Чоловік не уявляє, щоб у його зятя була коханка. Хіба що колись десь щось по п’яні. Після чого він, мабуть, із переляку запхав собі в кишеню кондом, де той вже давно протерся. А згадки в його статтях про повій в шубах під пальмами, про наркотики та про сивих рок-зірок, які зупинилися в тому самому готелі, що й він, — то все відрижка провінційної молодості. Безумовно, це вона його бортанула. Чоловік раптом усвідомлює, що він пишається дочкою.
Дружина питає, чому він не зупинив її.
Чоловік підходить до крану, і тут чайник валиться у нього з рук.
Що з тобою? Ти п’яний?
Дружина знає, що в нього є коханка, але не розуміє, чому він при цьому тягне ногу.
Дай, я тобі наберу води. Та скажи ж хоч слово!
Чоловік сідає. Про що це вона? Яке слово? Ага! Зять. Це він у них — майстер красного слова. Жрець нашої самобутності. Немає на них цензури. І редакторів теж. А перечитувати написане їх не вчили. Тому увесь їхній проніс іде в друк. А крім того, їх як слід ніколи не висміювали. Вони свято вірять, що література — це слова. А не те, що за словами.
Може, питає його дружина, ти хочеш лягти? Пішли. Берися за мене.
Проходячи повз дзеркало, він бачить своє обличчя і не впізнає його. Тут щось не те. Що саме? Колір! Сірий, як солдатська шинель. Треба купити інше дзеркало.
Потерпи трохи, каже дружина. Тебе нудить? Може, давай в туалет? Що ти пив? Може, це отруєння? Що ти їв? І що у тебе з ногою?
Чоловік відчуває, як хтось кількома насосами викачує з його ніг кров. Замість дати дружині відповідь, він разом з нею падає на підлогу.
Що сталося? Як ти? Ти чуєш мене? Ти не вдарився?
Поки дружина обмацює його, хтось непомітно відпилює і краде його праву ногу. Він не може зупинити це, бо язик наливається чавуном і стає не підйомним.
Що тобі болить? Я не розумію!
Чоловік забув, коли губи дружини так наближалися до його обличчя. Цікаво, що б її більше засмутило — розлучення дочки чи його смерть?
Зараз ми, каже дружина і затягає його на диван. Потерпи трохи. Я зараз.
Вона біжить до телефону і викликає швидку допомогу.
Здається, як крізь вату думає чоловік, їй не байдуже. Розхвилювалася. Але не панікує.
Це вони!
Зачувши гупанину в парадному, дружина кидається до шафи.
Де твоя чиста білизна?
Чоловіка кладуть на мари, вантажать у фургон і, завдяки дружині, везуть не в районну, а в лікарню для вчених. Вона сидить поруч і вертається додому тільки тоді, коли його підключають до крапельниці. Його нижні кінцівки, праву руку й щелепу конфісковують на вході в лікарню. Тепер йому належить лиш голова, яка час від часу закочується в поверхові сни. У тих снах заклопотані лікарі гострять скальпелі, нянечки тягають з підсобки судна, а зять у куточку чекає на його інструкції.
Що таке "андрогенні студії"? питає його чоловік.
Зять мовчить.
Щось, мабуть, міркує чоловік, пов’язане з сексом. Він згадує про розрив зі своєю коханкою.
От ви, письменники, повчає він зятя, останнім часом відкрили для себе секс. Так?
Зять киває.
А я його закрив. То що ж мені, я тебе питаю, тепер лишається? Га?
Зять не відповідає.
Хіба що радості дефекації. От ти, наказує чоловік зятеві, візьми і опише це. Зганьби наше останнє табу. Проречи свіже слово. Кинь світло на те, що коїться в нужниках. Там тепер вся наша насолода.
Зять вислизає з палати, щоб виконати наказ.
Чекай, спиняє його чоловік. Я ж тепер паралітик! Я нічого не відчуваю. Із мене будь-що будь-коли може вилізти. Я вже нічого не контролюю. Нічого! Ти чуєш?
Так, каже зять, чую.
Ну то скажи що-небудь.
Що саме?
Що хочеш.
Для чого, питає зять, ви мене викликали?
Ти не виправдав, каже йому чоловік, моїх сподівань. Ти обманув мене. Ти і твої перевесники. Ви — не письменники. Ви — охоронці красивих слів. Я ж думав, ви нам розкажете, що з нами з усіма відбувається. Виведете нас, нарешті, на світовий рівень. Щоб нам було чим пишатися. А ви, як я тепер бачу, нарцисисти, пустоцвіт, пшик!
Зять не згоден.
Якби я свого часу, кричить на нього чоловік, мав стільки свободи… И якби у мене були такі можливості… Мене б весь світ зараз носив на руках.
Вас і так зараз, кривиться зять, носять.
Каліч ти, ричить на нього чоловік, виродок!
Я згоден, каже зять і береться за подушку.
А все тому, каже чоловік, що ви не бачили смаженого вовка!
Так, каже зять, не бачили. Зате у мене все попереду.
От, каже чоловік, прикрутять тобі хвоста, тоді…
Не встигнуть!
Зять кладе йому на голову подушку й гупається зверху.
Чоловік намагається пригадати зятеве ім’я, щоб дістати його хоч запашним словом, бо копнути родича де слід він не має змоги.
Гарні новини, каже йому хтось і стягує з обличчя подушку. Яскраві медичні світила провели консіліум. I було прийняте рішення повернути вам кінцівки. Разом із рештою тіла. Беріть його, будь ласка, користуйтеся.
Не може бути!
А ви перевірте.
Лівою рукою чоловік щипає себе за праву ногу, і нозі це не подобається. Він згинає ноги в колінах, тулить їх до грудей і витискає з кишок характерний звук.
Вражений зять відскакує.
Дякую, каже він, задихаючись.
Ні, вмить добрішає чоловік. Він, тобто зять, якщо розібратися, хлопець що треба. I, між іншим, небезталанний. Колись він писав гарні вірші. Чоловік і досі пам’ятає один з них. Про осінній сад. Про те, як північний вітер гойдає гілля. Один дрібний листочок відривається й падає. До нього нахиляється філателіст. Зирк — а це не листок, а поштова марка пекла.
Зять, прикриваючи ніс, розвіюється разом із бронебійним запахом.
* * *
Як ви, питає його лікар, почуваєтеся?
Почуваюся я, каже він, добре.
Це добре. А ще як?
Погано.
А ви ж як хотіли?!
Я так не хотів.
I я вас розумію. Але обстеження виявило у вас стенокардію. Вона ж грудна жаба. Це — по серцю. А по інсульту — будуть проблеми з пам’яттю й з мовленням. Не виключена і загальна розмагніченість.
Розмагніченість, повторює чоловік.
Подякуйте, каже лікар, що параліч відступив.
Я дякую.
Це, я вам скажу, якесь чудо. З вашим діагнозом, каже лікар, можливі потьмарення, пробадіння, галюцинації, відсутність координації й логіки. Як у вас зараз з цим?
Чоловік розкриває рота, але думки розбігаються, немов дворняги від гицеля.
Це — воно, каже лікар. Але ви тим не переймайтеся.
Не буду, каже чоловік.
Йому це не складно. Ні голова його, ні руки не годні тримати нічого важкого. Хіба щось легке і коротке.
За всю свою практику, каже йому лікар, я не бачив, щоб параліч відступав так швидко. Скільки часу ви в нас провели?
Так, каже йому чоловік.
От бачите! Тому ми завтра виписуємо вас. Я підготував папери. Переночуєте — і на свободу. Що ви на це скажете?
Так, каже чоловік.
Це — все, на що зараз здатні його органи мовлення.
Але ви будете у нас під наглядом, обіцяє лікар. Бережіть судини. Вони у вас слабенькі. Приймайте лецитін. Бо він виводить холестерин. Пийте гінко. Воно транспортує кисень і пожвавлює обіг крові. В аптеках усе зараз є. Ну й, само собою, дієта.
Ра-ди-ку-літ, каже чоловік, маючи на увазі, що, коли на нього звалилася ця халепа, він був її прийняв за радикуліт.
Розтирайтеся, каже йому лікар, не дослухавши. Прикладайте тепло. Або холод.
А-а?…
Або — або. Перевірте при нагоді. І дослухайтеся до себе. Які у вас ще до мене питання? Будь ласка.
Чоловік хоче знати, чому так сталося. І чому саме з ним.
Лікар каже, що на те є кілька причин. Або, навпаки, одна, дуже потужна причина. Але ви, радить він, краще думайте про одужання. Беріть курс на профілактику. І на дієту. Які ще питання?
Чоловік хоче знати, чи зможе медицина відновити його. І, якщо так, то коли. Щоб усе було як до параліча. Бо йому ж тільки п’ятдесят… якихось п’ятдесят і… Він замислюється. П’ятдесят що?… Ага! Він згадує свій рік народження. Але який зараз рік? Це йому треба, щоб відняти від того це і одержати суму. Суму чого? Підла думка не дається йому в руки. А так не повинно бути. Його руки не дрижать. Це руки ще молодої людини. Яка відчуває життя, яка має бажання і задовольняє їх. Гріє себе і тих, кого вона торкається. Забери бажання — для чого жити?
Що?
Лікар стягає з обличчя зацікавлену усмішку. Монолог чоловіка нагадує йому парад інвалідів. Що хочуть від нього ці криві й понівечені склади? Мабуть же ж, як завжди, співчуття.
Звичайно, каже лікар, аякже! Все можна. Але в міру. З огляду на стан. Під наглядом лікарів. Медицина не проти.
Чоловікові вдається підняти з болота всіх бегемотів, збити з них валку й погнати на доброго лікаря.
Стан, каже чоловік майже дикторським голосом, який стан? Коли усе моє листя робиться марками пекла.
І я вас у цьому, відсовується від нього лікар, підтримую. Все буде. Але не одразу. Поступово. Наприкінці травня чи на початку червня ми вас на два тижні візьмемо сюди, на профілактику.
Чоловік спирається на лікоть і зізнається лікареві, що останні роки йому хочеться жити лише тоді, коли в крові гугонить вогонь бажання. Тому йому треба знати правду. Чи не вплине його діагноз на цю функцію?
Лікар каже, що медики розробили інтенсивний профілактичний курс. Його тривалість — від десяти до дванадцяти днів. Не рахуючи вихідних. Що сюди входить? Крапельниця. Щодня. Плюс медикаментозна підтримка. Крім того, аналізи, рентген, комп’ютер. У травні-місяці. Або на початку червня.
Заради чого? кричить чоловік. Якщо немає напору життєвих сил, тоді для чого жити? З якою метою? З якою перспективою?
Перспектива, нарешті, зрозумів його лікар, така, що, як все піде добре, то восени є реальна можливість влаштувати вас у наш спец-профілакторій. Це колишній санаторій імені двадцять другого з’їзду. В лісі, серед озер. Гарна, затишна кімната з телевізором, з телефоном. Спортзали, басейни, масаж. Відповідне харчування. Вечорами — насичена культурна програма. Надворі — золота осінь. Листя міняє колір. Тепер цей санаторій належить управлінню справами Президента. Що вам сказати — рай. Ви мене розумієте? Мрія.
Я вас розумію, каже чоловік, але мене зараз інше хвилює.
Кінці, гне своє лікар, треба знайти кінці. Нехай адміністрація Президента віддасть наказ. Ви ж, я не сумніваюся, маєте когось, хто міг би поклопотатися? Короче, дайте знати, коли ви будете готові. Щоб у нас була предметна розмова.
Розмова? Про що?
Як про що? Знаєте, скільки охочих потрапити туди?! Такі справи за тиждень не вирішуються.