Даремне той опублікував листа, де зазначив, що під, "ґроном п'ятірним" треба, мовляв, розуміти ґроно французьких поетів-унанімістів, до якого належали Дюамель, Аркос та інші… Йому не повірили, та й важко було повірити хоч би тому вже, що слова "крізь бурю й сніг" віддавали наголовок однієї зі збірок Рильського. Алегорія була більш ніж прозора. З того моменту почалася нагінка на Драй-Хмару.
Коли в 1931 році на деякий час заарештовано Рильського, я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтеліґенції і грозова хмара не промине на цей раз неоклясиків. Наприкінці того року я почав робити заходи, щоб виїхати за кордон. Небагато людей знало про те, що я рішив остаточно покинути край та шукати долі в невідомій "синій далечині". Якось на вулиці Зеров читав мені сонета, написаного мені на прощання, та ще не докінченого. Я мав зайти по нього за пару днів, але мені вже забракло часу на те. Лише 1944 року за кордоном я дістав отой, уже докінчений сонет, що мав заголовок "Капностес гайес" або "Капнос тес патрідос" (цебто "Дим батьківщини"). Ось він:
Щасливо, корабелю крутобокий,
безпечно плинь під теплий небосхил
до Швабських гір, до голубих Антіл,
в Кабул чи в землі запашної мокки.
Хай не в'ялять тебе марудні доки, —
і хай романтика твоїх Вітрил
набуде швидкости казкових брил,
що ними кидавсь велет одноокий.
Та чи згадаєш ти в нових краях
поржавілий і старосвітський дах,
де огнище твоє колись палало.
І чи промовиш з почуттям легким; —
Там цілиною йдуть леміш і рало,
там зноситься Ітаки синій дим.
У мене справді тоді був плян їхати в Кабул, а перше моє пристанище був Шварцвальд (у вірші: "Швабські гори"). Найбільше мене зворушив кінець віршу. "Поржавілий і старосвітський дах" — це дім о. Лаврентія у Баришівці, де я заклав був своє вогнище. Друга половина віршу була мені невідома ще, коли я писав рядки мого "Одисея":
Пам'ятай: в'ється дим кучерявий з-над хат
і червоні гойдаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.
Отже, підсвідомо я знав те, чого не знав ще свідомо, і підсвідомо відповів на вірш друга, що лежав десь у Києві під його паперами. Як у нього, так і в мене антична Ітака спливла, як символ покинутої України.
Яка ж дальша доля неоклясиків?
Щодо Рильського, то пам'ятаю, як раз він мені на вулиці читав вірша, що був відповіддю на статтю Якубського, яка констатувала, що поет "не йде в такт з добою". Вірш той мав кінцеві рядки, що звучали гордою самовпевненістю людини, яка визнає свою вищість:
Коли доба нас дожене,
то й ми підемо в такт з добою.
Про дальший шлях Рильського я не говоритиму, а лише наведу з "Проклятих років" рядки:
Чия ж рука здушила спів у горлі,
що він забув і лет, і клекіт орлій?
(Це ж доля всіх: віддати Божий дар,
що ранками кропили чисті роси,
вовчиці на поталу й срібний чар розвіяти...
Про долю трьох інших товаришів мені довго нічого не було відомо, але знов таки: не знавши нічого свідомо, я певне знав підсвідомо, бо інакше в "Проклятих роках" рука не написала б:
Брати мої в далекому вигнанні,
що ваших голосів давно не чуть...
Якби ж то вам, серця одягши в кригу,
згадати шлях, яким помчався Ігор!
Якби ж я Овлуром для вас міг стать
і вам коня підвести за рікою!
Якби ж я свистом гасло міг подать,
чекаючи за темною тайгою!
Всі вони опинилися на вигнанні...
Десь під заметами, окутий льодом,
у морі бурянім є дикий острів...
Тут— нації краса і гордий квіт
з уламків корабельних творить міт.
Дещо мені відомо стало з друкованих спогадів Підгайного, який бачив Зерова і Филиповича на Соловках. Зеров ніколи не міг виробити "норми", щоб дістати хліба. Та де ж йому, якому за молодших літ важко було орудувати "святолаврентіївським колуном", де ж йому було орудувати кайлом або лопатою, копаючи мерзлу землю! Филипович був похмурий, тримався осторонь. Коли евакуювали Соловки, їх бачили на пароплаві в гурті інших. Навіть у важких умовинах вигнання Зеров працював далі над перекладом "Енеїди". На жаль, загинуло кілька пісень того майстерного перекладу, що їх N.N. вивіз до Словаччини, бо там до його мешкання вдерлись якісь цигани-партизани, зробили трус, і після того трусу виявилося, що зникли оті пісні, писані за звичкою Зерова на вузьких півлистах, що формою своєю дуже надавалися на цигарки... Казали мені, що Зеров перекладав на Соловках і "Одисею". Не знаю, чи так воно, але було б це цілком можливе, бо ще в Києві я для нього виписав був чепурне видання Інзельферляґу, що в одному томі на тонкому японському папері містило в собі обидві Гомерові поеми грецькою мовою. Як мені оповідалося, в'язні при евакуації своїй з Соловків не сміли нічого брати з собою з писаних речей, отже один з товаришів урятував рукописи Зерова, виліпивши ними в середині свій куфер і переліпивши їх звичайним газетним папером, щоб не видко було. Не знаю, чи і що взагалі з того врятовано для нашої літератури.
Один із віршів Зерова, писаних незадовго перед вигнанням, коли Зеров їздив до Московщини, шукаючи місця, де б йому можна було осісти, щоб урятуватися від нагінки на Україні, має за мотто слова Шевченкові:
А може ще добро побачу,
а може лихо переплачу?
Вірш той такий:
Тут теплий Олексій іще кріпиться зрана;
Скрізь під ялинами хрумтить легкий льодок,
і струмні талих вод до торфяних річок
іще не гомонять... і сіра далеч тьмяна.
О ні! в пустелі цій не випадає манна,
сидить лише гризот неублаганний смок
і душить тугою мій виснажений крок...
Смутна, о земле, ти! Скупа, обітованна!
А може це не ти, а сам я туманію…
чи ж скоро у мені, о теплий Олексію,
минеться туга, біль, розтане темний лід?
Чи скоро пролісок проклюнеться для мене?
і, рястом криючи утрати глибший слід,
заграє, зацвіте надії тло зелене?
Але вже за якийсь місяць, перед 1 травням, його заарештовано, Сталося це після того, як восени перед цим Зеров переніс глибоку для нього трагедію — смерть єдиного сина. Ця смерть зробила його байдужим до всього і до власної долі. Усі обвинувачення на себе, що їх йому підсовував слідчий, він, не читавши, підписував, підкреслюючи тим, що всі ті "зізнання" вимушені, все наклепи і брехня, а тому не варто й читати. Зовсім іншої тактики дотримувався Драй-Хмара: він уперто заперечував усі брехливі на нього наклепи і не визнавав жадної йоти вини за собою. Та це його не врятувало. Його . неприлюдно судила "трійка", заславши на Колиму у східній Азії. Отже, не було жадного способу уникнути незаслуженої кари. Присуд винесено заздалегідь, вже задовго перед арештом; залишалося тільки грати комедію, побавитися в суд, на якому не тільки жертва, а й слідчий знав, що аніяких фактів нема, а що доводиться їх видумувати. Бо чи ж не кумедним звучить обвинувачення, що такі далекі від політики люди, якими були оті кілька поетів-учених, організували страшну змову і готували атентати на можновладців?
Щоб усвідомити собі всю жорстокість кари, треба уявити собі, яку страшну трагедію переживав Зеров, втративши свого сина і дійшовши Д° стану цілковитої байдужости до своєї долі. В той саме час його арештовано і тягнено на допити. Мабуть, згадавши Шевченкові рядки:
Один я на світі — стебло серед поля,
його буйні вітри полем рознесуть.
Зеров 1934 року дише на смерть сина рядки:
То був щасливий десятьлітній сон.
Тая повно кров у жилах пульсувала,
і екстатичних сонць ясні кружала
злітали в неба голубий плафон.
І був там кожний рік на інший тон,
на кожнім дні своя печать лежала,
і доля, бачилось, така тривала,
не знатиме кінця і перепон.
Вмить розійшлося чарування щасне:
осіяній день, тепло і сонце ясне
побачили мене сухим стеблом.
Стою німий і жити вже безсилий:
вся думка з білим і смутним горбом
немилосердно — ранньої могили. (20.ІХ. 34)
Мені недавно оповідала одна людина, що в 1934 році читала в Києві листа з заслання, в якому сповіщалося, між іншим, що Зеров помер на вигнанні, захворівши на тиф. Такі самі чутки ходили про Филиповича, жінка якого, лишившись у Києві, збожеволіла з горя. Обом поетам у "Попелі Імперії" присвячено оці уступи:
Так прудко й борзо вітер нас поніс
з-над лісу чорного над море Біле,
що тільки назви місць, як маяки,
крізь морок підсвідомости зоріли:
Лухтонга, Кандалакша, Соловки
і знов безмежні торфяні болота,
березняку дрібного острівки...
Хто хоче в тім бору перебороти
самотній сум і ронить до долонь
свої думки, немов крупинки злота?
Йому в душі ще жевріє вогонь.
Віддаючися тужним снам і мріям,
що вітерцями обвівають скронь,
він марить "теплим Олексієм".
Усе в минулому, в колишніх днях.
Кінець і радощам, і всім надіям.
Та іскри ще спалахують в очах.
Згадає Київ щастя невтривале,
і квітне вже журба його в словах:
"На кожнім дні печать своя лежала,
і кожний рік там був на інший тон,
і екстатичних сонць ясні кружала
злітали в неба голубий пляфон".
І далі ми пішли.