали минатися, долини ширшати, парки і в них мотелі та ресторанчики частішали. А по дорозі навіть різні людьми виплекані атракції почали траплятися. На самісінькій автостраді виросло дерево, крізь середину якого проїхав наш автобус. Вгорі це одне дерево, але внизу два стовбурі розділюються у вигляді арки, настільки широкої, що авта й автобуси їдуть просто через дерево, Я сильно підозрюю, що це хтось для штуки, як не для бізнесу, таке дерево виплекав посеред дороги. Цікаво, що вони там навидумують у тій новій автостраді, яка саме тепер будується від Бенфу до Джесперу? Я змінила три автобуси і в кожному шофер не забував звернути увагу туристів на це розмашне будівництво, із знесеними великими площами лісу та грунту, підірваними скелями, деріками й бульдозерами. Кожна миля цієї дороги коштує один мільйон долярів, — гордо підкреслювали. От воно те "десь", що про нього туманно згадував землемір Дмитро Петрів, лаючи дороги "раф" у Пембінських лісах!

Та атракції стають дедалі дрібніші, минулися ґлечери й снігові вершини, десь подалися в бік Брітійської Колюмбії. Наш лектор-шофер принизився до того, що почав показувати нам боброві міста у озері біля Бенфу.

А вже уславлений Бенф, що в ньому так люблять відпочивати заможні едмонтонці й келґарійці, то й зовсім банальним містечком видався мені, всього-на-всього зборищем подарункових крамниць та готелів. Славетний Бенф тим, що в ньому є радієве гаряче озеро, де можна літом і зимою купатися, оглядаючи з кип'ячої купелі заблукану сюди снігову вершину. Є в Бенфі і різні свої екскурсії на шпилі та гірські краєвиди, але після сотень снігових олімпів між Лейк Луїсом та Колюмбія Айсфілдом Бенф видається лише модним курортом, де так зручно, так приємно розпилювати одолярену нафту.

А може то треба було починати дорогу до Скалистих Гір із Бенфу? Спочатку скупатися в кип'ячій радієвій купелі, а потім уже походити по зеленкавому льодовику?

Може. А ще краще було б узяти наплечника й пішки пройти цю екскурсію, на сором молодим албертійцям, що не прикладуть ума, як вигартувати себе до життьової боротьби.

1 2