прийшла попитати... може б, мене найняли...
— Еге! Он що! — погордливо промовив лакей, знов усю її оглядаючи. — Ну, таких вас багато! Не треба нам наймичок, а хоч і треба, дак і без тебе обійдеться.
І, не слухаючи більше, він грюкнув дверима перед дівчиною.
Марина ще постояла трохи, тихо зійшла з рундука і тихо, без ніякої мети, пішла вулицею.
"Так і далі буде... — думала вона. — Так!.. Ой, мамо! Нащо ви покинули мене?"
Сльози бризнули в неї з очей і полилися цівкою. Не втирала й не спиняла їх, бо не мала сили. Стомлена, змучена, вона ще держалась, не падала досі, а тепер одразу мов погнулася під великою вагою від тяжкого лиха і плакала, гірко плакала всіма наболілими грудьми.
"Ой, мамо! Нащо ви покинули мене!"
Ламала свої худі рученята до болю і не чула, як болить, бо серце боліло дужче. Еге, воно так боліло, бідне серденятко в молоденької дівчини, зоставшися саме, саме на всьому світі — без помочі, без розваги...
Чи довго так тяглося? Вона не знала. Очутилась аж тоді, як чийсь товстий голос гримнув біля неї:
— А ця чого тут стоїть?
Глянула й побачила біля себе високого здорового чоловіка — мабуть, двірника абощо. Спершу не зрозуміла, де це вона і що з нею. Але чоловік удруге крикнув:
— Ну, якого ж чорта тут стоїш?
Тоді вже побачила, що стоїть біля чиїхсь воріт.
Марина мовчки пішла далі, а навздогінці почула:
— Усяка волоцюга тут тягається — так і дивись! Ну, народ!
Вона почула, що обличчя в неї мов огнем зайнялося. Що ж вона зробила, за що її так зневажають? І її, по-дитячому чистій, душі хотілося скрикнути:
— Ні, не лайте мене: я ж роботи шукала...
Але вона не скрикнула, тільки сльози до горла підкотилися ще дужче, і дівчина кинулася бігти вулицею.
Зупинившися й вгледівшись згодом, Марина побачила, що була недалечко від своєї квартири.
Змучена, стомлена, вся трусячися з холоду, вернулася додому. Зранку не їла й крихти, але їй і не хотілося їсти. Поскидала з себе одежу, роззулась і впала на ліжко. Невимовна нудьга, нудьга з страшної самотності обняла її, і вона, стиснувши руки та зціпивши зуби, наче скам'яніла над однією, сто разів передуманою, думкою:
"Сама, зовсім сама!.."
У неї тепер нічого не було в голові, тільки ця думка. Вона запанувала над нею, гнітила її ще дитячі молоді груди, морозила серце. Сама, зовсім сама!.. Без хліба, без роботи...
Безнадійність обнімала її — чорна, без просвітку...
Зупинившись на одній думці і не можучи її збутися, голова почала врешті туманіти, похмура низенька хатка з почорнілими брудними стінами закрутилася Марисі в очах, і дівчина чи то заснула, чи то непритомна стала...
III
Широкі, безкраї простори. Легке і м'яке повітря, все пройняте й облите сонячним промінням. Те повітря неначе ходить хвилями, переливається своєю ясною блакиттю. Землі не видко, зовсім не видко; тільки срібна блискуча смуга, — якась річка, — здаючись тоненькою ниточкою, простягається до величезного дзеркала — моря. А там, угорі, безкраї блакитні простори і якийсь неначе горн палає, ллє течіями сліпучий світ — це велетень-сонце. І нічого більше, ні єдиної цятиночки, — все чисте й безкрає. А тиша яка: ні пташиного співу, ні людського голосу, ні єдиного шелесту — всюди велична тиша; вона й мертва, і наче в їй повно якогось могутнього схованого життя — воно розливалося в цих хвилях рухливого повітря.
Ні голосу, ні цятиночки...
Вона сама, сама бідна дівчинка Марися, маленька "мамина" Марися в цьому безкрайому одвічному просторі. Сама...
Вона лине вгору серед хвиль осяйних. Лине туди, аж на небо, звідкіля ллється золоте проміння.
І їй легко, їй гарно, вона купається в повітрі, вона дише їм на всі маленькі груди, вона впивається їм.
Все вище й вище. Блискучий золотий горн поближчав... А це що?
Серед не рушеної ніколи тиші пролинув якийсь звук. От іще, ще... Нарізні звуки зливаються потроху в одну величну солодку мелодію. Це спів, божественний спів ллється відтіля, згори. Хто це співа?
Вище! Вище! Он заколихалися, захвилювали блакитні прозорі хвилі, он розлилися вони, розірвалися. А з-за їх вилинула чудова постать — одна, друга... Он їх багато; чистих і чудово вродливих, з широкими крилами, у блискучих легких шатах. Вони летять, побравшися за руки, і співають ту чудову пісню.
Вони прилинули до неї, беруть її і несуть ще вище. Як високо!
Ох, яке ж золоте море, аж очі сліпить! Бідна Марися заплющує очі, знов розплющує і спершу нічого не бачить, опріче самого безкрайого золотого блискучого моря. Це сонце?
Вже очі потроху звикають до цього світу. Вже вона бачить...
Високий осяйний престіл серед того моря. Коло його навкруги такі, як і ті, блискучі і вродливі янголи з крилами. А далі скільки людей — і всі до одного в білих ясних шатах. Вони стоять перед престолом і дивляться туди, вгору.
А що ж там, угорі? Хто там на тому престолі? Марися хоче звести очі, глянути і ніяк не зважиться. Немов сила яка не дає глянути. Тоді лине відтіля чудовий святий голос:
— Дівчино, підійди сюди і глянь!
І вона глянула. Боже! Хто це? Це не янгол такий, як он ті, що сидять округи; це не людина. Це краса сама чудова, це святість сама. Хто це? Вона його десь бачила, бачила це обличчя з невеличкою розділеною борідкою, — тільки тоді воно було стомлене, змучене, а тепер сяє божим сяєвом. І голос цей немов чула десь...
— Прийди до мене ти, труждающаяся і обремененная, і я заспокою тебе!
Ох! згадала ж, згадала цей голос і обличчя згадала! Це ж він, це ж той єдиний учитель, це Христос, за неї розп'ятий!
І вона пада перед їм, припадає губами до його святих, гвіздками пробитих, ніг.
Устає Христос, підніма її з долу і бере за руку, і приводе до якоїсь жінки й каже:
— Ти не хотіла жити без матері, і я взяв тебе до неї.
Глянула дівчина на жінку, — аж це вона, справді вона, її люба мама. І вже не мертва, не бліда — ні, гарна і блискуча у своїх білих шатах.
Кидається дівчатко до неї: "Мамо! Голубко!.."
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де це вона? Похмурі чорні стіни, чорна задимлена стеля над нею. Де це вона? Може, в труні лежить? А мама ж де?
— Мамо! — ще раз скрикнула Марися і зовсім прокинулася.
Вона була на своєму ліжкові у своїй темній похмурій хаточці.
Так це вона знову на землі? І то все тільки снилося? І небо, і Христос, і мама? Ой, нащо ж тільки снилося? Чому не навсправжки те все було, чому вона з мамою не зосталася?
Вона схопилася з ліжка та й упала зараз же назад. Тільки тепер вона почула, що всі кістки в неї болять, а голова палає, мов хоче розскочитися з болю. Це вона хвора.
Марися знову лягла і почала думати, з чого б це вона занедужала? Спершу ніяк не могла пригадати, а далі згадала, що вся змокла сьогодні вранці. Це ж вона застудилася. А що ж тепер буде, як занедужа? Грошей нема, — що його їсти?
Їсти? Їй тепер зовсім не хотілося їсти. Отак вона й не їстиме... та й умре, тут, у цій хаті-домовині, з хвороби та з голоду — одинока й забута... Умре, як мати.
Ой ні, не дурно їй цей сон снився! Це не сон снився, а то справді мати її до себе кликати приходила. І добре — вона з нею буде.
І Марися вже не лякалася своєї хвороби. Так краще буде.
Тільки в голову пече і так болить, так болить!.. Хоч би ще заснути, — може б, ізнову такий сон приснився.
— Кажеш, що дома вже вона? — мов над нею хто крикнув товстим голосом.
— Еге, давно прийшла.
Хто це в неї в хаті говоре? Вона підвелася й озирнулася, — нема нікого.
Двері відчинилися, і в хату ввійшов господар, а за їм наймит.
— Еге, ось і вона! — почав господар. — Що ж це ви, панно, в кватирі живете, а грошей не платите вже другий місяць?
Марися ледве підвелась і сіла:
— Підождіть хоч кілька день: одужаю, то віддам.
— Підождіть! Чули вже це! Ти ждеш, а вона живе-живе, а тоді пурх! та й полетіла! Хіба їй худобу перевозити? — дві ганчірки! А гроші пропадають!
— Та будьте вже ласкаві, підождіть! Бачите ж, я зовсім хвора!..
І, не всидівши більше, впала й ухопилася руками за голову.
— Хвора! А мені що, що хвора? — не вгавав господар. — Мені скільки хоч лежи хвора, а гроші віддай!
Далі він, бачивши, що з Марисею тепер уже справді нічого не вдіє, промовив:
— Ну, та вже добре! Щоб післязавтрього мені гроші були, а то я не подивлюсь, що хвора, а візьму та й викидаю! Гляди ж!..
І озирнувши ще раз убогу хату, промовив: "Голота!" та й вийшов, а слідком за їм наймит.
IV
Марисине бажання не справдилося: вона не вмерла. У неї була тільки велика пропасниця. Але тепер, після того сну, певна була, що скоро вмре.
"То не сон був — то мама по мене приходила!" — думала дівчина; і розпалена хворобою ще трохи дитяча голова вірила цьому.
Вона бажала вмерти, а смерть не йшла. Дівчина тільки мучилася — то горіла, то мерзла, страшенно схудла, бо пропасниця не давала їй нічого їсти.
Хазяїн, мабуть, ждав, поки одужає, і не приходив з неї гроші правити. Не вигонено її з хати, та що з того? Без помочі, сама лежала вона, змучена хворобою. Часом, як дуже вже пекло, їй невимовно хотілося пити, але вона не здужала встати й набрати в дворі води. З смагою на губах, дівчина кидалася по ліжку, мучачись палючими муками. І серед тих мук їй примара за примарою в'являлася, знову вона свою матір бачила і чула, як вона кликала її до себе. Дівчину обнімала туга безмірна, і вона кричала:
— Мамо! Мамо! Коли ж я буду з вами?
Вже третього дня, дотягшись до вікна, вона побачила в дворі дівчину шевцеву (жив швець у дворі). Покликала її й попрохала забігати хоч інколи до неї та приносити води.
П'ятого дня Марисі полегшало. Вона встала опівдня. З'ївши шматочок хліба, вийшла з хати, щоб хоч дихнути вільніше. Та на лихо господар, побачивши, що вона вже ходить, знову присікався:
— Або сьогодні до вечора гроші, або геть під три чорти!
Марися нічого не відказала господареві. Однаково їй тепер було, чи він ЇЇ вижене, чи ні. Вона-бо певна була, що їй не довго жити, — незабаром покине вона цей світ. Ця думка не виходила їй з голови. Чому вона так думає, — того Марися й сама не сказала б, а тільки вірила чогось, що не житиме, а до матері піде. Як саме це зробиться — того вона досі не знала і здумати того не могла.
Трохи згодом, сама не знаючи як, Марися опинилася на вулиці. Вийшла мов непритомна.