Хотів приховати, що батраків держать, бо соромно було признатись, але вони крутились якраз по подвір'ю, і замовчати цього не можна було.
— Батько держить двох батраків-ойротів,— сказав він,— Самим не упоратись. Коли б у колективі — батраків не треба б,— додав, ніби виправдуючись.
Відчинились двері, і в кімнату ввійшла поважно стара жінка з самоваром на підносі — дружина Арефи Артемовича, за нею вродлива молодиця з великим білим короваєм хліба — його невістка, а похід замикав сам господар з сотами меду на тарілці.
— Не знаю, чого я там набрав,— сказав він, входячи в хату, — меду чи вощини з червою, у темряві не розбереш, а хотілось почастувати вас алтайським медом.
Всі ці люди внесли в хату запах пасіки: старої вощини, меду, димку від горючого трута, якихось сухих трав. Травами запахло, певно, від жінок, від їхньої святкової одежі, що лежала в коморі, де зберігались цілий рік квіти чебрецю-материнки, безсмертників, центурії, божої крівці, дягелю та інших лікувальних трав.
Господар поставив миску на стіл, а сам засвітив лампу. Світло розсіяло його сумнів щодо якості сотів. У мисці лежали важкі шматки білої вощини, переповнені вщерть свіжим гірським, янтарного кольору, пахучим медом. За вечерею, у якій жінки не брали участі, йшли розмови про сучасне і майбутнє Алтаю і затягнулись до пізньої ночі.
Наступного ранку гостя виряджала вся сім'я, з якою Дмитро Іванович за кілька годин заприязнився.
— Заїжджайте з поворотом,— запрошував старий Арефа Артемович,— не минайте нашої пустелі.
Він і дружина кланялись мандрівникам у пояс. Дмитро Іванович подякував за гостинність і обіцяв приїхати.
Син Арефи сів верхи на свого коня і провів гостя далеко за оселю, розпитуючи про Москву, про те нове, що діялось там, далеко від його відлюдної, самотньої заїмки.
— Як ви після армії почуваєте себе в цій глушині? — спитав Дмитро Іванович.
— Як вам сказати,— відповів молодий чоловік,— Тут я народився, тут минуло моє дитинство, тут моя вітчизна. Знаю, що мені треба щось робити. Нові часи, нові люди, нові пісні. Так, як батько, я вже жити не буду і не можу. Хотів перебратись в Елікмонар ще з весни, туди закликав мене аймацький комітет комсомолу на роботу, я кандидат в члени айкому комсомолу,— сказав гордо,— і я піду на роботу, хоч жаль покинути старих батьків. Вони потребують моєї допомоги. Погляди у них старі, та що з ними зробиш, і самі вони старі.
На повороті в ліс розпрощались. Мандрівники поїхали далі, а син Арефи Артемовича ще довго стояв на місці, проводжав їх очима, поки не сховались у гущавині.
Опівдні подорожні в'їхали в Елікмонар. Звідси до Немала рукою подати. Коні не втомились, на заїмці їх добре нагодували вівсом і сіном, можна було їхати далі, але Дмитро Іванович вирішив зупинитись, щоб оглянути це гірське містечко та й побувати в районних, ай-мацьких по-тутешньому, організаціях.
Зупинились в Будинку селянина. Тут був притулок людям і коням, тут можна було і самим харчуватись, і коней годувати.
Єгоров залишився біля коней, а Дмитро Іванович пішов у місто. Розкинулось воно в широкій долині над Катунню, в мальовничій околиці, саме мало цікаве. Житлові будинки були порозкидані безсистемно, неначе велетень який сипнув ними, як зерном, і вони де впали, там і вросли в землю.
Виділялись з-поміж них тільки школа-семирічка, ай-мацький комітет партії, аймацький виконком, лікарня. Пошта, клуб, дитсад містились у звичайних будинках, нічим не примітних. Виділявся ще базарний майдан з довгими рядами складів та інших торговельних установ. Загалом же все місто не справило ніякого враження.
Дмитро Іванович зайшов спершу в айком, познайомився з першим секретарем, показав йому свої документи, розповів про мету поїздки, розпитав про людей, з якими слід було зустрітися, щоб зібрати потрібні відомості про цікаві місця. Секретар підтвердив, що саме Чемал є найцікавіша місцевість щодо становища і складу людей, які проживають там: він вказав на цікаву фігуру тамтешнього вчителя Токпака Івана Макаровича, лікаря Теміра — завідуючого амбулаторією, художника Гуркіна в селі Аносі, учня великого Шишкіна, й інших, більш або менш цікавих людей.
Перед комітетом партії і перед сусіднім виконавчим комітетом, що містився в будинку через дорогу, стояли в ряд, поприв'язувані до штахет, десятки осідланих коней. Час від часу хто-небудь виходив із установи, сідав на коня, переїздив дорогу, злазив, прив'язував коня і йшов до другої установи.
Дмитро Іванович звернув на це увагу. Секретар райкому партії, усміхаючись, оповів про ці звичаї тубільців.
— Мешканці цих гір,— сказав він, — і чоловіки, і жінки, не люблять ходити пішки. Коли алтайцеві треба піти до сусіда, що мешкає в сотні кроків від нього, а кінь пасеться в якомусь кілометрі від юрти, то він побіжить до коня, осідлає його і верхи поїде в гості. Пішки не піде: соромно і непристойно.
Попрощавшись з першим секретарем, Дмитро Іванович відвідав голову виконкому, а від нього пішов блукати по місту. Зайшов до школи, забувши, що канікули, і, крім сторожа, нікого не застав. Заходив у клуб, і клуб був на ремонті. Довелось обмежитись поштою, де він написав листа додому, до установи, що його сюди послала, і подав, крім листа, телеграму дружині, що живий, здоровий, що вже знаходиться на території гірського Алтаю.
Вийшовши з пошти, побачив, що погода різко змінилась. На гори налягали тумани. Вітер гнав їх звідкись, вони клубочились велетенськими сірими масами, скочувались з верхів дивовижними лавинами і закривали гори. Де ще перед годиною зеленіли вони на тлі синього неба, там тепер сіріла мокра рухома стіна. Вона хутко насувалась на місто і ховала його в собі. В домах де-не-де засвічували світло, бо надворі темніло. Почав накрапати дощ.
Дмитро Іванович прискорив кроки. Його обганяли ззаду і минали зустрічні вершники, втікаючи від дощу. Це були переважно чоловіки-ойроти в своєму національному довгому одязі. Були й жінки. Побачив і цілу сім'ю на одній коняці — чоловіка, жінку й дитину. Проїхала верхи якась вагітна жінка з одною дитиною спереду і одною позад себе.
Дмитро Іванович жалкував, що під ним немає коня, але роздумувати не було коли, дощ припускав щораз більший, і він майже пробіг решту дороги до постоялого двору. Він був у гарному, збудженому настрої, голодний і ще на підході до Будинку селянина смакував вечерю, яку думав замовити. Це мали бути смажені курчата з молодою картоплею і салатом із огірків і помідорів, а по вечері — кружка пива.
На порозі зустрів Єгорова, що вже хвилювався за свого пасажира.
— Довгенько ви,— сказав той, усміхаючись.
— Далі ж не їдемо? — спитав Дмитро Іванович. Єгоров глянув на пасажира.
— Куди ж в таку негоду? Надвір вийти страшно. Дмитро Іванович був такої ж думки.
— Зараз ми з вами повечеряємо гарненько, а до Немала доїдемо і завтра, ачей встигнемо?
— Встигнемо, туди рукою подати. А надворі лив дощ.
У той час, як наші мандрівники другого дня вранці уже відпочивали в Немалі, художник Ломов тільки прокинувся. Звечора довго не міг заснути і тому о десятій годині ледве підвів з подушки голову, важку, наче оловом налиту. Він витягнувся — аж хруснули суглоби, потім підвівся на ліктях, запалив цигарку, що лежала наготовлена ще звечора на столику, і виглянув у вікно. Надворі було сіро, млисто і вогко. Гори стояли понурі, буденні. Вони скидали з себе мокрі, обшарпані покривала, що хмарами підносилися вгору, відслонювали слизькі скелі, нависле велетенське каміння, а над ним череди корів і отари овець, що здалека виглядали наче червоні і чорні комашки.
"Димляться гори,— подумав художник,— знов буде дощ. Тиждень сидів у горах — і щодня дощ. Перспектива не з кращих. Так можна багато зробити!"
Приїхав він з далекої Москви, щоб відпочити й попрацювати. Приваблювали його дикі гори Алтаю, майже не досліджені, його первобутні мешканці з їхнім старовинним побутом, релігією, звичаями, про які він чув з оповідань товаришів і знав з тих небагатьох книжок, що досі написано про Алтай. їдучи сюди, він обіцяв собі багато зробити, а просидівши тиждень — з жахом переконався, що досі не брав навіть пензля до рук, бо майже не виходив з хати.
Ломов накинув на себе халат, відчинив вікно і висунув голову надвір. Знадвору потягнуло сирістю, важким, пересиченим вогкістю повітрям. Він тужно роздивився по широкому, зарослому травою подвір'ю, шукаючи живої істоти, але на подвір'ї не було нікого. На середині двору стояв віз з піднятими догори голоблями, і на ньому порпалися кури. До воза було прив'язано троє коней. З хати, що стояла напроти, вийшов Єгоров, підійшов до коней і, підібравши порозкидане сіно, кинув на віз.
"Знов хтось приїхав до нашого Олександра,— подумав художник.— Чоловік чи жінка? Хоч би яка цікава жінка, інакше тут з нудьги збожеволієш!.."
У той же час на порозі тієї хати з'явився Дмитро Іванович. Ломов з професіональною швидкістю оглянув його з голови до ніг і, не знайшовши в ньому нічого цікавого, відійшов від вікна. Він міркував: "На трьох конях могла приїхати пара і провідник. Коли жінка такого ж віку, як чоловік, то не варто й думати, хоч... у таких підтоптаних бувають молоденькі жіночки... Словом, побачимо".
Художник допалив цигарку й недопалок викинув надвір.
"Чого так тихо всюди? Чи сплять ще всі? Не може того бути!" — дивувався, не відходячи від вікна.
Його сусіди, що мешкали в тому ж дворі в двох невеличких хатах, побудованих спеціально для найму вліті дачникам і в які недавно в'їхали нові люди, та й у сусідніх дачах, прокидались дуже рано. А головне — інженер. Цей "хохол" лягав і вставав з курми. Йому нема чого дивуватися: у нього робота, але ж сьогодні неділя! Не може бути, щоб усі спали!
Художник здогадався — "усі в їдальні", і почав поспішно одягатись, щоб не спізнитись на сніданок.
— Чортзна-що,— бурчав він, зав'язуючи черевики.— Людина тут залежить від їдальні, мало того, тісно зв'язана з нею. Не прийдеш вчасно — сиди голодний, бо другої немає в цілому селі. Ну й занесла ж мене лиха година!
Він швидко вмився й глянув задоволено в дзеркало. З нього виглядало виголене худорляве обличчя з сірими бистрими очима, з високим лобом, обрамленим золотистим волоссям, що на скронях починало легенько сивіти.