Дасть Біг, і тепер…
— Гей, товаришу! Почекай!
Чоловік став.
— Чи там не видно німців?
— Німців? — чоловік здивувався. — А тобі німців захотілося? Я йду додому. А ти хто будеш?
— Та от… — зам’явся танкіст. — Як би тобі сказати? Згубився від своїх, а що виткну носа, та все натрапляю на німецьких мотоциклістів, будь вони тричі неладні. Де ж фронт?
— А де? Під Львовом…— навмання сказав чоловік.
— Розказуй! Уже Луцьке й Дубно скосили, вже з Малина каменя на камені не лишилося, а ти ще із своїм Львовом…
— Як ти краще знаєш за мене, то чого ж питаєш?
Вони не помітили, як уже йдуть разом широкою польовою дорогою, танкіст не помітив, як уже все чисто розказав про себе, хай йому біс!
Як почали німці наступати гураганним боєм на наші кордони — виявилося, що в нас нема боєприпасів. Такі ж золоті танки, хоч грай, тільки нема набоїв. Що не розкриєш скриню з набоями, а там сухарі. Із двохсот танків зосталося щось шістдесят, як командир закомандував: "Рятуйся, хлопці"! От і почав танкіст, Петро може, на свому танкові відступати. Однак, танк не хоче тікати, бензини нема, що тут робити? Виглянув — вже німці. Нічого не вдієш — поліз на дерево. З дерева добре видко — німецька кінна розвідка. Петро — снайпер: стріляв — і двох поцілив. Ну, що далі?
— Гайда на конях німецьких, може кіньми втечемо. Коли чуємо — ззаду мотоцикли. Пустили ми коні самі в жито. Блукали-блукали житами — десь трактор гуде поблизу. Тракторист утік, мотор на все поле говорить. Взяли цього трактора, проїхали трохи — відмовив і трактор. А тут знову чути — мотоцикли. Знов наше зверху, вбили й мотоциклістів. Але що з тими мотоциклами робити, як не вміємо їх завести? Мусіли покинути і третій раз у жито. Сидимо та й дивимося: їде німецька моторизована частина велосипедна, за нею — німецькі танки, а ще за ними… їйбогу, наші! От, приєдналися ми до наших, та не надовго, бо…
— Одначе, — нетерпляче перебив слухач дуже довге це оповідання. — Як це ти знову відбився?
— Та нас чоловік із шістдесят пішло в тил німцям, а вони десь позаду нас узялися й кричать: "Здавайся, рус!" Хоч у нас і патронів уже нема, хоч у них і автомати, але бій відкрили. Притиснули нас до лісу, а там із дерева стріляють. Чоловік з дванадцять зосталося, та ось я… Утік. Тепер не знаю, чи німці тут, чи наші. Перемішалося все, як ото буває пиріг перекладений.
— І ти їх, справді, боїшся?
— Хм… Чи боюсь… Вони ж мучать! Відрізують носи, живцем у землю закопують.
— Хто це тобі таке брехав?
— А в газетах написано. Ну, а присяга?
— От, присяга! Що ти, за вільну Україну присягав?
— Та воно СССР ніби не Україна, звісно, — повагався танкіст. — Але проти фашиста присягав я. Як світ та сонце, — не бути йому на нашій землі.
— Е, фашист, фашист! Фашист пройде та й піде, це солдат. А як візьмуть німці Київ, то за два тижні постане наш український уряд. Самостійна Україна, — зрозумів?
— А ви часом, дядьку, не той?.. Не віриться мені, щоб німець та Україну дав.
Танкіст ладен із друга обернутися на ворога. Хто його знає, що за люди тепер шалаються по дорогах. Але відразу заспокоюється, щотільки почув:
— Німець тобі й не дасть. Але Україна буде. Як прийдеш додому, (тільки десь переберися!) то так своїм і кажи. А тепер скажи мені… — чоловік вийняв мапу, — скажи мені, чи ти часом не з Розкішної, бо ми вже доходимо до Розсоховатої.
— А, бий тебе сила Божа! — схаменувся танкіст. — То я вже де це? Вдома, ніби? Я ж бачив сьогодні двох німців!
— Ти мені краще скажи, — не переймаючись німцями анітрохи, питає чоловік, — чи часом не знаєш кого з Розкішної? А як знаєш, то чи не чув там таких Чагирів?
Танкіст задумався. Щось ніби чув колись від батька. Та ніби є там такі, є цілий куток. Але за Панаса... за такого не чув. Може старі люди й знають. Васса? Васанта Чагир? Ні, не знає такої. Та тих Чагирів багато вивезли на Соловки, багато вивтікало. А ви звідки будете, дядьку?
Дядько й не чує. Він тоскно, мов про себе, повторює: "Багато вивезено, багато вивтікало"... І голосніше: "То кажеш, нікого нема, не знаєш? Ну, прощавай!"
Дороги розділилися, одна на Розкішну, друга на Розсоховату, Танкіст довго дивиться услід згорбленій наче, широкій спині, дивиться доти, аж доки не обертається чудний незнайомий і гукає:
— Пам’ятай же! Самостійна Україна буде!
X.
Задуматися є над чим, але порадитися… Ні, нема з ким. Тому Мар’яна ночами не може спати. Зводить рахунки. Це ж — відрізаний етап і все зовсім по-новому починається.
З міста гарячково тікають. Невже думають віддати? Установи ліквідуються, виїжджають, всі дістають платню й кожен ладнається. Кожен боїться, не подумали б, що він… Інші ж щиро якнайшвидше утікають. Це ті, що все мали. Не хотять боронити завоювань, якими користуються широкою рукою?
І Мар’яна шукає свого місця. Шукає і не знаходить. Не хоче бути серед цих утікачів, а кортить її опинитися в самому вирі, кипіти в подіях, що насуваються. Вони ж усі виїжджають і кожен мовчить, не признається, чому.
Так і Мар'яна нікому не може своїх думок довірити, — вже тому, що не мають вони права на життя у ці часи. Мар’яна хоче їх побороти, — та вони є. Думки про хижацтво під вивіскою соціялізму. Про підробку й фальсифікацію народности. А тим часом треба бути з народом. Народ це вічне. І це повинно бути тепер маяком, орієнтиром у ці дні, коли всі, і з ними разом Мар’яна, здичавіли, втратили розум, плутаються й не знають, що з собою зробити. А коли ясно маяк свій бачиш, тоді хоч які іспити та спокуси стоять — людина сильна.
Утікають тільки ті, що нагинали народність розвиватися не самобутньо, як вона з кореня може, але як їй наказують зверху. Тепер їх вивозять за тисячу кілометрів від подій і називається це актом героїзму, боротьби. А от Мар’яна хоче на своїй шкурі спробувати, що то таке — фашизм, а не з чуток робити висновки. Безглуздо утікати, місце її тут, у самому казані.
Чи може повинна бути Мар’яна рабом тваринного інстинктовного страху смерти? Бо чого ж іншого вони бояться? Яка ж вільна та людина, що не боїться, яка щаслива.
І для чого їй те життя? Нудити світом? Воно вже їй подостатком набридло. Людина без талану, без особистого, без гурту… Завеликі тортури з цим прибутком жити, ще й для цього рятуватися. І як згине десь, — біда невелика. Інша річ, якби вона, нормально розвиваючись, стала силою.
І думається їй: кожен хотів би побачити фашистів, що то воно за штука. В чому та сила, що за два тижні, — все пішло шкереберть, наші віддають уже Київ? Всі б хотіли зостатися, тільки бояться. Бомб, пошкодити репутації, може знизити свій добробут. І не роблять цього.
Мар’яна й не надіється, що фашизм принесе щастя. Кожну систему, і найкращу, можна спаплюжити, як от радянську. Справа не в системі, а в якості тих людей, що її проводять. Справа в чесності.
І все звертаються Мар’янині думки до одної, все що думає, кінчає цим: повинні бути чесні, шляхетні люди, а не хижаки, хапуги, повзучі черви, хитруни, фальсифікатори. З цим усім не може будуватися суспільство. Ці явища — ознака загнивання його.
То ж і буде так далі думати. То ж і не рушиться нікуди. Їм страшно, — а Мар’яні, нарешті, стало цікаво жити.. Нарешті, нема нудьги.
Її таємні, нікому нерозказані, думи такі ясні, так світять їй дорогу, куди йти. Їй потрібно все, з чого складається життя, — і вона не має нічого. Миритися з цим, бігти в обоз, евакуюватися заради рятунку — який нонсенс!
І від так вирізьбленої "програми" їй стає легко, легко. Вирішено. Нікуди з Києва. Все, що Києву, те й Мар’яні.
ХІ
Автобус із утікачами та їх клунками заїхав не до звичайної пасажирської пристані, а десь далі, межи численних забудов та закутин вантажних причалів. Евакуйовані юрбами сунуть в однім напрямі, згинаючись під своїми вантажами.
І Мар’яна намагається не відставати, не відриватися від обох Тополь, матері й сина-підлітка. Вона навіть узялася піднести їхнього кошика, бо в неї менше речей.
Перед дерев’яним високим парканом і його ворітьми зчинився раптом стиск, всі хотять найперше увійти, а як не увійти, не впхатися, то перелізти по плечах, передати речі, перелізти через високий паркан. Раптом Мар’яну здушили так, що вона вже відчула смертельну хвилину, марноту життя й безнадійність пручання. Мар’яна почала вищати, щоб злякалися всі й випустили її з натовпу, але дарма! Ніхто на це не звернув навіть уваги.
Що їй тут треба? У цім стовпиську озвірілих, очамрілих облич, що дивляться перед себе й не чують благання пропустити її — від воріт, не до воріт. Як опинилася тут Мар’яна?
Шлейки від наплечника відірвалися, в руках валізка, клунок, кошик Тополь, ще й торбина з документами, — а натовп пхає, напирає, щільно затовкає.
Ще одна хвилина — і натовп чародійно розсмоктався, розтав, вхід у браму вільний, а Мар’яна сидить збоку, потовчена не стільки тілом, як душею.
На акварельній синяві надвечірнього липневого київського неба тонко вималювався золотий серпик, від Дніпра віє озонами, пахне прибережними пісками, — а Мар’яна очамріло питає себе, якої мари опинилася вона тут, серед цієї озвірілої утікацької юрби. Ще ж вранці була вона тільки спостерігачем вибухлої в місті паніки, походжала по вулицях, засипаних попелом, утиканих машинами, кінними валками, прикрашених разками черг до крамниць, де все, з доброго дива, продавалося в необмеженій кількості. Вона — поза. Її гнали від мирного життя, облишивши їй ролю спостерігача. То ж у цій ролі буде й далі. Може громадянці тисячоліть так і треба.
* * *
А події женуться навзаводи. Учора — мітинг інтелігенції, сьогодні вимітається бюрократичний і спекулянтський Київ всіма дорогами, всіма видами транспорту. Учора на тім мітингу "виділені" промовці кричали завчено про нашу воєнну й політичну міць, всі при словах "наш любимий вождь" вставали й ритуально апльодували... І зовсім не здавалося, що цими днями вирішується доля України, а виглядало лише на черговий мітинг, де "виносять постанову просити уряд випустити нову позику".
Мар’яна дивилася з ґалерії на це все й здавалося їй, що збіглася тисяча папуг і викрикують одне поперед одного завчені фрази, не тямлячи їх змісту. Отже, її й на ґалерії побачили. Як виходила, — при дверях чатував на неї профуповноважений колективу кінофабрики, куди вона платила профспілчанські внески, і без зайвих передмов запитав:
— Чи ви хочете виїхати? Чи маєте змогу?
А то звідки така турбота? — здивувалася вона.