Тані ніде не було. Стурбована Ганна Степанівна також шукала очима дочку.
— Тетяни Іванівни нема? — спитав нарешті доктор.
— Як же? Є! Тобто була, я ж її лишила в хаті... Вона раптом почула голос дочки за вікном.
— Вона там, — сказала мати.— Як вона там опинилась? Просто диво якесь!
Це була образа. Доктор Темір зрозумів, що це зроблено з наміром. Він звик до жартів дівчини, але це вже переходило межі пристойності.
— Ні, це не диво: вона просто вискочила через вікно, рятуючись від мене,— сказав доктор, не приховуючи знервовання.
— Як ви так можете казати, докторе Темір? Навпаки, Танечка так гарно до вас ставиться, поважає вас.
— Та воно видно.
— Ні, ні, ви пробачте, вона, певне, хотіла пожартувати. Така пуста ця дівчина. Сідайте, прошу. Вона зараз зайде.
Доктор сів і запалив цигарку. Він гриз мундштука і мимоволі прислухався до розмови, що точилась за вікном.
Ганна Степанівна ходила зніяковіла від вікна до дверей.
— Ви не турбуйтесь, будь ласка,— заспокоював доктор, прекрасно її розуміючи.— Там, видно, їй цікавіше. Товариство столичне.— Він не міг відмовитись хоч від невеличкої іронії, хоч від крапельки ущипливості.— Коли я не помиляюсь, там інженер Манченко зі своїм новим приятелем. Чуєте, яка палка балачка?
До кімнати долітали голоси знадвору, серед них най-чутніше виділявся голос Тані.
Доктор Темір догриз мундштука і встав.
— Я піду,— сказав, не в силах погамувати в собі досади й обурення.
— Хвилиночку почекайте,— попросила Ганна Степанівна і покликала дочку через вікно.
Але доктор Темір встав уже і пильно шукав капелюха, що спокійно лежав перед ним на кріслі. Він нарешті знайшов його і почав прощатись.
— Добраніч вам, я піду,— сказав. У словах його чути було докір розжалобленої дитини.— Я зайшов на хвилинку, не застав,— ну й піду.
Ганні Степанівні зробилося жаль старого друга.
— Ні, ні, почекайте, я вас не пущу. Вона вже йде. У сінях справді залопотіли юні жваві кроки, і на
порозі показалася Таня.
— Куди ви? — спитала, рвучко входячи до кімнати.
— Додому.
— Тоді чого заходили?
— Заходив до вас на хвилину, але коли ви через вікно тікаєте від мене, то що мені тут робити?
— Скажіть, яка трагедія! "Тікає через вікно!" Ви розумієте, що коли гребінець випаде, то треба його підняти.
Доктор бистро, пронизливо подивився їй в очі.
Гребінець? О так! Він розуміє — це причина. І тим більше, коли в той час проходять столичники.
Таня скипіла. Як він сміє таке говорити? Вона нікого, нікого не бачила. Знала б, що вони там, краще сиділа б у хаті.
— І нудилась би зі мною?..
— Розумійте, як вам подобається.
— Таню, Таню,— попросила мати, бачачи, що назріває буря.
Але Танині щоки вже палали гнівом. Ганна Степанівна знала, що в таких випадках треба сидіти тихо.
— Чого вам, мамо?
Мати не відповідала. Доктор Темір сердито сопів.
— Пробачте, Тетяно Іванівно,— сказав він урочисто.— Я більше не буду причиною ваших трюків.
Що таке? Що він сказав?
— Добраніч вам!
— На все добре!
Таня крутнулась на місці й пішла до вікна.
— Коли вертає Іван Макарович? — спитав доктор у Ганни Степанівни.
— Чекаємо з дня на день,— відповіла вона вже за дверима, проводжаючи доктора Теміра.— Заходьте, любий докторе, до чоловіка, він так вам радий...
Доктор сумно посміхнувся. Він хотів щось сказати, але промовчав. Вклонився і вийшов. Ганна Степанівна провела його до самих воріт, просячи не гніватись на дурну дівчину і через неї не минати їхньої хати. Вона добра дівчина, щира, але вперта якась і така самолюбива, що вона, Ганна Степанівна, сама не знає, як з нею бути.
Так, так, він розумів.
Доктор ще раз побажав доброї ночі й зник за дверима.
Гори, здавалось, були не виспані і під золотистим туманом, що підіймався й опускався, ніби потягалися сонно, ніби ворушились ліниво. Усю ніч не давав їм спати шумливий водоспад. По зимовій сплячці він не заснув ще ні разу, а шумів, шумів і дратував старі гори, Ось спав туман, і з-під нього виринули задумливі білі голови гір. Вони застигли у своїй гордій величі, і тільки сонце грається, як дитина стеблом, лоскоче промінням їхні поважні лисини.
Сонце застало художника на давньому місці. Вже звикло до нього. Воно кинуло кілька променів, і ті забігали по його палітрі. Тільки гори стоять мовчазні, вони ніколи не звикнуть. Величні, горді гори...
Як тільки усталилась погода, художник Ломов до схід сонця вирушав верхи з дому і їхав сюди. Він змінив своє упередження до верхової їзди і зрозумів, що в горах це найкращий засіб пересування. До того ж робота вимагала цього. Він малював водоспад, коли сонце тільки починало сходити.
Це Іван Макарович порадив йому, подав таку думку. Вони з Іваном Макаровичем великі друзі. Іван Макарович Токпак знає гарні місця у своєму рідному Алтаї. Усе життя він прожив у ньому, нікуди не виїжджаючи. Для нього не існує зовнішній світ. Гори заступають йому все. Іван Макарович художник, у нього поетична душа. Він міг би бути славним поетом, коли б хотів, але він не знав, що робити для цього, і не відчував у цьому потреби. Він міг говорити з горами, він знав, про що шумлять водоспади, про що співають птахи. Йому одному всміхались гори, а для інших вони були мовчазні, сірі.
— Чому ви не пишете, Іване Макаровичу? — питали його дачники, питав Олексій Петрович.— У вас немає своєї літератури, чому ви не починаєте її?
— Наша література в горах,— відповідав Іван Макарович.— Усі вони списані дрібними рядками, усі вони повні поезії, легенд, героїчних епопей, повістей, романів... Тільки треба вміти їх читати...
— Спишіть їх,— говорив Олексій Петрович,— і дайте світові.
— Мені вже пізно,— сказав сумно Токпак.— Може, дочка моя схоче це зробити, моя Таня. Вона така горда й така ніжна, як ці гори. Вона знає їх. Багато художників рисувало їх, але що це значить? Ніхто не передав цієї краси так, як вона є в природі. Попробуйте ви. Ви великий художник...
І Ломов пробував. З кожним мазком його пензля з'являлись на полотні нові красоти, оживали на полотні величні скелі, шумів по них водоспад. Художник любувався своїм дітищем. Він відходив від полотна, знов підходив, як до немовляти, вдалим якимсь мазком доповнював недобачену риску — і картина ставала ви-пуклішою, живішою. Щодалі робота ставала приємніша, з кожним днем виростала, вбиралася в життя. Тільки біда, що мало можна було зробити за день. Не можна було довго працювати, бо, коли сонце піднімалось, барви мінялись, тумани розсіювались, як сон чарівного літнього ранку.
Художник ліг на свій гумовий плащ і любувався природою. Він почував себе щасливим. Це був час творчої енергії, час, який він найбільше любив. Коли очі іноді ковзали по картині, його серце билося радісно, уста складалися в усмішку.
"Недарма-таки приїхав, — думав він.—Алтай тільки в сльоту такий сірий. Та й не так-то сумно тут, як здавалося спочатку. Тут стільки можливостей, а головне — це закуток, у якому мене ніхто не бачить, не знає... І робота йде. За якихось два тижні така картина! Та це ж буде заздрість для всіх товаришів. Однією картиною я, звичайно, не обмежусь. Намалюю другу, ще кращу, і там обов'язково фігуруватиме Таня. Обов'язково Таня".
Від першого разу вона справила на нього надзвичайне враження. По першій зустрічі з нею не міг цілу ніч заснути. її екзотична краса, її гордість, її сила скорили його відразу. Він зрозумів, що вона не для забави. Щодня він чекає з тугою вечора, щоб побачитись з нею, щоб поговорити, щоб довше затримати в своїх руках її маленьку білу ручку. Але цього замало. Цього недостатньо. Вона вже не така дика, як була першого разу, вона з кожним днем ласкавіша, вона з захопленням дивиться на його роботу, і коли відриває очі від картини й дивиться на нього — він читає в них глибоке визнання чи навіть покору перед його талантом. Вона буде його. Він чує це. І дрижить від самої думки. Йому приємно думати про неї. Художник заплющує очі, а вуста його шепочуть, пестять її ім'я...
Ранкове сонце показалося з-за гір, як рожеве личко дитини з-за плоту, і цікаво дивиться в долину. Його тепле проміння так ніжно гріє, як подих матері. І під його пестощами так гарно мріяти, снити...
А долиною стелеться чудесна музика... Стелеться голос сопілки, що на ній виграє лісова фея...
"Феї зустрічають ранок",— думає художник крізь сон... Голос уже ближче, ближче, він чує кроки феї, та поволі голос змовкає, затихають кроки, і тільки водоспад шумить і потік шепоче по камінні...
Але раптом чує, що його хтось кличе.
Прокидається й швидко сідає. Перед ним стоїть і всміхається... тьотя Груша.
— Ви спали?
Художник неприємно збентежений несподіваною появою.
— Не знаю. Здається, таки спав. Уранці було холодно, а потім сонце пригріло, я зігрівся і заснув.
Він говорить швидко, виправдовується, як школяр, що заснув над книжкою. Йому неприємно, що його застали сплячого.
Художник глянув на картину — була на місці. Сонце вже стояло високо.
— Що ж вам снилось, маестро? — питає тьотя Груша, всміхаючись.
Він не пам'ятає, здається — нічого.
— А спали ви міцно, коли не чули, як повз вас проїжджав шаман Натрус.
Художник здивовано дивиться на неї.
Так, так, і грав на сопілці. Грав! І як грав! Він уміє заворожити грою диких звірів. Це рідко можна почути. Хай він жаліє, що не чув.
— Шаман спинився коло вас і довго дивився. Коли б він не побачив мене, певно, зробив би вам щось зле.
"Він міг знищити картину",— подумав у першій хвилині художник.
— Ви врятували мене від кама? 1 — сказав уголос.
— Я!
— Вам належить за це плата!
1 К а м — шаман (алт.).
— О так! Але чи зможете ви мені заплатити?
— Кажіть — побачу.
— Про це потім.
— Жаль, що я його не бачив.
— Жалкуйте — це дуже цікава постать.
Тьотя Груша почала розповідати про кама. Вона рада була, що може відкрити йому, новачку, такі таємниці, яких він за короткий час не встиг ще пізнати. їй приємно, що вона робить це перша і нема нікого, хто міг би її поправити чи заперечити. О, тут багато чого ще не знає художник, багато чого не бачив. Вона, тьотя Груша, де вона тільки не була! І на Христовій горі, і на Кара-Колі,— є таке озеро в горах, у перекладі значить Чорне озеро,— красота неймовірна. Йому, як художнику, тільки туди й їхати. І в диких глухих селах була вона, де ще відбувається камлання, цебто приношення богам кривавих жертв.