Вже ніколи не побачить більше Золотої Брами, Аскольдової блакитної Могили. Може там у машині й Васанта? А Мар’яна їде. Якісь чужі люди примусили її робити не те, що вона хоче, присилували покидати батьківщину. І знову той самий фальш. Якийсь Саратов, чи Урал, чи Уфа для неї така ж батьківщина, як Китай, чи Австралія, чи Огненна земля.
Нарешті, знаходить Мар’яна силу спробувати, — чи може вона поворухнути пальцем? Підводиться. Озирається. З-за верейок на неї дивиться зчудовано… Слава.
— Де ти взялася?
— Невже й ти, Славо, тут? І також звечора?
Обидві зраділи несамовито, як ще ніколи за все своє довголітнє знайомство. Боже, яке щастя, будемо триматися разом!
— А де Мишко, тут?
Слава розплакалася. От Мишко з експедиції не вернувся й тепер не знати, чи знайде його. Буде шукати, може в Дніпропетровському знайде, може далі. Якби можна було зостатися на днів кілька, почекати.
— Знаєш, що! Я побіжу додому, може він уже приїхав. Ти гляди тут мої речі!
— Ні! Знаєш, що? Забираймо свої манатки й даваймо тягу.
Слава безпомічно озирається. Боже, як не хочеться їхати, та… Може Мишка знайде?
Слава біжить, Мар’яна зостається, має ось наглядати за речами. Никає по пристані, поміж гуртами, що сидять, чекають, сплять. Оксана Артемівна із Юрком снідають, Мар’яна не може. — Що вона бачила, як ходила? — Нічого цікавого. Чоловік із жінкою свариться: "їйбогу, я забираюся зараз додому!" "А я тобі кажу, — ти як хочеш, я їду!" Чоловік із виразним полтавським обличчям, жінка — виразна жидівка, але сваряться вони київською "російською" мовою. Поруч сидить купка елеґантів і елеґанток, убраних по-курортному, а не по-евакуаційному. Дівчина розказує про німецькі звірства, а в ворота то входить, то виходить публіка без речей. На воротях — персонал пристані впускає, випускає.
— І доки ви будете швендяти? — надокучило старенькому воротареві.
— Вже зразу в Дніпро кидайте! — визвірився утікач.
Ця сценка була б незрозуміла, якби не придивитися до облич. Та варто було уважно приглянутися до безтурботних виразів пристаневої обслуги, порівняти їх з тими, що чекали останнього пароплава. Сяйво невисловленої радости в очах одних, розгубленість і гризота — в других. Одні нікуди не збираються, випроваджають ввічливо й терпляче других, що не можуть, не хочуть і не повинні зоставатися в Києві.
Як Мар’яна хотіла б бути серед перших! І що ж їй заважає? Хай тому українцеві, одруженому з жидівкою, важко піти на розрив з родиною. Але їй? І все ж, — як вийти з речами у ці ворота? Всі на пристань, а вона з пристані, немов щойно приїхала.
— Слава дуже не хоче їхати, але нічого їй не поможе, — вривається збоку.
То й Славі теж наказано? Чого ж вона так огинається? Чоловік її, Михайло Івашко, партійний же, колись йому Слава наказала вступити до партії задля наукової кар’єри, Мар’яна добре пам’ятає.
— Дивіться-но на ту, — штовхає Оксана Артемівна, — дивіться, як вона тисне під груди свій саквояж. Там у неї повно золота.
— І що я з ними маю? — тоскно питає Мар’яна.
— Слухайте, я ж знаю, як вас усе життя ганяли. І ви їх ще боїтеся? — Оксана Артемівна повела очима навколо. — Оці всі тікають, бо мусять. А нам з вами нічого боятися. В них свій шлях — у нас свій.
— І ви також вірите, що я — така запекла націоналістка, як у газетах писали? — не стямилася Мар’яна.
— То чого ж жалкуєте, що їдете? От і прийшов час довести, що вас цькували несправедливо.
Оксана Артемівна глузує? Як їй втлумачити, що Мар’яна завжди почувала себе найправовірнішою радянською громадянкою, тільки оці хижаки… Що вона зовсім не поділяє реакційних надій, — але от з цими навколо їй гидко, мило ж з Оксаною Артемівною. А Тополя до того ж згадує, що й ще одна була така. Учениця чоловіка. Доводила, доводила, писала гидоту всяку на свого вчителя. І треба їй було поганитися? Тепер напевно Васанта Чагир десь також тікає. Вона — лояльна, радянська патріотка!
— То й що? Кидати свою землю, цим довести, що ти — патріот? — невтерпець уже стало Мар’яні. — Якщо це й є смертельний гріх націоналізму, — дідько його бери! Хай уже цькують.
— А послухати їх — послухали?
— Послухала, а душа клекотить, — не хочу! Ось зараз піду додому! Хай буде, що буде!
— Їдьмо, як хочете, зо мною до Миргороду. Там перебудемо два тижні, це все довго не протягнеться, — та й вернемося до Києва.
Мар'яна зразу аж не зрозуміла. До Миргороду? Нікуди з України? В другу хвилину вона воскресла.
— Та певно, що хочу! Чому ж ви раніш такої думки не піддали?
— Три рази кажу — ви ж оглухли, не чуєте! Не буду ж кричати.
Мар’яна ніяк не може повірити в цю метамофозу. Як їй дякувати, цій Оксані Артемівні із щербинкою у зубі, що збереглася в своїй цілості, наче й не було двадцяти трьох років, що в своїй безпосередності зовсім забуває, де вона? Мар’яна їде, але їде вона так собі, в гості. Важкий камінь давив її — тепер нема його, вона може ходити по пристані, дивуватися, що так довго нема Слави (певно, вже не вернеться), спостерігати й не мучитися, не каратися своєю долею.
Миргород — це зовсім інше. Тепер можна й пляму на пальті оглянути. Чим же можна цю смолу зняти?
Мар’яна вже не почуває себе елементом отари. Засмучена Слава приходить якраз перед п’ятою, вже прийшов пароплав. Нічого вона не вибігала. Михайла Івашка нема в Києві. Нікого ніде не знайшла, вже всіх вивезли. Тепер буде триматися разом із Мар’яною. Слава має багато речей. Продаватимуть і за те удвох житимуть, не кидатимуть одна одну в біді.
Стоять і дивляться на стовписько збоку, — всі вони пхаються, по головах лізуть, одні одних: відпихають, діти верещать, кричать їх матері. Марно оповіщає команда, що пароплав забере всіх. Отара не хоче слухати.
І оце з цією отарою мала б Мар’яна зв’язати свою долю? Слава ще дужче горнеться до Мар'яни.
Останні пройшли мостиком вони. Пароплав відчалив від берега.
Від київського рідного берега.
XII.
Не більш, як пару годин була на роботі Галина. Цей науково-дослідний інститут закривається, як і всі установи, співробітники дістають повний розрахунок, посадочний квиток на евакуацію. Залишається мала оперативна група, з тих, хто не може сьогодні виїхати, як от стенографістка Галина. Ця група зобов'язана спакувати решту невивезеного майна і забрати його з собою.
З посадочним квитком вийшла й Галина, хоч докладно розплакалася: стара тітка, двоє дітей, шваґер в армії, сестра згубилася на курорті і очевидно в цій завірюсі не повернеться. Вона — єдина опора. — То беріть із собою! — Чужих дітей? Он у вагонах діти мруть, їх викидають із вікна на ходу поїзда. Ні, нізащо з чужими дітьми без їх матері! — Майте на увазі, кожної хвилини може прийти наказ залишити місто всім, з годиною попередження.
Що ж, треба ладнати наплечника. Сьогодні весь Київ ладнає торби.
Вийшла Галина й побачила місто зовсім іншим.
Скажено бігли в усіх напрямках машини, одні з утікачами, другі їм назустріч — гармати, танки. Вулиці захаращені валками возів з прив’язаними позаду коровами. Це колгоспники. Трактори — на них усяке хатнє манаття, обтикане дітьми, гусьми, свиньми. Піші з клунками. Комсомольські бригади з наплечниками. Знову вози з жидівськими сім'ями. Вже всі крамниці замкнені, навіть води, тієї газованої, що по три будки стояло на кожному розі, навіть води не дістанеш. Продавці води евакуювалися.
Не те місто, моторошне місто.
Галина хоч не збиралася бігти, й собі наддала ходу. Вже, здається, жарти вбік. Приходить щось страшне. Хоч дещо, хоч дві сорочки треба скласти в вузлик, може справді, доведеться за дві години кидати Київ. Може перебратися на Шулявку?
Вже ніхто не питав, де фронт. Вже й радіо ніхто не слухав, не інтересувався, чи воно ще є. Все кудись бігло.
Зустріла Діну, встигла спитати: "їдеш?" Та махнула рукою. — Може візьмеш на переховання друкарську машинку, срібло? — Борони Боже! Я сама не знаю, що зо мною буде. — Ми через два роки вернемося. — А як узавтра?.. — Діна вже не дослухала, побігла.
Зустріла ще одного, з переляканим обличчям, зчорнілого, сухого, тільки очі блищать. — Не їдете? — Жінку й дітей відправив до Дніпропетровського, а сам у бригаді Протиповітряної Оборони. — Що ж тепер ці бригади роблять? — Е, тепер уже воно не те, що було! — І цей побіг.
Тихо в порожнім будинку. Сусіди виїхали. Суміжні будинки мертві. Тільки в подвір’ї юрмиться вічно рухлива голота, що муравлиться в старосвітських порохнявих дімках, яких ще не встигли приректи на злом, у жертву новобудовам. Всі ж нові, гарні будинки — порожні.
Хотіла б Галина знати, що тепер робити. І хто ж то міг би ще стукати, чи не Максим? А в кімнаті рейвах.
За дверима стоїть… Льоля. Сама Льоля в кокетливій газовій хустиночці, з елегантною валізочкою. Курортниця,
І хто з них більше зрадів — не знати.
— Всі цілі? Не розбомбили?
— Та ніякого бомбардування не було. Першого дня упала бомба на завод "Більшовик"…
— Боже, як я перехвилювалася. Телеграму дістали?
— Яку телеграму? Тепер телеграма йде два тижні, кожне телеграфує до своїх рідних у збомбардованих містах, і телеграф засипаний такими телеграмами. Боже, яке щастя! Ми ж думали, вже тебе не побачимо. Мирон в армії, тьотя сама.
— А це що?
— Збираюся.
— Тікати?
— Тобі також не вадить перше, ніж розпакуватися, спакуватися,
— Але дай мені їсти! Я почуваю, що не дійду додому.
Хвилина минуща, а за хвилину не можна оповісти всіх вигуків, всіх новин, які сиплються й валяться на бідних киян з усіх усюд.
XIII.
Хоч вони мають у Кременчуку об одинадцятій годині зійти, але Оксана Артемівна все ж дістала із своїх багажів рожеву пухову ковдру й ладнається передрімати,
— О, вже мама загорнулася у свій пух, все в порядку, — сконстатував Юрко.
А мати його додала:
— Що, що, але хоч не будуть над нами літати бомбардувальники. Вже наближаємось до Черкас.
Та тільки вона це сказала — палубою перебігла хвиля тривоги. Хто гомонів, — примовк. Натомість — шепіт.
— Всім — униз. Наближаються німецькі літаки.
Палуба вмить спорожніла.
— Біле, біле ховайте!
Це вже стосується рожевої ковдри. Оксана Артемівна біжить остання, несучи її поперед себе.
— Що це, ваша найцінніша річ? Чи надієтеся, що як загорнетеся, то й бомба не добереться?
Шум моторів завмирає, люди переключаються на веселий лад. Оксана Артемівна здивовано позирає на свою дорогоцінну кладь.
— Це що? — сміється й вона.