Найчастіше лямпи перегорають під вечір, саме тоді й збігаються люде. А поки не вмикаю світла, приходить лише один із людей, коли до спектаклю з перегорілими лямпами ще кілька годин. Він приходить і приходить, пояснюючи, буцімто перегорілі лямпи інтересують набагато менше, ніж я. Я — на стільці, який споруджую, коли лізу викручувати і вкручувати, а більше ніяких стільців, — питаю, якщо перегорілі лямпи інтересують менше, що тоді я. Той, що приходить і приходить, лютує через мою негостинність і не відповідає. Мені ж байдуже, оскільки у сьому невеличкому льосі справді складно бути бодай на дрібку гостинним. І я негостинна. Він лютує кілька хвилин, а потім вщухає. Мною колотить сподівання: що от-от і нарешті він піде. Але той, що приходить і приходить, нещодавно прийшов, тому він не йде. Своїм одним стільцем не поступаюсь; стоїть посеред льоху і пританцьовує. Думаю, коли б була труба — дула, най би вибивав. А так, коли без труби, мене це дратує. Кажу, заспокойся, і роблю нову спробу з'ясувати: якщо перегорілі лямпи інтересують менше, що тоді я. Не лютує, але засмучений. І що такого? Що такого, відповіди він не дає. Я визираю до єдиного у невеличкому льосі вікна, але гостинною і досі бути не збираюся. Можливо тому він пропонує ввімкнути до розетки електричний чайник і заварити чай. Звісно, промовляю, продовжуючи визирати до єдиного у невеличкому льосі вікна, попереджаючи не вперше, що в моєму льосі ані розетки, ані електричного чайника, не говорячи про якийсь там чай. Лише от лямпи, які перегорають. Він думає, що я нещадна і не розумію всієї його величі. Він спочатку так думає, тільки після цього говорить мені. За вікном нічого; я ж уважно слухаю, незважаючи на те, що ніяка я не гостинна. Не гостинна, втім уважна. Вислухавши, розглядаю. Той, що приходить і приходить, продовжує: він утомився приходити просто так, йому треба більше, і чого це я мовчу. Зручніше всідаюся на стілець, спостерігаючи за жестикулюванням того, зауваживши до себе, мовляв, має рацію, величі не розумію, нещадна. Да, так дуже зручно продовжувати мовчання. Зрештою, робить спробу він нагадати, так довго мені не витримати. Слухаю і міркую: як — так? І невже між нами про це колись йшлося? Той, що приходить і приходить, наразі говорить і говорить. Най говорить, мені не жаль, прецінь починають збігатися люде, і пора запалювати світло. Я повільно зісковзую зі стільця, щоб упритул підібратися до вмикача. Люде щільніше заповнюють простір, хоча стіл не посередині і невідь коли перегорять лямпи. Запалюю світло та знов наближаюсь до столу: стягую з нього ключ від льоху. Той, що прийшов і говорить, — далі говорить. У невеличкому льосі набито людьми, тому слухачів вистачає. Ще раз міркую: якщо перегорілі лямпи інтересують менше, що тоді я, проте більш не запитую. Прорізую натовп єдиним покриком: а як чигирин, і пнуся до виходу: аякже, величі не розумію (нещадна). Я зачиняю двері на ключ і не вертатимусь. Незабаром у невеличкому льосі перегорять лямпи, але я не мінятиму, бо так довго мені не витримати, а лямпам і без цього кінець.
◊
А істерики, мамо, не врятують жодної курви, якби тобі не хотілось. Тому, мамо, не варто, не голоси. Я до того, що курвою мені аж ніяк не бути: мій піт зціловує лиш один мужчина. Отож, всі рідини з мого анального отвору однакової природи. Себто з хворобами, мамо, у мене ніяких проблем. Мамо, я не хворію. Хіба що бажанням не стати роздовбаною. Я сподіваюся, мамо, що роздовбаність мені не загрожує, тому що і досі безжально люблю. Згодна, мамо, нащо така хвороблива відвертість. Проте, мамо, — я не хворію. Це остання зі спроб злікувати невміння бути доречною. Так, мамо, навряд чи і вдасться злічити. Старатимусь. Мамо, а чи ти знаєш, як я старатимусь. Добре, мамо. Добре. Навіть коли не чуєш. Ти ж, мамо, вередлива — так вередуєш, оголюючи свою ротову порожнину на посміховисько. Тебе чують мої два вуха, проте достеменно не відомо, ачи вони чують. І це, мамо, все.
◊
Не мій мужчина їде зі мною в автобусі та лягає поряд на дивані. (А що тоді — мій?!) В автобусі він сидить під вікном, а я біля проходу; на дивані влаштується збоку. Чи настільки добре знайома не з моїм мужчиною, щоби все так безсоромно: ходить про сам факт появи його під раменом. А поки не мій мужчина силується оминути своєю увагою, вловлюю запах блювотиння — у проході блюють закохані. Якісь двоє незрозумілих, що люблять одне одного. Принаймні, вони точно закохані, бо так видається, чи то вдало удають. До сього закохані цілувалися і харчувались, аби наразі так несамовито дерти розтерті роти. У волоссі закоханої вплетено кілька стрічок, що не забороняє аж так захоплювати шлунковою масою довколишній люд. Закоханий же випорожняється у власний кашкет, одначе сього мало, через це сидіння і доріжка в проході потроху мокріють од попередніх насолод. Я бачу закоханих із жалем, що не скажеш про не мого мужчину, бо його не зацікавиш — він не бачить. Його сумирність і передбачуваність вимагають ткнути обличчям у витворені закоханими киселеві береги. Я грішу на заляпаний одяг цього не мого мужчини. І най буде так, коли не гірше, тому що кортіло на гірше. Не мій мужчина нуждається у воді, як і закохані, для того, щоб стерти патьоки чужого блювотиння з одягу, закоханим же — свого й звідусюди (одягу, доріжок у проході). Уловлюю його посміх і злегка не порозумію: що тому не моєму мужчині всміхатися, якщо згрішила з його подобою. Є кілька зупинок і він міг би втекти, але він не тікає і лишається (лягти ж поряд на дивані). Так само не тікаю я, тому що маршрут передовсім мій, а вже після не мого мужчини (чи закоханих, які так щедро обблювали довкола). Горюю, до чого ця людська чистота на мою ненасить. Із не моїм мужчиною сходимо на кінцевій станції, коли про все це горюю. Мені до останнього складно: звідкіля цей не мій чоловік і заради. Мені складно, але втерплю. Щонайменше, через приречений вигляд не мого чоловіка: на станції, де сходимо, нас не стрічають знайомі. Ну звісно, звідки узятись його чи моїм знайомим на кінцевій станції обраного мною маршруту. Це при тому, що в мене — жодних знайомих, а щодо не мого чоловіка — не відаю, можливо, саме тому в нього настільки приречений вигляд. Але ні в якому разі я. Він питає, чи скоро за нами прийдуть і тулиться ближче до тіла — скоро вечорітиме і, загалом, перегодом ніч. Він питає, а я мовчу; так я завше — мовчу (і про це знає хіба що мій чоловік). І — тулиться, тулиться. Я шкодую, однак не терплю, врешті-решт, він не мій чоловік: доводиться хапати першу-ліпшу жінку і пропонувати їй гроші за невеличкий притулок. Перша-ліпша жінка не проти, гроші їй не завадять, але в її помешканні тільки один вільний диван, на іншому, нещодавно вільному, але вже окупованому, розгортатиметься перезва, або навіть і те, що напередодні. Мені відомо, що таке перезва і те, про що жінка, коли говорить про напередодні, а от не моєму чоловікові цього не відомо, і, нарешті, вечорітиме й перегодом ніч, його ж приречений вигляд не лишає в спокої — я не тиха. Ми згоджуємось на єдиний диван першої-ліпшої жінки і на безпосередній перебіг перезви, або навіть того, що напередодні. Жінка радіє і веде наше двійко до помешкання, щоби вказати на пропонований диван. Диван направду є, а напроти — ще один диван, уже застелений вибіленими простирадлами (так жінка зустрічатиме для перезви і напередодні). Пропоную не моєму чоловікові влягтися вихорцем і вимагаю більше не тулитись, мовляв, у нас уже є де перебути темінь. Його приреченість гасне, бо немає стимулу, а мені вкотре шкода подібних чоловіків. Лишаю запаленим світильник і стягую з не мого чоловіка добраніч. Так триває кілька хвилин, коли світить світильник, а не мій чоловік силується заснути. Триває, покіль метушню не заводять на сусідньому дивані ті, що беруть участь у напередодні перезви: не мій чоловік уже не силується. А участь беруть ті, що за статеву любов і ґвалт, звідси пацьорки і запахи збуджених тіл. Я свідома, як прокидаюсь, що діється. Чого не скажеш про не мого чоловіка, що навіть не встиг заснути: він не свідомий і його гризе невідомий для мене біль. Не мій чоловік уриває шмат зорової насолоди і втискається у подушку (до мене тертися — зась). Укотре — мені шкода і я натягаю колготки, бо шукатиму (чигирин, який не на сьому святі).
◊
По-твоєму, я надмір брутальна і груба, мамо. І тобі, кажеш, зовсім не соромно ділитися зі мною таким. Слід сходити до церкви і поставити свічку, а ще, якщо тримала піст, я можу сповідатися. Бо просто моїх молитов (ти, мамо, речеш) замало. Але піст, мамо, ти переконана, я не тримала, через це все пропало. Я — пропала (мамо, ти саме так). Тобі, мамо, видніше. Власне, ти маєш рацію. Не інакше. Гаразд, продовжуєш, простити ладна мені ти, якщо припиню нявчати під носа свій дурнуватий молитовний текст. Не знаю, мамо, що ти маєш на увазі, але під носа я нічого не нявчу, хіба що пробую не задихнутись — і в такий спосіб повільно дихаю. Я дихаю, мамо, саме так я — дихаю. Повторюєш, мамо, свою пропозицію — можливо, я не розчула. Ні, мамо, я все розчула, проте не бачу потреби розкладатись у балаган. Про мою неспроможність дружити зі світом Богові відомо без сповідань: він, мамо, слухає мою молитву.
◊
За стінкою, що ховає од іншого люду, буянили ніч, пацаючи по бетонній конструкції закляклими членами. Якщо я слухала, то чула натомість пісень ворожу суміш лящання. Але навряд чи я слухала, тому що годувала сіру мишу смаженим насінням і обрізала заплутані пасма. Я мала таке сподівання, що ніхто з тих, які буянили, не здогадається, як я схована за стінкою (од іншого люду). А на ранок один із тих, що буянили, найменш втомлений чи витривалий, сідає до столика, за яким снідаю, і повідомляє, що він здогадався, і відтепер йому бажається потрапити за стінку, де ховалась і зробити для мене щось дуже приємне. Ні в чому дуже приємному, пробую відмовити ввічливо, не потребую, не говорячи про сіру мишу в моїх гостях. Один із тих, що буянили, наполегливо сидить навпроти за столиком, де снідаю, і починає поволі напружувати. Він поволі напружує доти, доки не напружуюсь повністю і вибухаю. Його очі сповнені якоїсь зеленої туги; хоч вибухаю, а сей наполегливо сидить.