Далекий простір

Ярослав Мельник

Сторінка 13 з 41

То, може, мають рацію ті, з Міністерства контролю? Може, не потрібно, щоб людина прозрівала, інакше виникає можливість подивитися на тихий і прекрасний свій світ зі сторони. І замість "тихого і прекрасного світу" побачити волаючий порожнечами виворіт життя, страхітливих розмірів, кимось збудований (ким, коли?) лабіринт. І що тоді твоя "мала батьківщина", яка знаходиться на сто десятому рівні на посипаних землею залізобетонних основах? Як після цього жити? Може, і не можна, не належить людині виходити в поле і бачити, бачити збоку, здалеку свій всесвіт? Може, не можна залишати свій всесвіт, щоб вічно під ковпаком святої брехні зберігалося все дороге, його затишок?

Що знайшов ти, Габре? І що втратив?

Було вже пізно, коли він добрів до перших колон. Щоби не заблукати, він не пішов углиб лісу стовпів, які розтяглися у безкінечність, а вирішив рухатися вздовж мегаполіса. Колони були немислимого діаметру і всі слизькі. Якась кіптява, перемішана з шаром мастила, що перетворилося в желе, покривала їх до самої основи. Вони ніколи не іржавіли, ці колони. Але безліч числень ніхто їх не чистив, нікому до них не було діла.

Габр знаходився ніби під височенним мостом, із тією лише різницею, що перекриття було не суцільним, а подекуди розривалося, і в отворі, задерши голову, можна було побачити перекриття наступного рівня. А якщо щастило і збігалися отвори в перекриттях обох рівнів, тоді Габр бачив перекриття третього рівня.

Було темно, і Габр ледве пересувався, спотикаючись об гори брухту, що впав колись згори, з немислимих висот сюди, у пекло. Звідкись струменіла вода і сильно, до нудоти, смерділо технічними мастиками.

Раптом він завмер – в одному місці щось біліло. Щось, що не було залізом. Він підійшов і присів. Це були кістки, чиїсь кістки і черепи, розкидані як попало. Звідки?

Ще за півгодини він натрапив на старий розбитий гвинтоплан, поруч лежала розколота електрованна і кілька покручених орієнтаторів із вибитими випромінювачами.

Габр озирнувся і між двох чергових колон побачив пляму поля, яке ще трохи світліло. Вирушаючи сюди, він не додумався спитати, а як же піднятися в мегаполіс? Він не врахував, що ліфти можуть не доходити сюди, до технічних рівнів. Як видертися на ці сотні і сотні метрів, туди, де високо над головою живуть (дехто аж під хмарами і навіть за хмарами) люди, де працюють кав’ярні, фільмозали, де вечорами люди танцюють, п’ють за столом оргнапої і базікають про останній чемпіонат із орієнтування? Де цей світ? Чи є він взагалі? Як потрапити в нього?

Габр заліз на гвинтоплан і, дотягнувшись до найближчої колони, перебрався на один із її незрозумілих виступів. Він полізе ось так, вгору, від виступу до виступу, поки не потрапить туди, де зупинено час. Там, високо-високо, на своїй вулиці, він зайде в знайому кав’ярню і буде слухати музику, забувши про все. Він викреслить із пам’яті Окса, Ліоз – усіх, хто зможе нагадувати йому про те, що трапилося. Забуде, на якій висоті і де знаходиться він, всі оточуючі. У Міністерстві контролю він попросить відібрати у нього не тільки зір, але і пам’ять останніх подій. Бо він втомився, Габр. Втомився кожну хвилину вирішувати, як він повинен, а як не повинен поводитися. Він, Габр Силк, втомився думати, втомився дивитися і дивитися в страшні й незрозумілі очі істини. О, поверніть йому його сліпоту, його затишок. Він хоче ходити на роботу і з роботи, базікати про дрібниці зі знайомими, пліткувати про знайомих із дружиною. Він не бог, Габр Силк, житель своєї вулиці і свого квадрату. Він хоче упевненості, чиєїсь, нехай і Державного Об’єднання, опіки і захисту. Він просто людина і хоче повернути собі право на слабкість – можливо, єдине, з чого виростає святість.

Притулившись до холодної і слизької поверхні колони, Габр тихо здригався всім тілом. Його знову душили судоми того, назви чого він не знав… До наступного виступу на колоні було метрів п’ятдесят.

Із щоденника Ліоз

2247 день 8-го сектора 17-го числення. Сьогодні лекцій у мене немає – день початку літочислення. Сиджу тепер у себе в кімнаті, слухаю тілограмму. Новий запис. Шкода, що я одна і не маю з ким поділитися своїми почуттями і думками. Тільки щоденник – мій єдиний вірний друг.

Уже багато днів не писала, тому що були різні події. І найголовніше – з’явився Габр. Я вражена, і батьки теж. Ми всі читали, що він загинув під час пожежі в диспансері. Батьки дуже шкодували його, а я звинуватила їх у жорстокості, тому що якби не тато, він би не потрапив до диспансеру і залишився б живий. Тато сказав тоді, що він хотів як краще, для мене самої, і що все це випадковість, і він із тим самим успіхом міг загинути від пожежі в своїй власній квартирі. Я була так вражена тоді, що потрапила в психософне відділення. Я не уявляла собі життя без Габра. Два тижні мені кололи заспокоювачі і водили на електрошок, бо я не могла спати і весь час кричала від якогось жаху.

Коли я повернулася, тато з мамою винесли всі речі, пов’язані з Габром, і ходили за мною навшпиньки. Я поступово почала приходити до тями. І ось він знову зателефонував, і я знову в шоці! І батьки теж. Тато каже, що помре, не перестає пити ліки від серця. Що мені робити? Він вимагає зустрічі, а я боюся. Тато говорить, що він хоче мене вбити. Мама вчора на колінах плакала біля мого ліжка, просячи пошкодувати батька, який скоро помре від переживань. Вони розривають мене. Я відмовила Габрові, пославшись на те, що дуже зайнята, хоча я його продовжую любити. Якби він пішов до Міністерства і долікувався! Якби він став як раніше! Вчора приходив мій психософ і попередив, що мені в жодному разі не можна з ним бачитися, що у Габра хвороба в останній, небезпечній стадії. Він насправді кудись кликав мене і знову говорив щось незрозуміле і страшне про якісь лабіринти. Я все розповіла психософу, і він тільки сказав: "Ви ж самі бачите". Це жахливо, жахливо, що сталося з Габром! Я нещасна, самотня. Іноді мені не хочеться жити, я готова вбити себе. Я навіщось розповіла про це психософу, була сама не своя, і тепер тато з мамою за мною стежать. Я відчуваю себе наче в якійсь клітці. Але психософ каже, що це депресія, стан психіки, що мені потрібно долікувати нерви, і я знову зможу радіти життю. Якби ж то! Що з тобою, Габре? Де ти – той, якого я пам’ятаю? Я пишу і кусаю собі губи.

Шилг

Істоти в лахмітті повільно, як заводні ляльки, пересувалися зліва і справа. Підкоряючись пучкам альфа-випромінювання, сигналам індикаторів. Габр уже кілька днів знову жив у своєму квадраті, і за цей час він звик до істини. Він зрозумів, що те, що найближче, найдорожче – при перевірці виявляється сірою істотою в лахмітті.

Тому він не здивувався, коли його добрий знайомий, Шилг, друг дитинства, виявився саме таким: маленьким, сутулим, з опущеною кудлатою головою.

– А, Габре! Проходь! Ти куди пропав?

Він провів його вглиб темного бункера, посадив на голий шматок поролону, яким було покрито крісло. Габр сів і подивився вгору: висока стеля була вся у трубах, дротах і павутинні. У самого Шилга у волоссі заплуталося різне сміття.

– Ти де пропадав, старий? – знову запитав його Шилг, сівши навпроти. – Кажуть, ти мало не згорів.

– Так, було, – відповів невизначено Габр.

– Кажуть, пожежа була в якійсь лікарні. Ти що там робив?

– Прихворів трохи.

– Оргнапій хочеш?

– Чашечку.

Вони випили.

– А ми тут таку справу розгорнули, – сказав, закурюючи, Шилг. – Чудово, що ти подзвонив. Ти нам потрібний.

– Я? – здивувався Габр.

– Ну так. Наша фірма влаштовує вигідний контракт. Ти можеш підзаробити, ти ж добре знав хіміософію?

– Непогано.

– Нам не вистачає статистів, розумієш? А контракт потрібно підписати в найближчі місяці. Стільки роботи – здуріти.

– А що ви робите?

– Ти хіба не знаєш? Тару для оргнапоїв.

– Ти робиш тару?

– Та ні. Тару роблять інші, ми її зберігаємо. У нас антикорозійна лабораторія, ну, ти маєш знати. Тара має служити довше, ніж служить, ясно? Ми винайшли розчин. Це знаєш який прибуток? Ти тільки подумай: у кожному будинку п’ють оргнапої. Отже, цілі склади повинні бути завалені наповненими пляшками. І скільки, по-твоєму, вони там можуть зберігатися?

– Скільки? – мляво запитав Габр. Йому було байдуже.

– Оргнапій вступає в контакт із матеріалом тари. Це неминуче. Ми можемо подовжити строк придатності тари на нуль цілих одну десяту. Без шкоди для якості напою. Це мало, згоден, але помнож на кількість пляшок, на кількість складів… Ну, що ти мовчиш?

Дивно було говорити з людиною, яка, зігнута навпіл, зосереджена цілком на собі, тупо дивилася собі під ноги. Габр раптом відчув, що його, власне, і немає тут; він для цієї істоти, яка була колись нехай і невеликою, але частиною його самого, – лише голос. Голос і більше нічого.

– Ні, Шилг, – тихо промовив Габр.

– Тобі не потрібні зайві гроші?

– Не потрібні.

– Даси батькам.

– Ну, ти ж знаєш, які батьки?

– Але ж мати у тебе ще жива?

– Мати мене прокляла.

– Ви хіба так і не помирилися?

– Ні, Шилг, – похитав головою Габр. – Я вже звик себе вважати самотнім.

– А вона якось питала про тебе. Ми випадково зіткнулися на вулиці.

– Серйозно?

– Так. Вона вже погано орієнтується, навіть на акустики.

Настала тиша.

– Що з тобою? – сказав нарешті Шилг. – Ти якийсь дивний.

– Чому?

– Не знаю. Якось дивно поводишся.

Габр подивився ще раз на напівтемний бункер, на неохайну згорблену істоту.

– Шилг…

– Так.

– Ти… ти не зрозумієш мене.

– Чому ж? – мовила істота. – Хіба я тебе коли-небудь не розумів? Згадай справи з твоєю матір’ю, Ліоз…

– Це інше. Інше, Шилг.

– Що інше?

– Ти просто нічого не знаєш.

– Чого не знаю?

– Ось ти завтра підеш на роботу.

– Ну так.

– І ти з такою радістю розповідав про контракт… А де твоя дружина?

– Вона пішла, з донькою.

– Ось ти живеш цієї тарою, у тебе сім’я…

– Я не розумію тебе.

– Шилг… – Габр дивився на отвір входу, звідки проникало світло. – Якщо б ти бачив, який ти, де ти живеш…

– Що таке "бачив"?

– Ти не ображайся, – сказав Габр. – Все марно, я піду.

– Ні, так я тебе не відпущу. – Істота різко підвелася і, витягнувши руки, наблизилася. – Де ти? Дай я сяду поруч. Я тобі друг чи ні?

– Так, напевно.

– Ти повинен пояснити мені, що з тобою відбувається. Мені вже говорили. Мені дзвонив Санч.

10 11 12 13 14 15 16

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(