Тепер Васанта — доцент, науковий співробітник, друкує свої статті. Васанта, поки Мар’яна шукала себе, зробилася заміжньою жінкою. Вона була колись тим відпочинком від самітности. Тепер — ні. Вона відчужіла, так ще сірник: відсиріє і не хоче горіти. Мар’яні чужі її трагедії із старим чоловіком. А Васанта для пристойности зробить сумно-співчутливе лице, коли ти їй про щось своє болюче розповідаєш.
Може тому урвалося між ними? Може й любила Мар’яна в Васанті саме химерне, а як вийшли з тіні реальні риси, то й не стало чого любити?
Любилися чотири годочки,
— розійшлися аж за два часочки…
В порожнечі добрий резонанс. Перехожий не знає, що ота пісня урочиста — "Ой, піду я не берегом — лугом, зустрінуся з несудженим другом…" — пливе молитовно з душі і летить у темряву глупої ночі, а не з розчиненого вікна на зелену Левашівську.
IX
Вже смеркає. Васанта така спустошена, що не має сил встати. На зеленому ослоні бульвару, під тополями, намагається обдумати. Що ж їй тепер робити?
Розмова з парторгом ще більше втомила Васанту, ніж із рудим Мотею. "Пусті слова про право бідних!" Вона добре бачила, що обидва лише збувають її, удають доброзичливість і співчуття. Вона для них — людина скінчена. Довше сама удавати й іронізувати не змогла б — тому тут.
Зразу спорожнів день, став такий порожній, що отак би тут і задубіти. Одначе, що ж?..
Одначе, жарти жартами, але чому такі диявольські? Половину свого життя вона вчилася, з них сім років присвятила мовознавству, має блискучі оцінки й райдужні пророцтва майбутнього — і от якийсь нездара рудий Мотя викидає її, мов цуценя, за двері інституту. Вчора була незамінна, сьогодні — непотрібна. І не потурбувалися виставити якісь переконливі арґументи. Угризнули — й знаку нема.
Сумнівно, щоб вони самі вірили в ту версію — "дочка куркуля". То ж кожен уже глумиться з цієї казки про білого бичка. Може сам Мотя й вигадав, бо щось дуже вже недотепно, а справжня причина… Причина?
Як не намагається Васанта глумливо-іронічно поставитися до події, — щось у неї зараз не виходить.
Якби то була Мар’яна.
Раптом при згадці про Мар’яну Васанта відчула себе сиротою. Все її притамоване почуття скривджености, неясна гіркість, скарга — вилилися в глуху ворожнечу до Мар’яни. От, як Мар’яна сьогодні її привітала! А якби то інакше, — вже тепер Васанта сиділа б не отут на ослоні, серед людей і в пустелі, а на Левашівській, серед Мар’яниних килимів. Мар’яна казала б: "Може за професора Тополю? Може за те, що… Послухай, Васанто, як вони усе знають за батька, то мабуть знають і те, що двоє з твоєї родини розстріляні, як петлюрівці, а Роман…"
Ах, ні, Мар’яна не все знає. Так вона не може сказати, так тільки Васанта може тайно подумати. Ніхто в світі не знає, навіть найближча подруга, про Романа, двоюрідного брата, про те, що вже заросло небуттям…
Проте, воно з навальною силою зринуло, те далеке-далеке минуле, здавалося б навік забуте, замкнене загубленими потім ключами.
Та рана! Ще й досі вона болить, незагоєна! Вона вже стала частиною її буття, вона навіть не вкладається в слова, тільки в два образи: фотографія, зірвана із стіни людьми з червоними зірками, та жасминовий кущ, обліплений білим цвітом.
А крізь ці два образи — глумлива думка: варто було три рази кінчати життя самогубством та й зостатися жити, щоб опинитися в такій паскудній халепі?
Васанта — велика поклонниця іронії, хоч би й над собою. За гостре слово все віддала б, а сьогоднішнє становище варте того, щоб його висміяти, хоч крізь сльози відчаю.
І що вона тепер робитиме з тією руїною на руках? "Забрали мужа, візьміть і його барахло", — з такою запискою прислала до Васанти валізу з речами жінка свого чоловіка, тепер Васантиного.
І як вона зараз прийде, як скаже, що не має за що утримувати інваліда? Він же чекає її допомоги, він же вже не тільки не може сам рухатися, — заїкатися почав. О, Боже, що робити?
X
Осінь жовтозора осипає на землю цинобру і різні відтінки вохри, покраплені чорними цяточками. Мар’яна шарудить ними, навмисне ступаючи в найбільший шелест.
День задумливо-сизий, осипане листя, блискучі від вогкости тротуари і теплінь. День спогадів, чи то жалів, чи то філософічної бадьорости, чи то впертости.
Так, упертости. Лекція Картьє, живого темпераментного француза, ще раз навіяла Мар’яні: "Таких, як ти, світ виштовхує, нема місця їм у житті". Той француз напевно й не підозрює, що його блискучість і жвавість пригнобили одну з його двадцятьох слухачок. А Мар’яна вийшла з убитим самопочуттям. Це — чергове сторкнення із суспільством, адже ж Мар’яна нікуди тепер не ходить, тільки на французьку. І ступивши на вулиці в шелест листя, Мар’яна затялася. Мусить терпіти! Хоч почуває себе довбнею на людях, їй треба вивчити французьку мову. Мусить терпіти.
Може сказав би хто Мар’яні — нащо? Чому не їде знов на провінцію вчителювати, а сидить тут у Києві, голодує, не дуже шукає роботи (якої?) і ходить на французьку мову? Ходить на тонкій павутині, щохвилини втрачаючи рівновагу, свідома, що павутина от-от урветься, й Мар’яна зможе вхопитися, хіба, за вітер, летючи в неозорні безодні.
А море нуду, що ж, краще? Як довкола заспані гаразди — Мар’яна не чує смаку життя. Їй здоровше від недогод, вони рятують її від задухи нудьги.
І тому Мар’яна шукає якнайбільших куп листя, навмисне завертає в сади, щоб відсвяткувати хвилеву рівновагу в своїй еквілібристиці по павутині. Вона вже здалеку помічає кокетливо-експериментально загнуті криси Славиного брилика й ладна зупинитися, щоб з нею побазікати. З цією завжди задоволеною, захопленою собою поетесою Славою.
Та Слава, не спиняючись побазікати, каже.
— От, добре! Ходімо! Бо спізнимося. В марксо-ленінській катедрі, там біля тебе, сьогодні дуже цікава доповідь.
Їйбогу! Мар’яна така відірвана, навіть не знає, що в неї під боком діється. Певно, що треба піти!
Перехід від шарудіння листя під ногами до "стану та завдань марксистської критики" в першу мить дав Мар’яні відчуття великого міста, його палаців, заль, б’ючкої думки. Та, ввійшовши в атмосферу, Мар’яна, як і на лекції Картьє, відчула себе знов чужим тілом. Повна заля найрозумніших людей Києва з затаєним духом слухає про ці завдання, а Мар’яні здалося, що вона знов стала малою й стоїть у церкві. Там треба було стерегтися гріха, старатися бути святою й пріснопісною. В певні моменти — христитися. Бога боятися. А тепер напав на неї страх марксистський.
Та ж вона вся грішна! Оця її нехіть відплатити за науку пролетарській державі вчителюванням, оце нікому непотрібне вивчення французької мови, замість Маркса й Енґельса... Але... Бога люди уявляють "по образу й подобію свойому", — так і тут. Пролетарська критика! Хто ж може тут її репрезентувати? І якими нахабними треба бути, щоб узяти на себе таку сміливість. Хто? Оцей доповідач — ультрамуміястий інтеліґент? Та вже одним тим, що стоїть на оцій високій катедрі — не пролетарський, а інтеліґентський.
І коли почали апльодувати словам "Хай живе наш мудрий вождь…" Мар’яна так забулася, де вона, що схопилась і почала христитися… Добре, що Слава потягла її за рукав.
— Що з тобою?
— Я думала, що я в церкві, — почала вона виправдуватися й хутенько вийшла на свіже повітря.
Ох! Яке багатство має Мар’яна — незалежне становище. Хай безлюдне, хай безгрошове, без’їжне, безмайбутнє.
І що це таке, що кожне сторкання з людським світом кінчається отак? Утечею — але куди? Мар’яна поспішає додому, закопатися у французьку. Якнайшвидше вхопити її за роги. Може навіть не тому, що певна її осягнути, а для самої роботи… бо втома солодка.
Щось і Мар’яні мусить перепасти, не все ж гірке ковтати.
XI
Мабуть, для інтелектуального кохання треба більших достатків.
Директор торговельної школи був у зеніті свого левино-сивого розквіту, коли надіслано було йому на викладача молоду силу, доцента мовознавства. Директор і викладачка не бачили жадних причин, щоб уникати одне одного. Оригінальні погляди досвідченої мудрости, філософські дотепи старшого і задерикувата сміливість та свіжість незахололих доцентських премудростей молодшого покоління робили нечутливою різницю в літах, хоч Арсен Олександрович мав сина, на два роки молодшого за Васанту. І коли вони перейшли ту лінію, за якою стали необхідні одне одному, коли біловолосий досвідчений педагог відчув, що закоханий, як гімназист? Не знати. Коли те сталося, що мусів він ціпити зуби від болю розлуки, а вона мусіла шукати в собі жорстокости й не знаходити? Не знати. Сталося.
Старий педагог не дуже ховався з цим, додому рідко коли заглядав, хібащо навести на себе лад. В Васантиній вузькій кімнаті було йому миліше, розлогіше, ніж у своєму просторому, десятиліттями обжитому мешканні. Аж поки жінка не обурилася й не звінчала їх отією образливою запискою.
То було навіть цікаво спочатку — почувати себе солідною заміжньою жінкою, нести деякі господарські обов’язки. Колись же треба вже усталитися. Інтелектуальні люди завжди приваблювали Васанту, та й кого ж ти побачиш серед своєї верстви? А цей — людина старого виховання й нових поглядів. Вона нікого цікавішого й не бачила ще.
Але, мабуть, для інтелектуального кохання треба більшого приміщення, більших достатків. Літня людина часто почувалася зле, і Васанта мусіла доглядати. Навіть більше. Через параліч ніг йому довелося перейти на інвалідність і от… дуже скоро минулася поезія, а почався для Васанти життьовий іспит. Треба було заробляти на себе й на чоловіка та ще й лікувати, бути санітаркою, сестрою-жалібницею.
Васанта не пробувала ні з ким порозуміватися, а зціпивши зуби все те робила. Вона не звернулась до дружини, хоч хто ж мав його доглядати, як не та, з якою він усе життя прожив? Васанта не давала нікому приводу осуджувати її, хоч і з заціпенілим серцем приходила додому, де було колись так затишно-самотньо — читай тільки та думай! А тепер — наставлено посуду, ліків, пахне несвіжо й кисло. Замість книжки — варистий примус, прання білизни, чужий примхуватий стариґан.
Нагода обрубати все одним махом була. Але Васанта нею не скористалася. Повертаючись раз із інституту, вона побачила біля своїх дверей людину з цапиною борідкою, що саме збиралася натиснути ґудзика дзвінка. Тільки Васантина поява перешкодила.