я... хочу... — вона зупинилася, а потім, немов натиснувши на слова, що клубочились їй у горлі, додала: — ...я хочу порадитись...
Карлюга мовчки допитливо дивився на неї.
— У мене трапилася...— вона знову запнулася, немов не находячи відповідних слів.
— Ви кажіть просто, я вас зрозумію.
— Добре, добре,— зраділа дівчина. Їй, видимо, було приємно, що ця людина не поглузувала з неї. Очі їй заблищали живим огнем, і зникла напруженість у постаті.
— Я боюся, що все розповідати буде надто довго й нудно...
"Одягнута як селянська дівчина, але певно, що інтелігентка",— промайнуло в голові Карлюги.
— Я селянська дівчина з-під Житомира і потрапила сюди трохи якось...
Вона не закінчила речення, тінь спала на її обличчя, і плечі знову напружено піднялися. Карлюга дивився на дівчину, і в душі йому промайнули давно забуті тіні минуло життя. Так колись говорила з ним женщина, що він її скривдив, говорила перед тим, як завіситися з розпуки.
Одвідувачка сиділа мовчки, похнюпившись, нервово стиснувши пальці, а потім раптом підвелася:
— Я піду...— промовила дівчина зміненим голосом.
Карлюга й собі встав. Тільки тепер він помітив на віях у дівчини сльози, а коли вона виходила, плечі смикалися як од придушених ридань. Йому стало чомусь страшно, як над прірвою, що в неї він хоч і не впаде, та вона кружить голову, лякаючи жахливими можливостями.
Уперше за два роки Карлюзі трапилася людська загадка що він її не розв’язав одразу. Він відчув, що тут він має справу не з примітивним якимось горем, а з дуже складною трагедією, куди складнішою, ніж ті, що траплялися йому.
Провівши дівчину, Тома довго сидів коло вікна, а коли показався мідний місяць з-за темних шпилів ялиць і сосен, він умостився на вбогому своєму ліжку з дощок і довго не міг заснути. У темряві йому вбачалися гострі монгольські вилиці, чувся придушений грудний голос.
П’ятий десяток життя свого дожовував Карлюга в тиші боліт під соснами, що безнадійно вгрузли у піщаний ґрунт. Чотири десятки років промайнули в гаморі та шумі, і Тома незчувся, як минула юність і він увійшов у дозрілі літа мужності, що, здавалося, котитимуться без краю дорогами життя, мутні й повнокровні. Та дороги раптом зав’язалися вузлом, і Тома Карлюга побачив, що все те, в що він вірив і що вважав за конечні істини,— марево, від якого не лишається навіть роси, коли подують свіжі дужі вітри.
І шляхетне походження, і вельможний титул, і маєтності, і високий стан у суспільстві, і все те, у що змалечку привчили його вірити, як у конечні цінності, що тільки й дають людині владу над людьми і землею, розсипалося, як давно спорохнявілий труп, що зберігав зовнішні форми живої людини...
З розпатланими думками два роки блукав Карлюга по необмежній країні, блукав і дивився; і далі й далі одходив од своїх чотирьох десятків років з усім їхнім надбанням і увіходив у нову країну химерних думок, аж поки не кинув обважнілу від життя котвицю на тихому острові самотності.
Інколи згадував Тома своє колишнє життя, та видавалося воно йому чимось несправжнім, немов то він грав на сцені якусь роль, вирядившись у блискучий мундир гусарина, а тепер скинув убрання й став людиною, довбачем ночов і щасливим шукачем істини...
Розділ четвертий. "Фірма існує з року 1918"
На ранок прокинувся Тома Карлюга, і події минулого дня розірваними хмарами промайнули в його уяві. Він якийсь час лежав на ліжку, хоч раніше і не мав такої звички. Нарешті встав і прислухався. На дворі жіночий голос гукав:
— Артеме! Артеме!
А з лісу у відповідь чулося:
— О-го-го! За-раз!
Відгукався Гайдученко, і серпневий ліс лунко дзвенів од того гукання.
Карлюга визирнув у вікно й побачив дружину Гайдученкову, що сьогодні переодяглася в кращу сукню та мала куди свіжіший вигляд, ніж учора. Сукня була проста і ще заховала в собі сліди колишньої елегантності, обхоплюючи стрункий стан своєї господині.
Незабаром, тягнучи велику в’язку хворосту, у двір увійшов Гайдученко і, зупинившись коло жінки, витирав спітніле чоло рукавом сорочки.
— Піч треба поладнати... не горить... певно, воронячі гнізда в димарі,— говорила жінка.
Гайдученко щось сказав у відповідь, і жінка засміялася.
Тома відійшов од вікна і взяв корець з водою. Умившись, причепурився і, суворо насупивши брови, вийшов на подвір’я. Він навмисне пройшов так, щоб було зручно поздоровкатись з прибулими. Гайдученко упередливо ступив назустріч Карлюзі, простяг йому руку, як давньому знайомому, а показавши на жінку, мовив:
— Це моя дружина, Віра Павлівна.
Карлюга з удаваною елегантністю уклонився жінці, і ця елегантність у сполученні з його неохайною зовнішністю справила кумедне вражіння на Віру Павлівну, і вона ледве стримала посмішку. Карлюга ніби грав зарані загадану роль.
— П-приємно! П-приємно!
Тискаючи руку жінці, Тома утрирувано серйозно додав:
— Тома Карлюга. Ложки, ночви, тарілки, корита, балії. Фірма існує з року тисяча дев’ятсот вісімнадцятого...
Віра Павлівна дзвінко засміялася, а на обличчі Карлюги промайнула не то прихована посмішка, не то гримаса огиди.
У тон Карлюзі Гайдученко, приклавши руку до грудей, продекламував з посмішкою: ‘
— У наших скромних особах ваша фірма матиме своїх постійних і завше прихильних клієнтів.
Розмова відразу набрала пародійного характеру, як то часто буває між людьми, які переконані, що знову їм зустрічатись не доведеться і тому дотримуватись серйозного тону немає рації.
Карлюга з підкреслено театральним жестом відповів;
— П-прошу, дуже радий. Постійним замовцям знижка.
Коли б хто з селянської клієнтури Карлюжиної побачив би зараз мудрого Ложкаря і почув би його легковажну розмову, то певно розчарувався б у його мудрості. Він тепер був схожий не на мовчазного пустельника, а на босяка з колишніх інтелігентів, що кохаються на кручених книжних фразах та на галантерійних манірах.
Коли стара жінка покликала Гайдученка до флігеля, Карлюга хитнув головою й пішов до лісу. Він, лишившись на самоті, пожалкував, що так легковажно розмовляв з новими знайомими. Тома смикнув себе за бороду і піднісся думками в надхмарні високості, щоб звідти поглянути й правдиво оцінувати свої нікчемні земні вчинки. Так він робив завжди, коли доводилося спадати з тону або вдіяти недоречний вчинок. Він абстрагував свій критичний погляд од свого Карлюжиного "я" і розглядав себе, як комашинку у чарівне побільшувальне скло, що мало властивість побільшувати тільки негативні риси і зменшувати позитивні. Тепер, поглянувши на земного неабстрагованого Карлюгу, він визначив його як ідіота і кретина. Він зробив це визначення з усією суворістю й непідкупністю дослідника, для якого факт важить більше за всякі мудрування.
Серпневе Полісся вже засохло й пожовкло, вилискуючи цупкою, як дріт, болотяною травою. Зелену кров з листя випили сірі піски, і тільки сосни незалежно та гордо-зелено тримали віхті своїх верховик.
Карлюзі було приємно ступати по поліських травах. Він вибрав місцину на схилі і ліг голічерева, звівши руки над головою. Його думки знову повернулися і до вчорашнього візиту, і до сьогоднішньої зустрічі. Якийсь невиразний непокій ворушився в його душі, і від чого той непокій, Карлюга не міг визначити. Чи то якась скрита недуга турбувала його, чи втрата самотності вивела його з рівноваги.
Далекі лісові пожежі каламутили безхмарне небо, і ледве помітний запах горілого торфу лоскотав ніздрі. Карлюга непомітно для себе почав дрімати, коли раптовий шелест у сухих кущах призвів його до свідомості. Він підвівся на лікті й озирнувся навколо. З кущів вийшла вчорашня відвідувачка й, побачивши Карлюгу, попростувала до нього. З усього видно було, що дівчина шукала його, та за жіночим звичаєм вона удала, що натрапила випадково.
Тома мовчки дивився на дівчину, аж поки вона не підійшла ближче і не сіла на пеньку, схиливши голову. Тоді він перевів очі вбік так, щоб потай можна було позирати на бесідницю.
Дівчина нічим не змінилася проти вчорашнього дня, тільки очі вдень видавалися за темніші та запаліші.
"Вона хоче говорити",— подумав Карлюга і спокійно, не хапаючись, так ніби вчорашню розмову було перервано не більше як на п’ять хвилин, він сказав:
— Ну, що ж, кажіть далі.
Дівчина подивилася на Карлюгу спідлоба холодними збайдужнілими очима.
— Я трохи нескладно говорю, але... така в мене, певно, вдача... Я бачила, як ви говорили з Артемом... Гайдученком... і пішла за вами, щоб кінчити розмову. Я вчора хотіла розповісти про себе та попрохати поради... Коли хочете, то зараз...
— Я слухаю вас,— сказав Тома, дивлячись угору на верхів’я сосен. Він тепер лежав знову голічерева, щоб не турбувати дівчину своїм поглядом.
— Я вже казала, що я з-під Житомира селянка, та це не зовсім так. Я селянка, це правда, але трохи вчилася, бо брат мій самотужки на техніка вийшов і мені допоміг... Та коли брата повісили за вбивство губернатора, я мусила кинути гімназію з четвертого класу... Дуже мама плакала, та незабаром померла... А був у нас учитель, так він інколи до нас ходив, бо товаришував з братом... з тим, що повісили...
Дівчина подивилася на Карлюгу і тим самим байдужим тоном провадила далі:
— Перед самою війною і батько мій помер, а я лишилася на хазяйстві з старою тіткою. Братового товариша, вчителя, на війну забрали, а я заступила замість нього Учителювати... Це він у земстві вихлопотав... Пішов Петро на війну і писав спочатку мені та своїм рідним, а внедовзі перед революцією не було вже про нього чутки. Дехто казав, що забили Петра солдати в революцію, бо був якимось там офіцером. Інші казали, що став Петро за революції визначною людиною, генералом чи комісаром якимось... Певно, думала я, забув про мене... Та незабаром дізналася, що він живий...
Дівчина, зіщулившись, сиділа на пеньку і немов вагалася, чи казати їй далі, чи ні. Тома зрозумів її вагання.
— Ви можете говорити мені все. Що б ви не сказали, далі мене нікуди не піде...
Сказав це Карлюга переконано і, ніби в підтвердження правдивості своїх слів, серйозно та пильно подивився на дівчину. Та стрепенулася, і очі їй засяяли теплим світлом, ніби вона зраділа, що може переказати свої жалі сторонній людині, та по цьому погляд її зів’яв, і вона, як і раніше, заговорила байдужим тоном:
— Він був живий, а тому я мусила тікати із свого села...