Щоденник

Аркадій Любченко

Сторінка 3 з 64

елемент. Чи мають вони до діла з життєздатною нацією чи це омана. Так наче досі вони нас не знали — нових "дикунів" відкрили: ха! У них нібито українська проблема ще не розв’язана, і все, мовляв, залежить зараз від активности самих українців. Під цю пору на Наддніпрянщині дуже мало — їх геть знищили большевики. От і знову...

18/ХІ — 41 р.

Сьогодні зраня годин зо дві сидів у редакції з Олійником, розмовляючи про Хвильового, про багато пекучих справ. Надзвичайно цікава, жвава розмова, з якої я багато чого нового зрозумів щодо української проблеми. А в місті все лунали вибухи. То вибухали міни, закладені большевиками ще в дні боїв за Харків.

20/ХІ — 41 р.

Вчора з Олійником ходив на приміщення Хвильового, По дорозі зазирнули на Сумський базарчик: гурт чоловік ЗО понуро й метушливо сновигає, тримаючи під полами товар. Торгівля лише мінова. Погляди обережні, лякливі, підозрілі. Одкрито продавалась свиняча нога за якусь величезну ціну. Тут же — половина білого буряка, мішечок висівок з трісочками. Таких висівок я ще ніколи не бачив, і мені стало дуже неспокійно.

— Ходімо, ходімо, — смикнув мене Олійник, а потім додав: — У містах буде голод, треба вибиратись на село...

На кватирі Хвильового (я внутрішньо тремтів, підходячи до неї) — колодка. Пішли в домоуправління. Тим заправляє брат Тичини. Він мене впізнав, я його спочатку не міг упізнати. Виявляється, дочка Хвильового евакуювалась кудись із чоловіком, що працював на заводі, і потягла за собою Юлію Григор. Стара, кажуть, не хотіла їхати, плакала, але мусіла.

Пішли до матері Гжицького, хотіли в неї про дещо розпитати— не застали. Пішли на кватиру Смолича (який рейвах! живуть чужі люди), і там одібрали літературу (ВАПЛІТЕ, твори Хвильового, Йогансена, Куліша М., мої, ще дещо).

Сьогодні Олійник розповів: двоє хлопців з української поліції добули вчора спирту, напились, а на ранок померли, їх отруєно. Ясно, що Харків кишить ворогами і большевицька агентура діє старанно; я припускаю, що коли почне виходити газета, на мене може бути замах. Але тут не доводиться вагатись. Боротьба — так боротьба.

Водогін знову попсутий, води нема — вибухли в трубах міни. В м.[іській] у.[праві] сьогодні з’явилась електрика. Дають її обережно по окремих будинках, вичікуючи і вивіряючи, чи нема де потаємних мін. Сьогодні вперше приніс додому трохи капусти і солених бичків, куплених в буфеті м.у. Вдома це була подія і радість. Сьогодні в редакції Й. Гірняк багато розповідав про своє заслання і товаришів-засланців, зокрема про О. Вишню. Цікавий випадок із якимсь Жмутьком, що був до заслання на закордонній роботі, а під час заслання був викликаний на кілька місяців до Києва, щоб попідписувати якісь закордонні векселі. Потім його назад одіслали на Соловки. Химерна доля! А ще другий випадок: галичанин один під час слідства наговорив неймовірних дурниць, запродавши всю свою родину і зробивши її членами УВО. Коли вчинили слідство віч-на-віч і син кинувся до батька:

— Тату, що ж ти брешеш? — той крикнув:

— Мовчи! Я — батько, я знаю, що роблю.

25/ХІ — 41 р.

Олійник приніс мені (до редакції) шматок хліба, дві пачки цигарок і аванс за статтю "Україна живе" (до київ, газети) — 300 крб. Обіцяв, що дадуть мені трохи продуктів, — цю справу він уже погодив. Все це виглядало досить несподівано і зворушливо.

Сьогодні другий день, як почали давати обіди в м.у.: борщ із соленими бичками і ті ж бички з огірками на друге. Без хліба. Захворів дуже мій Лесик. Так берегли його і все-таки не вберегли. Лікар констатував виразковий коліт. Єдина можливість була ще в мене працювати трохи вдома, але тепер і цієї можливо-сти не маю — малий марудить, стогне, безнастанно має стілець. В екскрементах з’явилась кров. Чи виживе? А коли виживе, чим я його тепер відживлю?

4/ХІІ — 41Р-

Вже місяць, як взялися ми до газети, а вона й досі не вийшла. Досі нема електрики, нема води, а головне, німці тягли, ухилялись під різними приводами. Тепер ясно: на них дуже натискали росіяни, доводячи, що Харків — російське місто і що вони, мовляв, російські громадяни, просять категорично видавати тут російську газету. Але німці, кінець кінцем, донюхались, зважили як слід (ми теж на них увесь час натискали, домагаючись укр. газети) і дозволили нам газету під назвою "Нова Україна".

Приїхав з Полтави П. Сагайдачний, старий укр. журналіст, що працює зараз при нім. армії. Він уже допоміг у кількох містах заснувати укр. газети. Тепер тижнів два попрацює у нас, поки все наладниться.

А працювати — ой, як важко! Хліба досі нема (живу на висівках). В Харкові дедалі частіші випадки спухнення від голоду. Сьогодні оголошено дозвіл виходити й приходити до міста в західнім напрямкові на 100 км. Може почнеться якийсь довіз. Проте — надій мало.

Харків у руїнах, у морозі, що незмінно вже держиться 3 тижні. Харків без світла, без води, без торгівлі, без хліба. Харків напружений, мовчазний, страшний. На базарі шклянка висівок — 10 крб. Копають мерзлі буряки (кормові) під містом і їдять. Великі ласощі — конина, хоч її дуже важко добувати.

Але партизани й різні інші большевицькі агенти роботи не припиняють. Населення не викриває їх, боїться, жде. Раз так — хай само населення гине з голоду, з холоду, чорт з ним! Таких громадян і "компатріотів" нам, звичайно, не треба. Зберегти б тільки українців, свідомих і корисних, швидше б їх згуртувати, витягнути на свій ясний, хоч небезпечний світ. А вся ота наволоч — пропадай пропадом, мать [далі неценз. — Ред.]

Вчора до мене приходить у редакцію якийсь професор Філі-пов, багато про себе починає говорити — філософ, мовляв, співробітник ВУАН і пише тепер працю про большевиків.

— Українською мовою? — питаю його.

— Нєт, по-русскі.

— Ну, то не треба.

— Как? Почему же? Позвольте? Із-за язика?

— Ну, а коли б ви принесли, прикладом, у Петрограді працю українською мовою, то у вас її взяли б хіба?

— Нєт. Но там ведь язика украінского не знают.

— А ми тут російської мови не знаємо. Розумієте? Не знаємо!

Він витріщив на мене очі, почервонів. Бачу — кипить, аж

губи йому тремтять. Зрештою, каже, що він шанує українську мову, що його мати — українка...

— А ви хто з національносте?

— Я... мне всьо равно... быть русскім ілі украінцем.

Тоді вже я скипів:

— Ви, значить, інтернаціоналіст, а пишете проти большевиків? Ви не знаєте самі, хто ви! Сидите на двох стільцях, ходите дволиким Янусом! Ну, це, зрештою, справа ваша... А наша справа: мата діло з одвертими людьми, які себе бодай трохи поважають.

Він пішов. Потім переказували мені, що був дуже розгублений і на мене нарікав, казав: — Етот Любченко даже... страшен — так ненавідіт Росію і русскіх.

18/ХІІ — 41 р.

7/ХІІ вийшов перший номер нашого часопису "Нова Україна". В ньому — моя стаття "Україна живе". З того дня виходить щоденно, раз тільки був перебій — довелось скрасти один день. Газета має великий успіх. Як на наші умови, вона, безперечно, непогана. Дуже дається взнаки брак струму, також брак авторів. Заважає і безпорадність, відсутність культури у самого редактора Царинника. Переконуюсь, що він на ролю редактора зовсім не годиться — вже засмикався, заліз у дрібниці, різні господарські клопоти, все хапає до своїх рук і ніде путтям нічого не вміє зробити. Дуже хоче, старається — і не може, не здатний. Жаль і сміх на нього дивитися. А головне, не вміє задати належного тону. Які ж ми бідні на людей. За відповідального ред. підписує поки що Петро Сагайдачний, що спеціально приїхав з Полтави допомогти нам на початку. Він працює при відділі пропаганди нім. армії. Старий, досить досвідчений журналіст. Буде тут до Різдва, а далі справу перебере Царинник. Боюсь, що цей газету попсує — адже він досі ще й рядка не написав і взагалі як журналіста його майже ніхто не знає. Я братися до редагування не можу, бо передусім націляюсь весь час на Київ. По-друге, Царинник працює з дружиною С. Шадківською (вона, володіючи добре нім. мовою, веде відділ інформації) і братом (відділ міс-цев. життя), — тож моє редакторство одразу наставить їх усіх в опозицію. Сподіваюсь, що німці самі розв’яжуть цю справу (і то не на користь Царинника). Вони цими днями суворо перевірили і визначили штат, багатьох скоротили, заявили, що ми працюємо у них, підлягаємо, отже, військовій владі, будемо ко-ристатися її увагою і матеріальною допомогою, але зобов’язані бути дуже дисциплінованими і виконливими. Заперечують проти гонорару штатним співробітникам. Цензурують (цензор — др. Кох) досить пильно, дбаючи, щоб газета була переважно інформаційним органом. Про мою статтю "Україна живе" Кох сказав, що вона якраз на грані припустимого: ще трошечки — і довелося її он як різати. А наступну статтю "Або — або" він похвалив. За перший тиждень виходу газети я надрукував ще третю статтю "Скиньте маску". Страшенно хочеться працювати, якнайбільше нарешті правди сказати.

В суботу, 13/ХІІ, до мене таємниче підійшли Сагайдачний з Царинником, попереду щільно причинивши двері, і поставили запитання руба: чи писав я антинімецьку статтю "Вища раса"?

— Так, писав, бо мені наказано було писати. Як і решта підсо-вєтських письменників, я вважався мобілізованим і одержував накази, які мусів виконувати. А коли б мене поставили до міномета і наказали стрілять проти німців, — що мусів би я робити? Стріляти. Тільки тоді була б німцям значно більша шкода, ніж від цієї статті.

— Я знаю, що ви стовідсотковий українець. Я знав, що ви му-сіли. Так мусів би і я на вашому місці. Так я й скажу, поясню, де треба, — відповів Сагайдачний і стиснув мені руку.

Потім докладніше пояснив мені, що цю статтю знайдено в теках радіокомітету і передано Шостенком (якого я постарався за русотяпство звільнити з секретаря редакції) — Кривенкові, зав. від. пропаганди при міськ. управі (який мав бути заступ, редактора газети, тобто на моєму теперішньому місці). Кривенко її потайки всім показує і думає цим наробити лиха Любченкові, плете поганеньке й небезпечне плетиво спльоток. Ну, по правді, я від нього нічого кращого й не сподівався. Він же — малоро-сєйська підла душа, про що я давно знаю, типовий обмежений хахол. А коли вже на те, то може погано скінчити цю свою ролю. Сагайдачний зокрема страшенно обурений його поведінкою.

1 2 3 4 5 6 7