Ви каєтесь?
Зараз — так, але на все є причини…
Так каєтесь чи ні?
Я тільки хотів сказати, що це, мабуть, не найбільший гріх.
Це ви про себе кажете?
Я взагалі.
Про це не вам судити.
Я маю на увазі, що тут, мабуть, треба розрізняти. Щире почуття, тобто любов, від фізичного потягу. Бо за любов не можна карати. Ви згодні? Хіба релігія проти любові?
Піп мовчить.
Чоловік каже, що в житті не все чорно-біле. Дуже багато відносного.
Якби це було так, каже піп, якби хоч щось у нашому житті було відносне, вас би до церкви тягачами не затягли.
Чоловік мовчить.
Ви певні, питає піп, що вам це треба?
О так, лякається чоловік, о так! Мені без цього — ніяк. Просто ви мене не зрозуміли. Я хотів сказати, що, навіть, віруючі грішать.
Що вам до них? Хіба тут про інших мова?
Чоловікові терпнуть коліна, тому він змушений спиратися руками на підлогу.
Ви з жінкою, питає його піп, вінчані?
Ні.
Значить, живете в блуді.
Взагалі-то, я не живу з нею. У тому вузькому сенсі, в якому ви… Тобто, так, ми — родина, у нас спільне житло, але, якщо йдеться про інтимну близкість, то ми вже давно з нею не…
Піп не рухається.
Вона, каже йому чоловік, не проти.
Що ще?
Чоловік не розуміє питання.
Гріхи! Які ще у вас є гріхи?
Чоловіка охоплює жах. Де йому йти, якщо піп його зараз пожене?
Мені чомусь, каже чоловік, дуже важко. Важко зібратися з думками. Дуже багато різного, дрібного… Як гнусу в тайзі. І невідомо, як це назвати, як сформулювати, з чого почати.
Це — ваше життя, каже піп. Окрім вас, ніхто цього не знає. На те й сповідь. Ви не мені все це кажете. Я — лише провідник.
Я все це, каже чоловік, прекрасно розумію. Я тільки боюся, що ви мене можете не охрестити. Бо хто я такий? Прийшов з вулиці і вимагає тут. Це правда. Але ж візьміть до уваги, що мене ніколи ніхто не вчив. Відносно церковних справ. І порядків. Не пояснював, як треба. Тому вам легше. Вас, мабуть, ізмалку, поступово, в родині…
В родині, несподівано вибухає піп, змалку?!
Я хотів сказати, захищається чоловік, що ви ж, мабуть, не з нуля…
Всі ми тут, важко дихає піп, не з нуля. Ми всі з мінуса! И доки нас по голові якась кувалда не…
Піп знімає руку з чоловікової спини. Якийсь час ніхто нічого не каже. Піп міг, навіть, вже десь податися.
Як же тепер бути, вигукує чоловік навмання. Я ж думав ви всіх приймаєте. Чи вам потрібні характеристики?
Як це сталося, раптом питає його піп.
Що саме?
Зустріч.
Яка зустріч? Коли?
З Ним. Він мусив до вас напряму звернутися.
Чоловік мовчить. Він боїться далі розпитувати.
Моє життя, пояснює він обережно, так склалося. Якось логічно до цього підвело. Розумієте?
Ні, каже піп. В житті немає логіки. Тобто, вона є. Тому що все — частина Задуму. Але його не завжди видно. До певного часу.
Це так, каже чоловік з полегкістю, нема ніякої логіки. От чому сьогодні вранці мені… як би сказати… щось немов… якась неначе прірва…
Це — воно!
Піп гупається на коліна впритул до чоловіка. Той машинально відсовується, ніби передбачає, що ряса буде відгонити або борщем, або оселедцем. Насправді ж, від попа віє багаттям і жаром охоплених полум’ям сухих колод.
Це прекрасно, дрижить у попа голос.
Що саме?
Прірва!
Чому?
Прірва — це і є ваша кувалда! Знак!
Хіба?
Так! Якщо тут — чорнота, то там — світло. Ідіть туди! Тримайтеся його!
Як?
О, каже піп, як я вас розумію, і без попереджень та передмов зізнається, що слово "Бог" він вперше почув, коли йому було ген за тридцять. Що його батько, генерал, не давав продиху ні чужим, ні своїм. Що піп замолоду бунтував проти батька, був вільним художником, плодив скрізь байстрюків і жив на батьківській урядовій дачі, аж доки не підпалив її і не втопив у річці генеральську службову машину, разом з водієм (водія відкачали). Батько змушений був рятувати сина від тюрми. Це йому коштувало усіх привілеїв та пільг. І як тільки він пішов на пенсію, то зразу ж і помер. А його синові почала спершу снитися, а тоді і ввижатися батьківська зловісна машина. И не так машина, як її багажник. Сни були завжди однакові. Немов його зв’язали, встромили в зуби кляп і запхали в багажник. І ту машину кидають з кручі у вир. От він б’ється у повній темряві, крутиться, як гад, а машина тим часом поринає у мул. Навіть, якщо він виштовхне кляп і розірве мотузки, і виб’є ногами замок багажника, то чи встигне він виплисти на поверхню, перше, ніж його удавить болотяна твань?
Я не думаю, каже чоловік.
Я, каже піп, теж.
А далі, питає чоловік, що було далі? Зустріч? Невидима рука висмикнула вас зі слизоти й винесла на тверде? Ви покинули малювати абстракції й стали писати ікони?
Щось такого типу.
I так ви знайшли себе?
Я знайшов щось незрівнянно більше.
Віру? З якою до вас прийшли спокій і певність?
Ні.
Ні?
Віра — це як стрибок через прірву.
Чоловік так переймається розмовою, що на якийсь час забуває про біль у колінах. Але біль, немов вередливий дітвак, вміє нагадати про себе.
Для чого ж тоді, стогне чоловік, весь цей обряд, якщо, навіть, він не є гарантією?
Яку вам ще гарантію треба? Зробити для нас більше, ніж уже зроблено, неможливо. И нема таких слів, щоб сказати нам більше того, що вже сказано.
Але ж людині потрібний якийсь захист. Якщо не матеріальний, то духовний!
Хрещення, каже піп, ось весь наш захист.
Чоловік не певен, чи має він право, незважаючи на судому, піднятися з колін, тому він знову валиться руками на підлогу.
Чекайте, каже піп і десь іде. Він вертається з книжкою, з кадилом, в єпитрахилі поверх ряси і охрещує чоловіка.
* * *
Наприкінці березня у чоловіка починає мінятися зір. Тепер вся сучасність повстає перед ним з погляду вічності.
Треба, вирішує він, описати це явище у монографії, яка поєднувала б синтез нового бачення з вершками життєзнавства. Якщо його ректор натисне на міністерство (а він може), то вже на той рік вони зроблять монографію базовим вузівським підручником (чому б і ні?).
Чоловік розпочне зі вступу, в якому намалює образ юрби. Тоді вибере якогось окремого представника і спрямує на нього вістря свого аналіза. Кількома штрихами, мов ювелір, що схилився над ще не очищеним від руди діамантом, окреслить його похнюплену поставу, а тоді влучним словом поставить йому свій діагноз. Не для того, щоб познущатися, а для його ж блага. Щоб він, нарешті, побачив себе, і вжахнувся, і почав робити висновки. Тому що в цього типового представника все не так, як слід. Він і дихає поверхово, й харчується бозна-чим, ї як замолоду, так і тепер чимось зловживає.
Його світосприйняття — окрема тема. I формулювати її треба не науковими термінами, а близькими читачеві образами. Наприклад, життя — це болото. По гарячих слідах прив’язати цей образ до етапів його життя. Під етапи підвести аналіз найбільш уживаних слів та виразів. А поверх виразів надбудувати модель його духовних цінностей, точок відліку й системи координат.
Далі виявити його головну проблему — повну неадекватність і розгубленість. Після чого спробувати пояснити все особливостями періоду. Тим, що правила гри помінялися, а поза тим все лишилося, як і було…
(На берегах можна було б допідмалювати схему ставлення до влади — від апатії до ненависті й від презирства до запопадництва.)
Деякі так звані вчені обстоюють тезу про хаотичний характер такого світобачення. Цією ж монографією чоловік раз і назавжди розіб’є цю дурницю і доведе, що будь-який особистий вчинок — це вияв колективної філософії життя. Він зведе докупи та узагальнить всю систему місцевих суспільних міфів. А від міфів протягне мосточок до чотирьох можливих моделей поведінки.
Перша. Ніхто нам не бреше, і ми нікому не брешемо.
Друга. Ніхто нам не бреше, але ми всім брешемо.
Третя. Усі брешуть, лише ми кажемо правду.
И четверта. Нам брешуть, і ми їм за це також брешемо.
Він пояснить стан речей в країні тріумфом четвертої моделі. І зразу ж видасть прогноз: вони будуть мучитися, доки власна брехня їх не передушить.
Одпрогнозувавши майбутнє, він розвінчає та висміє опонентів і приголомшить всіх висновками.
Перший. Все це приречене й мусить розпастися. Бо тут немає зчепки, а є лише негативність. І тут виникає питання: коли таке мусить статися?
Відповідь на нього дає його другий висновок — про час. Про те, що й минуле, й майбутнє існують лише зараз. Тому вони — теж теперішній час. Які його ознаки? Ніяких. Бо те, що ми називаємо часом, це, насправді, наші відчуття. Наше ставлення до того, з чим і з ким ми стикаємося. Із собі подібними або із явищами природи, такими, як вітер, опади чи спека. Тому час — повна хімера й мана. А, крім того, — проекція наших болячок. У той час, як вічність — це щось зовсім протилежне.
* * *
Чоловік їде в тролейбусі і час від часу притискає до тіла свій висновок про те, що вічність — це повне навпаки. Жінка і двійко чоловіків, що стоять поруч, позирають на нього, а він — на них. Бо він їх десь бачив. Але де? І коли?
Звичайно! Старший з двох чоловіків колись вчився на одному з ним факультеті. Потім він, здається, захистився, викладав і швидко став доцентом. Але останнім часом його щось не видно. Мабуть, перейшов на адміністративну роботу. Чи в бізнес.
Жінка — це його дружина. Їй також довкола п’ятидесяти. Вона — викладачка, але без наукового ступеня. Студенти люблять її, вона гостра на язик, весела і не ледача. У неї багато ворогів. Про неї ходить безліч історій. В одній з них студент її вітає із річницею революції, а вона при свідках йому на це каже: й тебе туди ж!
Обличчя третього, наймолодшого з них, чоловік теж десь бачив. Мабуть, і воно пов’язано з вищою освітою.
Трійця перешіптується. Чоловік бачить, що і вони його впізнали. Але ніхто не вітається, щоб уникнути розмови.
Чоловік тут він згадує, хто є цей третій. Це ж той самий студент! Так. Зараз він носить борідку й голить голову, а колись, як і личило генію, грав на гітарі власні пісні, не стригся і кидав усім виклик. На другому курсі його за це викинули з університету й призвали до війська. Його родич-психіатр знав усю військоматську комісію. Звільнений "по дурці" студент роками з весни і до перших морозів працював на шабашках. Завдяки фізичній праці на повітрі, він зараз виглядає молодше своїх років.
Чоловік дивується, що могло звести їх докупи. Трохи більше приязні з його боку й він би про це дізнався.