Сусіди-німці казали сьогодні, що сподіваються цієї ночі сильного нальоту.
Розмова з Н.[іною] про потребу завтра ж оформити розлуку. Спокійна, порівнюючи, поведінка, але сльози за Лесиком.
Шульгин зробив мій портрет олівцем, — досить вдало, на мою думку. Читаю І. Мазепу: "Україна в огні й бурі революції". Дуже цікаво, досить ґрунтовно і, сказати б, — розумно.
Ходив надвечір з малим на прогулянку по вуличках Жу-равлівки, що нагадують Сквиру. Ось цими вуличками восени я носив воду — як було важко й холодно! Зараз всі вони в зелені, повітря чисте тут, запашне (та ще після вчорашнього дощу). А вишні вже майже одцвіли. Який жаль! —я ж і не бачив цвіту.
З/VI — 42 р.
Два дні тому Н. категорично відмовилась іти зі мною до бур-гомістрату з приводу розлуки — вплив тіточок і тещі, що потім не зможе забрати з Києва своїх речей. От міщани, дріб’язкові людці, — просто підлота. Ну, тим гірше для неї.
Сьогодні повідомлення з ортскомендатури — завтра йду туди. Нарешті! Аж не віриться. Був сьогодні представник з Києва в редакції, привіз останні числа "Нов. Укр. Слова". Заходжу до кабінету Царинника, а цей представник якраз розповідає:
— Ми друкували прекрасний великий нарис вашого кореспондента... Любченка Аркадія... письменника... Знаєте, справив велике вражіння, особливо в колах інтелігенції... я якраз одного разу був серед академіків... і...
Тут Царинник не витримав, засміявся, а я мусів признатися, що це я. Чоловічина трохи зніяковів. Виявляється, це той же нарис "Україна живе". Розповідав про Київ. Життя там досить уже наладнане і значно дешевше, ніж у Харкові.
Здоров’я моє знову погіршало — різкі зміни в виміні речовин, кволість і поворот екземи. Так, бачу: поки не зроблю операції, не налагоджу шлунка — нічого не поможе. Там корінь усього лиха. То ж з коріня й треба починати.
4/УІ — 42 р.
Вранці одержав перепустку на Київ. Аж не віриш, що вона у мене в кишені, що поїду. Уже днів 5 численні різного роду частини пересуваються головно на північ. На Сумській, де найбільше купчиться цей рух, та на Московскій просто важко перейти через вулицю. Яка ж сила-силенна вояків, зброї, машин! Кажуть, большевики зазнають вже останнього їхнього розгрому на південь од Харкова, але натомість вони тепер повели дуже сильний наступ на північ від X. Між Білгородом і Курськом йдуть запеклі бої.
Читав днями совєтську "Правду" з 14/ІУ — 42 р., з 30/ІУ — 42 р. Те ж саме, та ж (ще більша, бо бракує сил літературних) нудота, сірість, демагогія, страшенна брехня про німців і накачка потогонної стаханівської системи на оборонних підприємствах та на колгоспних ланах у зв’язку з посівною кампанією. А місцями — просто сміх бере! Який цинізм і яке безглуздя! Нічого там не змінилося, нічому їх час і події не навчили. Навпаки — ще демагогічніше все виглядає. В номері за 14/ІУ оголошено нову позику на оборону в 20 мільярдів!
Зараз (10 1/2 год. вечора) увесь час нім. літаки гудуть, патрулюють. Сьогодні сподіваються чомусь сильного бомбування Харкова.
Згадую: березень (не пам’ятаю тільки дня), коли Х-в був під великою загрозою і ми з Царинниками наладнали вже санки, щоб на них посадити та вкутати дітей і пішки мандрувати на Полтаву. Тоді вже земельна управа евакуювалась (разом з німецьким її керівництвом). І взагалі була в місті велика паніка. Барикади, укріплення, провокаційні чутки. Я ходив напоготові з грішми в кишені й найпотрібнішими речами, які лише могли вміститися по всіх кишенях. Так само була приготована Н. з Лесиком... Неприємні, дуже неприємні години й дні. А ще неприємніші ночі, бо ж під загрозою розстрілу на місці було заборонено вночі виходити на вулицю, хоч би й на випадок конечної втечі.
8/VI — 42 р.
Вчора (в неділю) проводжали мене в Царинника. Були, крім відповідальних робітників редакції, заст. бург. Харкова Сліп-ченко, нач. ОблЗУ пр. Вєтухов, нач. упр. держ. маєтків проф. Заболотний, голова "Просвіти" проф. Дубровський, зав. фінвідділу м. у. Сеник та інші. Були й представники нім. командування: комендант міста п. Унгли, нач. відділу преси при Propagan-сІааЬіеіІі^ Ротермунд та ще чотири офіцери. Промови. Я дякував. Дозволив собі трохи випити. Увага й чулість мене справді зворушили.
Сьогодні взяв розлуку. Коли були у юриста бургомістрату, хтось невідомий зайшов, а юрист одразу сказав йому, що треба звернутися до похоронного бюро. Вийшовши звідти, Н. сказала мені грубо й цинічно, що це недарма, що я конче помру. Сволота!
Завтра о 6-й год. ранку поїзд, яким їду, рушає—через Ворожбу. Зараз пакуюсь. Боже мій, нарешті я зробив цю першу операцію, вирізав цю прокляту "язву" дудницьку [дівоче прізвище Ніни — Дудник. — Ред.] Лесик зі мною. І я вільний, зовсім вільний! Тепер починаю нове життя.
13 червня, 1942, Київ
От я в своєму кабінеті. Хвилинами здається, що це — сон. Тепер ще тільки ширше бачу та глибше почуваю, скільки пережито мною за цей рік! Адже минув якраз (без малого) рік!
Вперше в житті зазнаю відчутність такого великого відрадного супокою, що саме оце здається мені справжнім щастям. Я знову прибився до рідних берегів: мама, брат, хата, все на місці, все гаразд. Все на місці! — я просто не йму віри. І всі здорові. Я сам теж здоровий. Тут нарешті є що їсти, і я їм скільки хочу, і нічого мені не шкодить — навпаки. І нема вже страшного дуд-ницького вантажу за плечима, нема того болючого нервового подразника, від якого я просто скаженів. Скінчено з цим назавжди. Яке ж справді щастя! Я вільний, вільний!
Я згадую: коли в Х-ві пакувався, мені не давали навіть мотузка. Вона, Ніна, лежала на ліжку й чіплялась, лаяла мене, всіляко ображала. От дурна баба — замісць розлучитися по-хорошому, вона настирно ще додатково обурювала проти себе. Я страшенно стомився, пакуючись; ліг о 3-й ночі, а о 4-й мене розбудила тітка Люба. Майже не спав, схопився. Буджу Лесика, він теж одразу охоче схопився, одягається, умивається. Рух в усьому будинкові. Снідаємо з малим, а тут і машина під’їхала. Хутенько збираємось. Прощаюсь з дідом, каже: "Не знал, что у вас такіє плани, нє ожидал, что так будет". Я у відповідь: "Нє знал, что у вас такая внучка, не ожидал". Подякував йому за все, подякував тіткам, тещі потиснув руку, але чемно сказав кілька слів. Н. проводжає до машини, інші теж. Лесика посадив із шофером, сам ззаду. Тоді Н. простягає руку: "До свідання, Ар-кадій" (вона віддавна демонстративно переключилась на рос. мову). Я: "Прощайте!" — і руки їй не подав, захлопнув перед самим носом дверцята Вона, вражена, одсмикнула свою руку, аж ніяк не сподівалась. Інші всі біля воріт застигли. Ех, ви, сволота! Русотяпи! Міщани! Людці! Сміття громадське! Чого більше?
Н., коли вчора йшла до контори метрик, призналась: "Ах, селі би большевікі возвратілісь! Я с тобой розошлась, пятна петлюровского на мне нет, мне далі би оні хорошую работу, і я вєліко-лєпно жіла би!" Я навіть зупинився, пильно поглянув їй в очі. Пригадую, десь через рік після одруження, саме коли народився Лесик, я раптом глянув на неї якось збоку, зверху, безсторонньо і відчув, зрозумів, що не люблю цієї людини. Так, не люблю, — переконливо ще раз відгукнулось в мені відчуття, і взяв мене неспокій. Що ж я наробив? Як же я далі житиму? А далі більше й більше ставала ця людина мені відтрутною, — різкість, комсомольські невитруйні замашки, цілковитий брак нац. свідомос-ти, хоч її й наштовхував я безнастанно, загальна легковажність, фоксики (ідеал!), гвардійські прихватки й грімкий, як труба, голос, нічого жіночого, теплого, чулого, нічого привабно-збуджу-ючого, що мусить мати жінка, — завжди холодна, неприємна, насильна для мене спільна постіль — мої тяжкі невдачі життєві з того часу, як почав жити з нею... Але де ж я був раніше? Чому я цього не бачив, не передбачив, коли дружився? Яка помилка! А вийти з цього стану за совєтів — дуже важко, бо вона здобула собі марку "нового советского человека", а я увесь час під підозрою НКВД. Треба тільки ждати пагоди, щасливої якоїсь, зручної нагоди. І я ждав. Напружено ждав, коли б та як нарешті позбутися її. Вже й не сподівався швидко це здійснити. Коли ж — от тобі війна! Спасибі, спасибі тобі, війно! Скільки мук моїх ти розв’язала, хоч і додатково мене сильно вже вимучила, та й ще не так вимучиш...
16/УІ — 42 р.
Чудесний був день, коли ми з Лесиком їхали з Харкова. О 6-й ранку відійшов потяг з Харкова. Товаровий вагон, ми на своїх валізках, серед густого натовпу пасажирів, у кутку — тут зручніше. Хлопець поводиться дуже слухняно, радий, що їде додому, й трошки приголомшений незвичною обставиною. В широкі двері обабіч ллється сонце, біжать там за дверима зелені червневі лани. Все майже засіяно, впорано — аж дивно. Що то значить, коли люди хотять працювати, коли вони зацікавлені! Чудесне повітря! О 6-й вечора Ворожба. Хутчій шукаємо поїзда на Київ, пересідаємо. Важко мені, знесиленому хворобою, тягтися з речами через рейки, але нічого... Питаю у машиніста: "Це на Київ поїзд?" "Ага, Конотоп, Бахмач — значить і Київ". Сіли, згодом рушили, а в дорозі виявляється, що поїзд тільки до Бахмача, а на Київ у Ворожбі був другий поїзд, стояв далі. Навіщо ж машиніст збрехав? На зупинці йду до нього, сварюся — хам чоловік, бачить, що я з дитиною, з речами, й так підводить. Либонь, навмисне. Він зніяковів, радить пересісти в Бахмачі, бо той київський вийде з В-би на 2 год. пізніше. Але пасажири радять пересісти в Конотопі: тут людей буде ще менше, та й станція заціліла. Так і роблю. В Конотопі сходимо. Сувора перевірка документів нім. вартою. Ждемо 2 год. Справді через 2 год. надходить київ-й поїзд. Нім. вартовий веде нас (і всіх пасажирів) до власного вагона. Ми з Л. лише вдвох у купе, вагон майже порожній, вагон уже західньої конструкції. Поїхали. Заснули. Вранці о 7-й — Дніпро! Переїздимо міст. Віри не йму! Пильно вдивляюсь у рідні, знайомі береги. Серце завмирає. Так я давно вже не хвилювався, просто сльози накочуються, горло лоскоче. І от уже по цей бік Дніпра. Здрастуй, Києве! Чолом тобі, дороге мені Правобережжя!
З вокзалу речі несе носій. Йдемо. Купую по дорозі мадярських цигарет — за 7 шт. 10 карб. Чисті вулиці. Розкішне, чисте прохолодне вранці київське повітря, яке одразу помітно відчувається після Харкова.
Вдома.