Ти думаєш — це врятує: тебе вкотре цікавлять принцеси. Не знаю, чи нервувати (біситись). Виливаю зі жбанку відвар у траву. Трава жовтіє, мерхне. Кажу, що принцеси чекатимуть у найближчому селищі — тобі пора. Принцесам дав притулок смиренний селянин. Він поїть із порожнього кухля жовтою водою, він виставляє на столи зіпсованих страв і принцеси наїдаються до зав'язки. А наразі принцеси ждуть на тебе. Несу з хати чисті рушники, одяг, взуття. Не рухаєшся; омиваю бліду шкіру. Ти слухняний (покірний). Мию волосся узваром, цілую солоні губи. Знаєш: вони не поможуть, але йдеш. Покриваю чисте тіло одежею і відпускаю. Наостанок прохаю пам'ятати, хто в мені. Кажеш, мовляв, пам'ятаєш. По дорозі рубатимеш росяні овиди, ґвалтуватимеш полуничних тіней. Ітиму вслід, але не боронитиму. По дорозі ліпитиму росяні овиди, оживлятиму полуничних тіней. Ставиш питання, чи я твій раб. Ні, вкотре перечу, твоя, — не раб. Принцеси не настільки розхитані, як я. Ви їстимете і питимете. Можливо, щось буде далі.
▼
Так утомлююсь, що забуваю марити. Реально зупиняюсь на слизькому усвідомленні моралі. Гадаю: віднині чесна з іншими (ти ні до чого). При цьому гортаю вибухові опуси спраглих до гарячих кольорів — мене розпікає, рве. Ти пишеш і телефонуєш. Тобі (вкотре) сумно. Я хочу чимось зарадити. Питаєш, чи сню тобою, чи думаю нарешті приїжджати. Либонь, надміру зле, коли питаєш, чи сню тобою, чи думаю нарешті приїжджати. Даю відповідь: ще пак, але не певна, що сьогодні буду (що потрібна). Потрібна і висловлюєш прохання: кортить знати всі найбрудніші подробиці моїх снів, коли направду сниш. Мені соромно — я не переповідаю, а ти ображаєшся. Щільно гублюсь серед заклопотаного люду, офіційних жінок. Офіційні жінки саджають за стіл і наказують перечитувати папери, щось друкувати. Ти застрягаєш у свідомості — із жінками трохи гальмую. Офіційні жінки реагують на твої дзвінки — вони не задоволені моєю роботою. Ігнорую твої питання, намагаючись відповідати запитам офіційних жінок. Скоро набридає — хвилююсь, чи не зникнеш. Не зникаєш, ти все розумієш, чекатимеш. Від початку заповнюю папери, друкую. Нарешті офіційних жінок влаштовує, вони поглядають на годинник, усвідомлюючи, що пізно. Дякують і відпускають. Ти все розумієш, але не озиваєшся. Я розумію і розшукую. З мене витікають останні краплі червоної рідини; не можу змиритися з тим, що сьогодні тебе не побачу. Проходжу зупинку, з якої сідаю до транспорту, аби добратися додому. Додому не хочу (не можу). Тиняюся запиленими вулицями, труся між яскравих вітрин. Ти випиваєш кілька келихів вина і готуєшся до зустрічі зі мною, хоча я не знаю ані міста, ані вулиці, щоби надибати твої п'янкі від життєвого мороку скроні. Шукаю туалет і води — годиться обмитись, бути для тебе чистою (це ще не все). Гублю сподівання, опускаюся на коліна поблизу якогось волоцюги. Отак удвох і перебуваємо: волоцюга, по вуха залитий горілкою, спить, я — стою на колінах. Як на довго — жоден не тямить. Пригадую, відколи не голилась, не мила голови. Коли не запрошуєш — не голитимусь, не митиму голови. Від волоцюги відрізняюсь хіба тим, що твереза. Повідомляєш, куди їхати. Ніяково через увесь бруд, який на мені. Не приховую, даю знати. Ти розлючений — і досі не з'явилась. Що брудна, неважливо. До твого міста декілька годин. Не знаю, чи витримаєш (чи витримаю). Тобі нестерпно: кажеш, більше не чекатимеш. Утім, стрічаєш на зупинці і навіть цілуєш. Задаюсь, наскільки все реально. Ведеш до склепу. Ми маємо купити хліба і яєць, а купуємо пляшку алкоґолю. Ніяких припущень, для чого нам алкоґоль. Тримаєш мене за ремінець, аби не втекла. Втекла б, але ж тримаєш. І нащо тримаєш? Доходимо до твого помешкання. Ти вже готовий, розпалений. Я не забуваю про весь свій бруд і прошу зупинитися (сунеш руками під одяг). Тебе влаштовує так, але не відмовляєш. Набираєш води і запрошуєш. Тобі цікаво, як роздягаюсь і проводжу процедуру купання. Твоє прохання: не зачинятись, зараз принесеш чистого рушника і прийдеш сам. Мені ніяково — дивно. Знімаю одяг без тебе. Приходиш уже тоді, як скручуюсь равликом у воді. Вішаєш рушник, не йдеш. Питаю, що, митимеш мені волосся. Опускаєш свої руки на голову. Напружений. Кажеш: ще не доводилося мити таке довге волосся. Незграбно масажуєш. Смішний. Але не сміюсь, почуваюсь дитиною. За мить знімаєш футболку, розстібаєш джинси. Опускаєшся поруч. Тобі хочеться такого сексу, та в мене нічого не виходить. Все гаразд — заспокоюєш, зробимо в постелі. Лежимо, поки не витікає вся вода. Хвилююсь, як змиватиму голову. Ти піднімаєшся, даєш змогу поголитись і змити волосся, напускаючи заново води. За столом я їм суп, а ти п'єш холодне пиво. Потім ми разом багато п'ємо (але вже не пиво) і говоримо про наші життя. Ми чомусь певні, що й досі живі (живемо). У нас відчинене вікно. Чути, як вулицею ходять дорослі й діти. Вони, либонь, переконані, буцім варто жити саме так, як вони. Не погоджуємося — починаємо кохатись. Згадую, що завтра на мене чекають. Маю бути в компанії знайомих і незнайомих осіб. Бурмотиш: не відпущу. Але так не можна. Відпустиш, коли вже буде запізно (на мене образиться вся компанія знайомих і незнайомих, осіб). Зрештою, мені не шкода, най ображаються. Засинаєш першим; я не можу — щось муляє. Йду до іншої кімнати і влаштовуюся на канапі, валятимусь. Під ранок замерзну і повернусь до тебе, проситимуся під ковдру. Падає дощ. Пробуєш переконати, що із зустрічі з компанією (знайомих і незнайомих) нічого хорошого не буде. Я знаю, але не підводжу. Дзеленчить рурка, пора би й узяти; не беру. Умовляєш не ігнорувати. Телефонує одна зі знайомих. У неї спухлі губи, де я ошиваюсь. Заспокоюю, зараз буду. Затягуюсь до одягу, ти йдеш мене проводжати. Лишитися би — думаю. Лишилася би — говориш. Вию, скавучу. Ненавиджу всіх знайомих і незнайомих, але кидаю тебе, щоби розважити їхню самозакоханість.
В її легенях проростають тогорічні зерна спаленого проса. Я відмовляюсь вірити у подібні чудеса. Ти, дурний, віриш. З-під киселевої верети виринають зимові птахи. Їх народжує моя грішна подоба. Я дозволяю викохуватись у її просі. Ти, щирий, перечиш. Залишимося непричетними, благаєш. Працюю в полі з самого ранку, хоча, крім нас, більше ніхто не має подібного добра. Ми призвичаєні з дитинства, відтак — це певний обов'язок. Більшість висаджує під вікнами своїх дерев'яних хат спеціально розроблений сорт квасолі. Квасоля в'ється по довгих палицях, а заквітнувши, осипається. Всі знають, що ніякого врожаю не буде, та продовжують щороку саджати. Не розумію, ти так само не розумієш; для себе вирішили, що це певний ритуал місцевого люду. Те, для чого нам поле, теж не розуміємо, адже жнив все одно не дочекаємось або пропустимо. Коли повертаюся до хати, помічаю, що ти не один. Якась діва сидить із тобою за столом і жує яєчню. Довкола вас зібралися місцеві мешканці, спостерігають. Діва в обідраній одежі, з обламаними нігтями. Приголомшений тим, як діва уплітає харчі. Мені не шкода і ти радий. Виношу чисте вбрання, пропоную, коли наїсться, одягтись. Помітно, як місцеві мешканці починають нервувати, за мить їх уже розриває лють. Не ясно, в чому справа і взагалі, якого чорта вони тут усі зібралися, хто їх запросив. Діва наїдається, одягає чисте вбрання, дякує. Мешканці вибухають: їм, що відбувається, не до вподоби, діва не заслужила — вона справжня повія. Пропонують скинути діву з гори або закидати камінням. У натовпі стоять чоловіки, з якими діва робила любов і брала за це гроші, стоять жінки, яким діва любила доставляти насолоду задарма. І всі вони пропонують скинути діву з гори або закидати камінням. На очах діви з'являються сльози відчаю — вона більше не хоче лишатися повією, від сьогодні діва не грішитиме. Місцевим мешканцям не відомо, що Бог прощає (їм не відомо, що Бог існує). Ти заводиш діву до нашої оселі, дозволяєш перечекати тут. Гнівний люд іде по домівках — продовжувати чекати на врожай, якого не буде. Діва засинає на нашій постелі. Ти палиш, я знову йду в поле. Коли з'являюся під вечір, діви вже немає. Ти палиш.
▼
Знайомі повідомляють, що після зустрічі мене відправлять додому на таксі. Я випила до біса, але не заспокоююсь: чому мене мають відправляти додому на таксі, коли обіцяли поселити тут. Питають, чи все в мене добре, чи мені не погано. Ні, мені добре, не погано, чому — додому, на таксі. Те, що белькочу, не слухають, пхаючи мою подобу до вже замовленої машини. Водій питає адресу, згадую тільки твою вулицю і називаю. Ми їдемо більше години і тільки за цим водій повідомляє, що не знає такої адреси, він не в змозі мене відвезти, треба шукати іншого, до того ж, він такий втомлений, що далі й не їхатиме. Я даю тобі знати, що буду. Мене нема, ти безсилий перед спокоєм, незадоволений — чекати вже не ладен. Я прошу зробити над собою зусилля і переконую, немов скоро приїду, навіть сама відшукаю будинок і під'їзд. Водій знаходить інше таксі, домовляється про ціну, радий, що історія зі мною так добре закінчується. Новий водій висаджує на твоїй вулиці. Шукаю будинок і під'їзд. Але не знаходжу. Мені так сумно, а ти неймовірно лютий — на твоїй вулиці повно наркоманів і проституток, я ж шляюся, за це буду сильно покарана. Виходиш на пошуки мене, знаходиш. Виправдовуюсь: дуже п'яна, тому не могла відшукати ані будинку, ані під'їзду. Опускаю голову (відчуваю свою провину), я згодна, щоби ти мене покарав. Заводиш до помешкання, саджаєш на канапу. Я не піднімаю голови — мені так само соромно. Питаєш, як знайомі, чи було нам весело. Кажу: ніяк, не було (не піднімаючи голови). Знімаєш сукню і ми кохаємось. Я так хочу, аби ти мене покарав, і ти караєш. На зап'ястках і сідницях лишаються синці. Обіцяю вже ніколи не доставляти такого клопоту, кусаю шию. Тобі боляче і ти про це говориш. Я розумію, та інакше не можу (ти теж розумієш) — мені боляче не менше. Коли засинаю, то затримую долоні на твоєму тілі, не загубити б. Уранці вимагаєш, аби довго пестила і не засинала. Я пещу, але не контролюю свідомості, вимикаюсь. Треба із цим щось робити, йдеш ставити чайник на пічку (будемо пити каву). Із бюрка дістаєш якісь листи. Попереджаєш, це особливі листи, від ворогів.