Чорне озеро

Володимир Гжицький

Сторінка 2 з 55

Трахома там та й погані хвороби...

Смирнов замислився. Невже все це правда, що говорить візник?

— Лікарі є там? — спитав він знову.

— Є в Елікмонарі, там і лікарня, і амбулаторія, є і в Чемалі, але вони не йдуть у лікарню, не вірять, до шаманів ходять лікуватись, а у тих звісно, яке лікування.

Ця новина була ще разючіша. Дмитро Іванович не міг уявити, що шаманізм процвітає і досі, на одинадцятім році революції.

— Чого дивуватись, — сказав спокійно Басаргін.— Кому охота забиратись у ті гори та боротися з ним?

Це було цілковите відкриття. Смирнов ще раз переконався, як мало вивчений цей край, як мало знають про нього навіть спеціалісти, не то що звичайні письменні люди. І він почав уявляти собі шамана-чаклуна, якого ніколи не бачив, розмову з ним і... боротьбу.

Тим часом показалось село, досі сховане в балці. Дорога тут була вже добре в'їжджена і втоптана, широка, як великий шлях, нею гнали діти худобу, якої майже не видно було з-за хмар куряви, збитої її ногами.

Подорожні зупинились на мить, щоб курява вляглася, але, побачивши, що її не меншає, що стоїть вона стовпом, рушили далі і в хмарах пилу в'їхали в село.

Почало смеркати, і з усіх майже димарів хат ішли вгору кучеряві струмки диму. Димили також, викидаючи з себе час від часу клуби пари, на городах бані. Була субота. Назустріч подорожнім ішли два бородаті дядьки в однакових червоних, у білу смужку сорочках, у рожевих підштанках і у валянках, з березовими віниками під пахвами. їхні обличчя лисніли від поту, кольором зливаючись із барвою сорочок. Дядьки привітались з Басаргіним, поздоровили з приїздом, а той в свою чергу поздоровив їх з легкою парою.

Через кілька хвилин коні зайшли у двір і стали. Подорож на сьогодні була закінчена.

Смирнов зліз з повозки, щоб швидше розім'яти ноги, а Басаргін сидів і ніби й не думав злізати.

На порозі хати зразу з'явились два кремезні хлопці років по шістнадцять-сімнадцять. Вони привіталися з батьком ще з порога, поздоровили його з приїздом, вклонились гостеві й підійшли до коней.

— Де мати? — спитав Басаргін з воза.

— Була тут тільки,— відповів старший.

— Мавра! — гукнув Басаргін.

Із дверей бані, що виглядала з кущів саду, вилетіла хмарка пари, і з неї вийшла невеличкого росту жінка. Вона зачинила двері бані, хмарка зникла, а жінка швидко пішла, майже побігла на голос чоловіка. Великі личаки заважали їй при швидкій ході.

Порівнявшись з повозкою, вона вклонилась чоловікові і також, як сини, привітала його з приїздом. Була ще не стара, але зморена непосильною працею жінка. На її загорілому, смуглявому обличчі збереглися сліди краси, яка давно вже поступилася місцем покорі й остраху.

— Готова баня? — спитав чоловік, не відповідаючи на привітання дружини.

— Готова, батечку Архипе Платоновичу,— покірно відповіла вона.

— Діло!

Тепер він зліз з воза і подався у хату, запрошуючи гостя, який здивовано поглядав на ці родинні взаємини, забувши навіть про те, що йому стерпли ноги.

Хата була велика, простора, як взагалі хати в Сибіру, де лісу вдосталь, де всюди широко й просторо.

Помешкання складалося з трьох кімнат і великої кухні. В усіх кімнатах підлоги були фарбовані, чисті, на них лежали нові хідники. Стіни в усіх кімнатах обклеєні шпалерами, у найбільшій з них, де спали госпо-

дарі, на стінах, у рамках під склом, висіли їхні портрети, збільшені якимсь мандрівним художником з фотографій, бозна-коли роблених, з кам'яними обличчями і переляканими, витріщеними очима; на другій стіні висіла фотокарточка якогось" військового у величезній баранячій шапці, з маузером, шаблею, гранатою за поясом і двома стрічками патронів через плечі, дві листівки, так засиджені мухами, що не видно було й змісту, якась старовинна грамота, плакат із зображенням молодої жінки між двома коров'ячими головами і, на чільному місці у вузьких золочених рамках, один на стіні, портрет Леніна, уквітчаний паперовими трояндами. Ікон у хаті не було.

Смирнову відвели невеличку кімнату біля кухні. Туди й принесли його речі сини Басаргіна.

Проходячи повз кухню, Дмитро Іванович побачив крізь відчинені двері сивого, з рожевим обличчям, веселого діда. Він сидів над самоваром і роздував його чоботом. Це був батько Басаргіна. Він добродушно привітав гостя.

— З приїздом. Скоро чайок,— сказав усміхаючись, як до доброго знайомого.

За свій вік дід привик до частих гостей. Багато їх перебачив у своїй хаті.

— Охоче вип'ю чаю,— мовив гість, сідаючи на ослоні.

— Вперше у нас? — спитав дід.

— У вас на Алтаї вперше, а в Сибіру бував, і не раз,— відповів Дмитро Іванович.

Дід усміхнувся.

— Та й тут Сибір. Хіба Алтай не в Сибіру? Нас алтайцями звуть, а які ми алтайці? Ми руські люди, ми землю оремо, пшеницю сіємо. Алтайці там, на горах. Ті з землею не знайомі, а ми землю любимо, ми руські,— закінчив дід, продовжуючи роздмухувати вугілля у самоварі своїм чоботом і наповнюючи хату чадом.

Господар не встрявав до розмови. Він зразу пішов у кімнату з портретами, скинув із себе дорожній одяг і в самому спідньому і валянках подався у баню. Дружина понесла за ним таз і білизну. Сам ніс тільки березового віника. Запрошував у баню гостя, але той відмовився, знаючи, що запрошення було тільки данню ввічливості, а крім того, йому заболіла голова від самоварного чаду. Сказавши про це дідові, вийшов із хати

ЗО

на подвір'я і сів на дубках. Надворі вже добре посутеніло, на небі показались перші зірки, за грунями ясніло небо — там сходив місяць. Село ще гомоніло суботнім вечірнім гомоном.

Дмитро Іванович розмріявся.

П'ять діб їзди залізницею відділяло його від Москви, від дому, де він залишив дружину добру і єдину кохану доню.

Дмитро Іванович пізно одружився. Не було часу. Доля не балувала його. Осиротивши в дитинстві, позбавивши тепла родинного, притулку, дванадцятирічного пустила в світ без проводиря, і він пішов у світ сам, без її допомоги.

Революція 1905 року вивела його на барикади. Поранений, потрапив у пазури жандармів, відсидів рік у слідчій і після суду етапом пішов у заслання на північ, в Усть-Цільму на Печорі. Тут познайомився із засланцями, яких тоді було немало, і тут-таки здобув справжню освіту — загальну і політичну. Жадібний до знань, він багато читав, головне історичних книжок, і згодом історія стала його улюбленим предметом. У 1914 році повернувся із заслання і зразу ж був мобілізований на війну. Пішов охоче, бо мав уже завдання від більшовицької партії, до якої належав від 1905 року. Галичину пройшов від Збруча до Карпат, переважно в тилових частинах. Довгий час перебував у батальйоні, що в тилу заготовляв ліс на бліндажі і окопи.

Революція 1917 року застала його в Тернополі, недалеко від кордону. За агітацію проти Тимчасового уряду був арештований, а звільнила його Жовтнева революція. На чолі делегації від московських робітників їздив у Петроград до Леніна, бачився і говорив з вождем народів. За ініціативою Леніна організував партизанський загін проти військ Колчака, який влився потім в Західно-Сибірську партизанську армію, керовану Юхимом Мамонтовим. В одній жорстокій сутичці був поранений в обидві ноги на околиці села, яке потрапило до рук колчаківців. Тієї ж ночі викурили їх із села партизани за допомогою селян, тієї ж ночі знайшла його в своїх К' ноплях на городі дівчина. Вона тут же перев'язала йому рани і з батьком перенесла в хату, незважаючи на смертельну небезпеку, що загрожувала їй і всій родині, коли б вернулися і відкрили його вороги. Ця дівчина стала згодом його дружиною. Вилікувавшись, він поступив в Інститут червоної професури, і на другому курсі виписав свою Галю, з якою листувався весь час, і одружився.

Розмріявшись, не отямився, як повернулися Басаргіни з бані. Увійшли в хату. Мавра зараз же почала лагодити до столу. Вона була тепер уже в новому сарафані, одягненому по квітчастій блузі, у черевиках. Тонка шовкова хустина на голові робила її обличчя молодшим і принаднішим. Стіл накрила білою скатертиною, поставила самовар на нікельованому підносі, склянки на блюдцях, цукор, масло, молоко у відповідному посуді, перепічки, ватрушки, коржики в окремих тарілках, а також варення малинове — все, приготовлене для неділі.

Із різноманітності посуду і страв, поданих на стіл, було видно, що хата заможна, що її мешканці задоволені зі свого життя-буття.

За вечерею йшли розмови, пересилувані жартами і сміхом. Охочим на жарти виявився дід Платон — батько Басаргіна, цілковита протилежність синові. Він говорив, майже не вмовкаючи, і мав про що говорити. Як виявилось, він був теж у Західно-Сибірській партизанській армії, громив Колчака і Кайгородова і був навіть... розстріляний.

Дмитро Іванович здивовано глянув на старого.

— Як це зрозуміти? — спитав.

— Обскажу,— мовив дід і почав свою улюблену повість, яку, видно, багато разів оповідав у своєму житті.

— Воював я на бронепоїзді "Смерть или победа". Пам'ятаєте, певне, такий бронепоїзд?

— Як не пам'ятати? — сказав, сумно усміхаючись, Дмитро Іванович.— Прекрасно пам'ятаю.— Він вигідніше улаштувався на ослоні, щоб уважно слухати.

— Було це,— продовжував дід,— між станціями Бу-гурусланом і Бугульмою. Теж, певно, місця знайомі?

Дмитро Іванович кивнув головою.

— Одної ночі нас оточили колчаківці. Розібрали колію, і ми не могли рушити ні сюди ні туди. Вирішили битись до загину. Сама назва поїзда цього вимагала,— усміхнувся дід.— І боронили ж ми свою твердиню на колесах! Ох і боронили! Скільки там під нею ми поклали білих — не злічити. Я вам правду кажу. Поклали вони і нас чимало, точніше — всіх. Ось як це було. Не можучи взяти приступом, колчаківці розбили наш

поїзд із гармат, а жменьку живих, усіх до одного поранених, захопили в полон.

Дід замислився. Ніхто не переривав його мовчанки. Картини минулого воскресали в пам'яті кожного, різні у різних людей, що слухали зараз діда.

— Тоді, як знаєте, розправи були короткі,— продовжував дід по хвилі.— Нас вишикували в ряд. Хто не міг стояти, тому стріляли в лоба з нагана, а хто ще на ногах тримався — поставили під стіною і... дали залп...

Старий знов замовк, зігнув по-старечому спину, поклав руки ліктями на коліна, стуливши докупи опущені додолу кулаки, обличчя його потьмяніло. Важкі спогади зігнали безтурботну усмішку з обличчя.

Смирнов дивився на діда, не знаючи, як розуміти самий кінець повісті.

1 2 3 4 5 6 7