Іди, не базікай!
Ромці стало незручно. Він натрапив оком на Мишка і, щоб розвіяти цю незручність, перебільшено вигукнув:
— Та й полякались ви, бачу я, здорово! Задавако! А в тебе душа ще на місці?
— А от я тобі як задавакну! — несподівано для всіх рвонувся Мишко, замірився.
— Ну, ну, ну... — одхилився Ромка.
Всіх це здивувало й зацікавило. Адже це був той самий Мишко, який ось допіру поводився витримано, говорив розсудливо, встиг уже набути собі прихильності. Що ж могло призвести непоганого хлопця до поганого вчинку?
Почали розпитувати.
Мишко пробував сердито одмовчуватись. Ромка пояснював уривчасто, ухильно, хоч не міг приховати сум’ятності й провини.
— Та чудний він якийсь. Розумним дуже хоче бути, культурним! Задається, чи що, — знизав Ромка плечима.
Незабаром все і всім стало ясно.
— Ах ти ж, дурачок, — докірливо, по-батьківськи сказав Ромці вусатий, в кашкеті з повернутим на потилицю козирком вибійник. — Дурачок ти, от що. Хіба ж можна сміятися, що хлопець порядок захищає, свідомість виявляє, що розумним хоче бути? Він же з тебе не сміється, що ти дурний? Ні? Ну, от бачиш...
Ромка хотів щось відповісти, але його швидко перебив невеличкий, горбоносий, що взагалі вів тут перед:
— Ти де живеш? — спитав рішуче.
— Як то де? — перепитав Ромка розгублено.
— Ти в радянській республіці живеш, чи де?
— В радянській.
— Ти про культурну політику чув?
— Та брось, — одмахнувся Ромка.
— Не брось, а я тебе питаю: чув? І я тобі ж кажу: не міг не чути. Наша партія і наша влада...
— Та брось, брось, — знову з виразом вдаваної байдужості спробував одмахнутись Ромка.
— Ти, браток, не одмахуйся, а зарубай собі на носі: кожний мусить поважати культуру і старатися стати культурним. Чи, може, ти взагалі не знаєш, що значить культура? Тоді з тобою взагалі треба говорити ще інакше.
В гурті голосно засміялись, і сміх стьобнув Ромку. Він збавив свого задерикуватого вигляду:
— Чудаки хлопці! Я це так собі, жартуючи... А вони вже он куди!..
— Дурачок ти, — похитав головою вусатий. — Є всякі жарти. Раз людина сердиться, це вже не жарт. Чого ж сміятись, що він за культуру? Це все одно, якби ти сміявся з нього... ну, що він вугілля тягає, що він саночник. Хороше було б? Правда? Ех ти, дурачок...
Вусатий говорив спокійно, з лагідною усмішкою, і все в його устах набирало такого переконливого значення, що одпадала охота що-будь заперечувати. Навпаки, була охота слухати далі й далі.
На цьому й скінчилося. Ромка поспішив умкнути.
Потім, наполягаючи на тягар і міркуючи про сутичку, Мишко ніяк не міг утямки взяти, чому він рвонувся, чому замірився. Сталося якось само собою, поза свідомістю й волею.
Злості на Ромку він не відчував, як не відчував її й раніше, до цієї сутички. Лише на хвилинку пойняла його раптова, невідома, паморочна сила — чому? Це було незрозуміло й неприємно. Це було теж некультурно.
Він нараз зрозумів це все так же повно, як і просту істину, що крилася в словах добродушного вибійника: сміятися з його стремлінь до культури таке ж безглуздя, як, приміром, сміятися з нього, що він саночник.
Мишко аж зупинився. Іншими словами: таке ж безглуздя, як, приміром, соромитись, що ти працюєш у шахті.
Мишко аж стрепенувся. Знову згадав, як він учора приховав себе перед дівчиною, — ні, він не соромився. Він не міг легковажити. То трапилось несамохіть.
Досада на себе ще більше зросла. Треба було конче над цим усім як слід застановитись, зважити, розв’язати.
IV
Матч мав відбутися о п’ятій годині на місцевому спортивному майдані. Змагались "Капітальна" і "Маріуполь", що прибув сюди вчора уславленим переможцем після змагань на станції С.
Всім відомо, що команда станції С. — неабияка команда. Отже, коли вона піддалась "Маріуполеві", значить, "Маріуполь" являв собою неабияку силу. Тому й купчив на собі "Маріуполь" загальну увагу і розтривожив не лише тутешніх фізкультурників і прихильників фізкультури, але й тих, що були до фізкультурного життя досить байдужі.
Десь за півгодини до початку біля паркана, що оточував спортивний майдан, почали, як перші розвідки на фронті, з’являтись окремі невеличкі гуртки.
Приблизно в цей час з’явився і Мишко.
Заклавши руки в кишені, перебільшено натискаючи на кожну ногу, трохи розгойдуючись, своєю повільною шлапакуватою ходою, як ходять матроси або ті, що хочуть скидатися на матросів, наблизився він до майдану.
Він знав, що йде завчасу, але не міг всидіти в казармі. Полежав тільки з заплющеними очима, хоч тим часом криласті думки бушували в голові і вся істота дзвеніла в напруженні. Підвівшись з обважнілою головою, він, як і вчора, переодягнувся. Цього разу зашив уже сорочку і пішов сповнений нетерпіння.
На майдані було ще порожньо. Лежав він, оточений невисоким парканом, чистенький, рівненький, як накритий скатеркою стіл, що загадково жде на гостей. Над ним здіймався вигинистий струмінь води і, веселкою граючи на сонці, розмірено падав дрібненьким дощовинням. Струмінь старанно скеровував пожежник, який до пояса виступав з-поза огорожі і мав обличчя червонясте, а вираз такий зосереджений, суворий, ніби загодя вже гасив пожежу пристрастей, що незабаром мусила тут спалахнути.
Від политої землі брався приємний, терпкавий запах, як це звичайно буває після перших крапель дощу, запах землі.
Мишко кілька разів глибоко втягнув у себе гіркаво-бадьорне повітря.
В пам’яті зринуло щось дуже далеке й дороге. Лише на мить промайнув коловоріт села і розсунутий, щойно зрошений дощем рів...
Та хоч яке приємне було це повітря, Мишко відчув нагальну потребу закурити. З насолодою ковтнув він п’янкого диму і пішов собі довкола майдану, міркуючи про футбол, позираючи на шосе, звідки надходили глядачі.
Щохвилини їх прибувало рясніше. Мишкові ставало непокійніше. І була в той же час якась несвідома, у глибинах прихована певність, що найголовніше трапиться згодом.
Може, навіть краще, що воно трапиться згодом. Він уже не відчував, як учора, тихої, гризотної самотності. Тепер була в нього людина, незнана й близька, незнана й хвилююча.
— А цікаво, як же її звати?
Він перебирав у пам’яті чимало різних імен, але на жодному не міг зупинитись.
Виникала ще одна маленька загадковість, і він тішив себе, що сьогодні ж її розгадає.
Згодом почувся застережливий поклик — треба було хутчій стати обіч і дати місце пересувній кольористій будці з морозивом, що поспішала розташуватись якраз напривході.
Тут же, мов ті шапкасті гриби, непомітно виросли дві бабусі з насінням, і Мишко купив аж три склянки.
Не встиг озирнутися, як з’явилось двоє парубійків із тромбоном та бубном. На обличчях їх ясніло самозадоволення й самоповага. Вони добре знали, що справляють інтригуюче враження, знали також, що для цієї приємної ролі час у них обмежений (от-от надійде решта оркестру), і тому вирішили враження підсилити, збудити ще більшу до себе увагу. Тромбоніст, додержуючи заклопотаного вигляду, зараз же почав продмухувати інструмент і ніби ненароком видобув з нього кілька раптових, уривчастих, лунких нот. Майже водночас, ніби ненароком, бубнув бубон, що, здається, мав намір скотитися з лавки. їх враз обступили з усіх боків не тільки діти й молодь, але й дорослі.
Натовп зростав. Мишко відчував уже легкість, піднесення, що завжди сповняли його, коли він потрапляв у натовп. Суцільна погойдливість юрби, її могутній подих, многомовна й многобарвна рухливість завжди збуджували Мишка, трохи п’янили.
Натовп зростав, і надвечірнє сонце, що наостанку купчило свої сили, падало щедрою зливою. Воно намагалося хутчій напоїти всіх цих людей, що повиходили з вільготного мороку вибоїв і штреків.
Сонце мінливо перебігало, вигравало, спахкувало на їхніх обличчях, мружило очі.
Сонце викликало в них потребу відрадніше дивитись, частіше посміхатись.
Сонце примушувало їх голосніше й люб’язніше розмовляти, жвавіше й вільніше рухатись. Бодреною свіжиною насичувало, теплим настроєм переймало їх сонце.
Гримнув оркестр.
Юрба, мов на подане гасло, відразу хитнулась, замиготіла сотнями блискучих очей та різнокольорових убрань, загула ще сильніше.
Вона вже залучала до своїх надрів героїв сьогоднішнього свята, що надходили, як і личить героям, з певним запізненням.
Надходили вони, молоді, засмаглі, аж мідяно-золотисті, аж брунатно-мідяні, в трусах, дехто в майках, дехто з непокритою головою. Були серед них і поставні, і м’язисті, були й трохи кволіші, куценькі. Але всі вони йшли сміливим, упевненим кроком, мали скупчено-заклопотаний вираз і гордовито-урочистий вигляд.
Це анітрохи не заважало декому з дорослих поважних глядачів найпростішим способом зупиняти своїх місцевих обранців і давати їм востаннє короткі, значливі накази:
— Васько! Юрчик! Глядіть же, не піддайсь!
— Щоб знали наших!
— Щоб наша взяла!
— Бо як тільки ви той... глядіть, хлопці!
Хлопці надмірно випинали й роздували свої груди, хотіли скидатися на атлетів. Вони задьорно підморгували, охоче й рішуче кивали головами, — о, звичайно, вони не такі, вони не піддадуться!
І так закортіло Мишкові бути вкупі з ними. Теж у безрукавці й трусах. Теж сміливо й гордовито виступати під звуки оркестру. Привертати до себе загальну увагу. Збуджувати цікавість. Брати відповідальність. Здійснювати надії. Як це хороше!
Конче треба вступити до місцевого гуртка.
Захопившись, він і не помітив, що промайнуло вже досить часу, і людський натовп встиг кількома рядами щільно обліпити паркан. А в натовп, мабуть, пройшла вже і стоїть десь дівчина з чорним намистом.
Він занепокоєно шугнув поміж люди.
Він недбайливо штовхався, викликаючи чимало різких застережень, а то й погроз. Він пильно придивлявся, збуджуючи до себе зайву цікавість та кепкування. Старанно шукав, так поспішно й старанно, ніби те, чого він шукав, от-от мало зникнути, загинути навіки. Він не знайшов дівчини в першому крилі глядачів.
Тривога зростала. Може, її взагалі тут нема? Може, все де вигадки? Нездійснима річ? Сон? Дим?
Він ретельно кинувся далі.
На самому розі паркана, де починалось нове крило, несподівано пролунав знайомий голос:
— Куди ти, землячок?
Він механічно озирнувся. Перед ним близенько стояв Ромка з виразом здивування і такої радості, неначе вони були великі друзі і давно вже не бачились.
Мишко знітився.