І раптом зустрічається з нею віч-на-віч.
Трапилось це якось під кінець зими.
Удень сонце гюдіймалось уже високо, в закритих від вітру місцях навіть пригрівало, сніг поволі танув навколо дерев, але на лугах і поміж деревами в лісі був ще досить глибокий. Ходити на розшуки їжі було важко. Перші сліди завжди робив він сам, за ним виступала дружина, пробиваючи своїм тілом стежку для двох малят, що переживали тільки першу зиму. Яка це була розкішна пара!..
Гаряча сльоза викотилась з кутка ока дрімайла лося, зупинилася на мить на його довгій вії і впала льодяним горошком додолу.
Спомини про втрачену сім'ю підсилили почуття самотності, ненависті до двоногої істоти, що знищила її з допомогою свого грому. Думки викликають біль іерця. Не хотілось би думати, але образи сумного минулого з неймовірною послідовністю повторюються в пам'яті. Життя лосине не багате кількістю подій, і тому найважливіші переживання вростають глибоко в пам'ять, мов іржа в залізо, і залишають слід на все життя.
Двоє діток, що народились від його коханої дружини, були надзвичайною парою. Щоденний ріст, здоров'я, сила, витривалість, сміливість, обережність — все це викликало радість у батьків, і все це загинуло в бдин день, в одну хвилину. Не встиг він зробити і десяти скоків у глибокому снігу, як їх уже не стало..* Ех! коли б не ті глибокі сніги! Лось здригнувся від самої згадки. Яке важке почуття безсилля, як страшно подумати навіть, що безборонного можуть вбити безкарно. Коли б не ті глибокі сніги, він кинувся б боронити дітей, він став би до бою ногами, рогами проти його грому, а так... Двоногий браконьєр використав безвихідне становище звірів і повбивав дітей і вагітну матір, а йому, тепер самітному, поранив серце навіки.
Старий лось пригадує, як усе це сталось. Протоптаних стежок було мало, горобину, за якою важко було родити, заступили не дуже смачні лапки ялин, галузки кущів, лози, берез, осики. Після мізерної ранкової їжі вся невеличка сім'я мирно спочивала. Думали хто про йіщо, але всі разом мріяли про майбутню весну, що була вже не за горами. Сонячними ранками вони ловили її подихи своїми ніздрями, її далекі пестощі відчували вдень на своїй шкурі. Здавалося, хто міг порушит^ мирне існування?.. Коли раптом вітер доніс далекий гавкіт. Подумали, що гавкає голодний лис. Близькість цього хитрого, зухвалого звірка не дуже приємна, але ніхто не звернув особливої уваги на це, тим більше, що гавкіт стих. Минув деякий час, і ось донісся якийсь незнайомий, але гострий неприємний запах. Перші вловили його малята, що стояли з підвітряного боку. Вони насторожились. Тривога передалась усій сім'ї...
Старий пригадує, що він дав знак до втечі, одначе було вже пізно. До них гнав настом невеликий рябий звір. Такого ніхто з родини раніше не бачив. Він був трошки довший від лиса, вищий на ногах, і хвіст не такий пушистий, як у лиса, стримів угору, а кінець звисав, мов китичка горобини. Що особливо запам'яталось — це його заливний, огидний гавкіт. З цим гавкотом він напав на малят. На виручку дітям кинулась мати, вона стояла ближче. Але в ту ж мить ударив грім, і мати впала мертва. Очі старого лося зустрілись з очима двоногого, що на своїх довгих стопах виповз із кущів. Ще один грім ударив, а за ним третій. Хмаринка диму закрила стійло. Всі учасники кривавої трагедії зникли з очей. Старий лось кинувся втікати...
З того часу минули довгі, безутішні роки самотності. Приходили короткі весни, літа, на зміну їм ішли довгі, голодні зими. Близькість двоногого, що винищив його сім'ю, примусила старого покинути рідний край і податись у глиб тайги, під самі гори, де на верхах і зимою і літом біліють сніги, де скиглять орли і шумлять потоки, звідки видно безмежні простори і тайга видається згори різнобарвним килимом мохів. Але й там не було спокійно. Перемагала туга за тайгою, за рідними місцями, а крім того, над горами часто пролітав величезний невиданий птах і своїм ревом сіяв жах на доли. Він піднімався іноді вище хмар, і його не наздогнав би ні орел, ні сокіл. Двоногий був страшний, у цьому старий лось переконався. В горах він зустрічав різних звірів: оленів, лосів — стадами і поодинці, але не підходив до них. З самцями зустрічатись боявся, самиць уникав.
Перед заплющеними очима старого промайнув новий образ. Осінь у горах. Сонце зійшло, але ще не
показалось із-за хребта. На верхах рожевів недавній, свіжий сніг. У долині було ще зелено; тільки деякі берези і кущі горобини одягли осінні шати. Лінивою, байдужою ходою старого він плентався до водопою. Мав своє, окреме місце, бо не хотів зустрічатись ні з ким біля загальних водопоїв. Не встиг напитись, як почув якусь ходу. Оглянувся і побачив вродливу самицю. Вона була цілком ще юна і подібна до його дружини. Вмить віджили спогади про минуле, заграла по-молодому кров, серце забилося сильніше, затьмарився мозок, і він кинувся стрімголов до неї...
Життя приносить іноді дуже приємні дарунки, хоч за них доводиться дорого платити. Старий лось зразу помолодшав. Самиця весело поскакала в гори, і він за нею. Догнати її було важко, але він не губив сліду і наздогнав її десь аж опівдні, коли сонце стоїть високо і прогріває спину. Він наздогнав її і побачив, але... з іншим самцем. Підійти побоявся.
За той день він постарішав ще більше, ослаб, бо не їв цілу добу, а наступного ранку побачив її знов, але вона вже і не глянула на нього.
Розчарований, втомлений і цілком самотній, він повернувся на рідні пасовиська. Зрозумів тепер остаточно, що стоїть на грані життя. Останній блиск щастя згас, як північне сяйво на небі, і його заступила чорна безодня. Старому стало моторошно, і він розплющив очі. Було тихо. Місяць зайшов, погасли зорі, а на сході займався край неба. Вставав чудовий новий день.
1946-1956 рр.