Щоденник

Аркадій Любченко

Сторінка 2 з 64

Я ще з годину похвилювався, потім вирішив, що коли моя доля така підступна і я отак по-дурному ні за що маю пропасти, то все одно долі цієї не обминути. Хіба що негайно втекти з Харкова? Але тоді вже напевне вся родина поплатиться. Жаль, звичайно, на порозі нового життя втрачати власне життя, але що ж тут зарадиш? Я ліг і з перевтоми міцно заснув. Вранці я ждав, що мене кудись покличуть і будуть допитувати. Ні. Все без змін. Ніна і тітка Віра пішли до німців прибирати. Кажуть, що ставлення німців до нас таке ж невиразно-стримане, як і було. Фельд’єгер в розмові сказав Ніні, що вони належать до польової жандармерії і самі розправляться з арештованим.

Я пішов на роботу до редакції. По дорозі на Білгородській вулиці вартовий німець хотів мене послати вкупі з іншими прибирати барикаду. Бачу, а там під дощем у болоті вже з сотня чоловіків працюють. Я пояснив вартовому, хто я, і йду, мовляв, на роботу, скаізав, що я українець. Він добродушно підморгнув мені і відпустив.

У редакції — зустріч з письменниками: Топчієм, ще якимсь молодим українським поетом і російським поетом Російським. Топчій поводить себе дивно, пише він і укр. і російською мовою, пропонує переклади свої з російської. Я сказав йому, що перекладів од нього не прийматиму, що йому треба остаточно визначити свою національну приналежність. Молодого дуже прихильно заохочував до праці, а росіянинові приобіцяв — якщо він даватиме твори, корисні для укр. народу, для укр. нації, для України, — будемо друкувати переклади.

Мені запропонували квартиру в центрі міста, на Ветеринарній вул. біля колишнього ЦК КП(б)У. Там три кімнати з обстановок) на третьому поверсі. Погодився, але вагаюсь.

Додому поспішав вертати, бо видано наказ, що ходити 7/ХІ, 8/ХІ і 9/ХІ можна лише до 4 год. дня. Хто пізніше з’явиться на вулиці, буде вважатися партизаном і на місці негайно розстрілюватись. По дорозі бачив посилені патрулі. Місто геть спорожніло. По Сумській вели велику партію затриманих, чи що, хлопців, на вигляд робітників.

Вдома без змін. Той ідіот-партизан все сидить у комірчині. Його виводили дрова рубати. А коли тітка Віра ходила туди топити в грубі, він весь час стогнав за дверима: "Водички".

День минув спокійно. Знову хмари і дощ. Я дві години рубав дрова у дворі. Німець-фельд’єгер зі мною привітно поздоровкався. На базарі вперше купили сьогодні 2 головки капусти за 10 крб. і за два тижні вперше наїлися пісного борщу. Німець попросив вимити манірку, там було з півманірки картоплі й сочевиці, тітка Люба й Ніна поснідали з апетитом.

Заходив Гільов. Він якийсь чи то млявий, чи стривожений. Я навіть спитав його, чи не хворий, бува? А на відході спитав мене, як прізвище моєї дружини. Підозріло...

А той ідіот-ракло й далі там сидить, до нього прилучили ще якогось хлопця. Вдень, коли проходила тітка Віра, а їх вивели на хвилинку за своїм, вони обидва почали просити у неї хліба й води. Німець щось сказав їй незрозуміле, і вона викликала Ніну, щоб розумітися. Німець попросив перекласти, чого вони хотять. Вони попросили знову хліба й води, а молодий додав:

— Пойдітє на (якусь там) вулицю і скажіте моєй мамє, чтоб она прінєсла мнє покушать.

Ніна точно переклала, додавши, що хліба у нас самих нема, а робити те, про що її просить молодий, вона взагалі не має права. Фельд’єгер затупотів, гримнув на заарештованих, зачинив їх знову.

Мені починає здаватися, що це все зроблено спеціально для перевірки нас. Зроблено як на те досить правильно: треба ж їм зрештою знати, з ким вони живуть і чи можуть довіряти людям, з якими живуть. На їхньому місці я, можливо, зробив би так само.

За повідомленням нім. інформбюро зайняті Феодосія, Сімферополь, Ялта, Курськ.

10/ХІ — 41 р.

Щ дні минули спокійно. Заарештованих уже забрали. Все скінчилось тихо. Сьогодні вранці год. о 9-й проскочив над Харковом большев. самольот, його обстріляли.

Зустрів у місті двох українських поліцаїв: армійські шинелі, на лівих руках наличники з жовто-блакитними смугами, на пілотках захисного кольору — жовті (поки що вишиті) тризубчики.

В управі, в загальній залі адміністр. відділу, добре намальовані плакати: "Слава великому німецькому народові" (і свастика), далі — великий золотий тризуб і з другого боку знову такого ж розміру плакат, писаний староукраїнським письмом і жовто-блакитним кольором: "Слава вільній Україні". А навпроти — на всю стіну транспарант: "Велика слава і дяка німецькому фю-рерові Адольфу Гітлерові, що визволив український нарід від жидівсько-московського гніту". Поступово, бодай зовні, Україна українізується.

Зустрів у темному коритарі управи Й. Гірняка — радість, обійми! Але ніколи було говорити як слід. Умовились побачитись завтра і наговоритися. Він мало змінився.

На Сумській винесли із шпиталю померлого німецького солдата — їх ховають біля колишнього ін-ту марксизму. Тут же провели велику партію полонених, один скочив на тротуар і вихопив у якогось громадянина цигарку, за ним інші, зчинився шум, замішання, німецький конвоїр підскочив, одігнав, трохи-трохи не вистрелив.

Згадую найсильніші моменти хвилювання: коли бомбували Харків, а я мимоволі залишився в хаті, бо через переслідування агентури не міг з’являтися на людях, і повітряною хвилею розчинило двері з галереї та сильно кинуло мене в коритар і потовкло — бачу крізь шкло галереї сонячний день, чую посвист бомб, вибухи і здригання будинку і дзенькіт розбитих шибок, помічаю, як сонце заслонили вже руді пасма пороху від вибухів, і думаю: отак має виглядати кінець світу. Потім, коли точився бій за Харків і безпереривно гула канонада, а на нашому провулкові кілька енкаведистів почали шукати по льохах, дахах, сараях і квартирах "якогось диверсанта" — а я ось тут, будь ласка, і ледве вискочив та втік через паркани чужими садками й дворами; коли вночі за чотири будинки від нас горіла взуттєва фабрика, жахливо тріскотіли, мов постріли, пляшечки з лаком, а у дворі було видко як удень і щохвилини вогонь міг перекинутись на нашу хату, ми сиділи у дворі на клунках, і плакав маленький переляканий Лесик [син письменника Всеволод. В сім’ї, по-домашньому його називали Лесиком. — Ред.], коли в нашому дворі об’явився невідомий "партизан" і мене покликали німці допитуватись, який це і що це. А скільки ще було всякого!...

Згадую: дорогою на Богодухів, коли я 12/ІХ, вкупі з А. Головком, Л. Смілянським і О. Кундзічем, хотів був проскочити на Київ, така процесія: гурт чоловік двісті, переважно селян (серед них і жінки), оточений чекістами, жидками, що на ланцюгах ведуть вівчарок, сунеться степом, а за нами на колясці, розвалившись як на канапі, їде троє, теж довгоносих, чекістів. Грязюка, дощик, безнадійність, осінній сірий степ, на чолі гурту літній уже селянин простує гордовито, збивши шапку на потилицю. Йдуть на загабіль — свіжа чергова жертва.

11/ХІ — 41р.

Сьогодні вперше з’явилась вода. Радість в хаті надзвичайна. А вранці я ще ходив за 1 1/2 кілометра до криниці, де стояла чимала черга, і приніс два відра мутної. Поява води, безперечно, піднесе настрій у населення.

З Києва чутки від людини, що приїхала позавчора (казали в редакції): все там ніби вже налагоджено, їжа є, базари функціонують, зруйнований дуже Хрещатик, частина Прорізної і райони окремі на Печерську. Що там з моєю хатою, з мамою, з братом? Поїзди звідти поки що доходять лише до Полтави. Решту наладнають ніби за тиждень-два. А поштового зв’язку нема.

Ми живемо на рештках сухарів, які їмо дуже обережно. Але щодня варимо якусь юшку — це основа. Базари торгують тільки на вимін. Я сьогодні добув торбинку пшеничних висівок (дав мені редактор Царинник), і це в сім’ї велику викликало радість. Я геть схуд, самого себе не впізнаю, і не впізнають мене інші. Ну, нічого.

17/ХІ — 41 р.

Позавчора, 15/ХІ, стало відомо — від вибуху мін, підкладених тепер уже червоними партизанами, загинула певна кількість німецьких солдатів. Тому повішено 50 комуністів (5 висить на колишньому будинкові обкому, 11 — на колиш. майдані Тевеле-ва), а 1000 чоловік заарештовано з попередженням, що на випадок ще однієї диверсії буде розстріляно 200 чоловік. Ходити по місту знову можна лише до 4-ї год. дня.

Вчора в приміщенні колиш. театру "Березіль" відбулися закриті збори активістів-українців — чол. 50. Виступали з ін-формаціями п.п. Крамаренко і Коник. Вшанували вставанням пам’ять Петлюри і Коновальця. Виголосили славу Україні і вождю Андрію Мельнику. Коник зробив доповідь про принципові настанови роботи і найближчі завдання укр. громад-ськости. Говорив стисло, ясно, розумно, ділово. Виявилось, що серед 1000 вчора заарештованих є чимало українців, бо бургомістри районів, де вимагалось запоручників, механічно вказали на перші ж квартали і там узяли перших-ліпших чоловіків. Це, крім глупоти, може бути й провокацією, вигідною для боль-шевицької агітації: от, мовляв, німці несли нібито українцям визволення і одразу тих же українців вішають. Жахлива річ! Прибігла ак-ка Горленко, 18-річного сина якої теж заарештували. Коник-занотував відомості про нього і обіцяв сьогодні ж визволити. Горленко плакала і дякувала. Визволено ще низку українців [... — Ред.]. Бургомістрів за цю справу притягнено до відповідальності, погоджено надалі справу з нім. командуванням; щоб українців не брати. Призначено на райони нових бургомістрів.

З учорашніх зборів ще раз бачу, який бідний в Харкові укр. актив, як нам треба людей, які важкі перед нами перспективи. Гірняк підійшов і признався, що побоюється повороту большевиків (фронт зупинився за 100 кі-лом. чи й ближче, і звідти легко можуть проникати боль-шевицькі диверсанти). Стоїть мороз до 11—12 стопнів, харчів нема і будуть не швидко. Важка зима перед нами!

Сьогодні до редакції зайшли Коник і прибулий з Києва журналіст Олійник. Він із Галичини, молодий, енергійний, допитливий. Мене знає з творів, пам’ятає про ВАПЛІТЕ і дуже цікавиться постаттю Хвильового. Обіцяв зайти завтра.

Читав "Сурму" за 1/ХІ — 41 р. і "Укр. слово" за 9/ХІ. В останньому добра стаття Самчука "Нарід чи чернь". В "Сурмі" незрозуміла для мене диверсія якихось Яриго-Бандер. Треба буде конче довідатись.

Сьогодні з усіх розмов ясно мені стало — німці ждуть, як саме виявить себе на Україні укр.

1 2 3 4 5 6 7