На якийсь час у таборі зчинився розгардіяш. Зрештою від основної ординської маси відділилося зо дві тисячі й рушили на вояків Глинського.
В карих очах Колотнечі спалахнув диявольський вогонь.
— Князю, давай-но на них згори, га? — аж застогнав він. — Прокотимося по них, як камінь по хмизу…
— Зачекай, ще встигнеться, — зупинив його Глинський і повернувся до козаків: — За дерева! Готуйте луки, стріляйте по середині!
Це була одна з улюблених звичок Глинського: стріляти не куди попаде, а купно. І, за можливості, у тих, хто вихопився наперед. Від такої стрілянини ті сміливці купами падають на землю, що не додає решті нападників ні мужності, ні сили. А коли за першим залпом злива стріл ударяє уже в інше місце — то й у найхоробрішого по спині забігають мурашки.
І таки забігали. Після четвертого залпу стало видно, як нападники натягують поводи і хапаються за луки. Проте завдати шкоди тим, хто ховався за деревами, було майже неможливо. А стріли черкасців, як і раніше, били на вибір.
Нараз Глинський завважив, що загін татарської кінноти відділився від основної маси і кинувся ліворуч. Інший загін, торуючи дорогу в глибокому снігу, подався праворуч. Не виникало сумніву, що татари збираються, обійшовши заліснений пагорб, вдарити козакам у спину.
— За мною! — вигукнув Глинський і перший злетів з пагорба.
Ті з татар, що вже вигулькнули з лісу, побачили, як з пагорба один за одним скочувалися козаки. Нахльостуючи коней, вони чимдуж поспішали до єдиної в цих місцях натоптаної дороги, що за два поприща ховалася в імлистій діброві.
— Не пускай їх на дорогу! — вереснули ординські сотники. — Жени по цілині!
Та все ж козаки дісталися дороги перші. Дружно вдарили в мерзлу твердь копита їхніх коней, у повітря злетіло шмаття рваної землі — і невдовзі останній з козаків щез у діброві.Та коли розпалені гонитвою переслідувачі увірвалися туди, на них впритул вдарили сотні стріл. І доки татари гадали, як вибратися з такої халепи, козаки Глинського розвернули своїх коней. По хвилі все змішалося, і годі було розібрати, хто на кого тисне і хто від кого відбивається.
Татари не витримали. Спочатку поодинці, а затим десятками чи й сотнями вибиралися вони з лісової тисняви і втікали до Переяслава. За ними, на ходу розсипаючись широкою лавою, вилітали козаки.
Невдовзі Глинський зі Швайкою стояли на тому ж пагорбі, який обрали ще вдосвіта. Тільки тепер вони не ховалися, а навпаки, вдавали, що готові будь-якої миті вдарити на ворога згори.
І ординці змушені були на те зважати. З пагорба видно було, як від Переяслава спішно підходили нові татарські сотні.
— Ну що ж, — зауважив Глинський, — справу свою ми зробили. Тепер переяславці можуть перевести дух.
— Атож, тепер татарам не до нападу, — згодився Швайка.
Колотнеча повернувся до Глинського й молитовно склав руки на грудях.
— Князю, а давай-но таки вдаримо на них згори! — мовив він. — Сам же видиш, що в них жижки тремтять!
Глинський повернувся до Швайки.
— То що, послухаємо мого сотника?
— Гадаю, не варто, — в задумі відказав Швайка. — Такі, як є, ми для них набагато небезпечніші, ніж коли б ото встряли у колотнечу, — докінчив він і весело глипнув на Федора.
Глинський підняв догори пальця.
— О! — сказав він. — Вчися, Колотнечо, у мудрих людей! Бо що було б, якби ми оце накинулися на них? А нічого. За якихось півгодини ми б відступили, бо нас мало, і тоді татари зі спокійною душею взялися б за Переяслав. А так вони увесь час змушені озиратися у наш бік. А той, хто постійно озирається, на мури лізе неохоче. Доп’яв?
— Та доп’яв, доп’яв, — неохоче погодився Колотнеча і з такою надією глянув униз, що Глинський зі Швайкою розсміялися. Видно, мріяв Федір, щоб степовики знову спробували взяти козаків в обценьки — і тоді була б гарна нагода розважитися знову.
Проте нападати на козаків, чи обходити їх татари вже не зважувались.
Так минала година за годиною. Зрештою татарські коні, що не звикли довго тупцювати на одному місці, заходилися розгрібати копитами сніг, вишукуючи для поживи торішню траву.
На другий день вони розгребли увесь сніг довкола Переяслава. Тож татари змушені були під посиленою охороною виганяти свої табуни подалі в степ. І хоч трави там стояли майже незаймані, проте випасати на них коней так і не довелося — на табуни, наче хмари ґедзів, безупинно налітали козацькі загони. Кинулися татари до зруйнованих сіл, аби розжитися бодай на сіно — проте ті ж козаки вже чатували на них з-за кожної ліси, з-за кожного згарища. А щойно татари збиралися на приступ Переяслава, козацькі загони знову загрожували їм ударом у спину.
Під вечір третього дня Грицик із Саньком привели до Глинського полоненого. Полонений тримався за щоку й кидав навсібіч перелякані і водночас люті погляди.
— Ось, — сказав Грицик і, мов найкращого товариша, обійняв полоненого за плечі. — Це тобі, князю, не просто Темір, а гонець до самого Менглі-Гірея від мурзи Байдана, котрий оце ніяк не візьме Переяслав.
— Звідкіля ти про це відаєш? — засумнівався Глинський.
— У нашого Теміра, князю, є язик, — охоче пояснив Грицик. — А ще в нього за пазухою ми знайшли листа…
— Давай сюди!
Глинський розламав печатку і заходився читати. Зрештою вдоволено кивнув головою. Темник Байдан сповіщав своєму ханові, що уруські козаки під проводом Глинського та Швайки раптово наскочили на орду темника Бурумбея і змусили її до панічної втечі. А тому він, покірний раб найсвітлішого з земних володарів, не зможе цілком перейнятися штурмом Переяслава, бо Глинський зі Швайкою тепер безнастанно шарпають його чамбули і цим відволікають від головного завдання. Тож він, Байдан-мурза, просить дозволу відступити від Переяслава.
Глинський подав листа Грицикові із Саньком. Коли ті прочитали його, запитав:
— То що ви про це думаєте?
У Грицикових очах спалахнули лукаві бісики.
— Князю, гадаю, що було б непогано дописати тут щось і від нас…
— Дописати? — здивувався Глинський. Якусь мить він роздумував. А тоді всміхнувся і сказав: — Що ж, непогано придумано…
Він гукнув писаря. Взяв у нього каламар і дописав на листі: "Все вірно. Ми зі Швайкою відступ дозволяємо. Про решту поговоримо під час нашої з тобою зустрічі…"
І поставив розгонистий підпис.
Грицик за княжою спиною хоркнув, наче веселий жеребчик. Глинський ще раз перечитав листа, запечатав його своєю печаткою і подав гінцеві. Тоді обернувся до Грицика і звелів:
— Проведеш його до ханського табору. І гляди мені, щоб дорогою з нього жодна волосинка не впала!
— Ображаєш, князю, — з гідністю випростався Грицик. І не втримався, захлинувся у розкотистому сміху:
— Уявляю, що буде з ханом, коли він прочитає цього листа!
ХАН МЕНГЛІ-ГІРЕЙ
Коли й звідсіля, з великого засніженого острова посеред Дніпра, Київ видавався неприступним, то що казати про тих, хто бачив його зблизька! Високі могутні мури здіймалися над ще вищими пагорбами. Під ними чорними цятками копишилися тисячі й тисячі чаушів. Мурахами лізли вони на стіни, подекуди навіть видиралися на заборола, — але тут таки падали вниз. Видно, кияни не були захоплені зненацька і встигли як слід підготуватися до оборони.
Менглі-Гірей зі свистом втягнув повітря в себе. Тринадцять літ тому, коли він вперше привів свою орду під Київ, таких мурів не було. Самі древні руїни лежали замість них. А київські князі, звиклі до того, що від степу вже чимало років немає загрози, замість мурів зводили власні тереми. Тож їх вдалося схопити, мов голих пташенят у гнізді. Тоді орда вивезла до Криму казкові багатства і незліченну кількість бранців… А тепер, схоже, доведеться покласти чи не половину орди, доки перший нукер увірветься в Київ. А таку жертву навряд чи можна собі дозволити.
І в усьому, здається, винен він сам. Треба, як було домовлено, таки дочекатися підходу московської орди і вже разом рушати на урусів. Але, як доносили вивідники, хвороба звалила під Рильськом воєводу Холмського і минуло кілька днів, доки великий московський князь наказав очолити рать такому собі Шереметьєву. Тому Менглі-Гірей вирішив не чекати, доки кияни викриють його орду, і вдарити першим. Однак, схоже, їх хтось попередив і раптового нападу не вийшло.
Московське військо прибуло лише вчора. Аби виправдати своє запізнення, воно з ходу пішло на приступ, але кияни відбилися і від нього. Тепер лишалася єдина надія на те, що чамбули, послані на Черкаси та Переяслав, нарешті розтрощили урусів і от от підійдуть на підмогу.
— Найсвітліший, прибув гонець з листом від мурзи Байдана, — за спиною Менглі-Гірея почувcя шанобливий голос одного з тургаудів охоронців.
Не обертаючись, хан простяг руку за листом, здивовано втупився в незнайому печатку, тоді зламав її й почав читати. Спочатку тургауди побачили, як обличчя їхнього повелителя налилося кров’ю, і стривожено перезирнулися. У гніві Менглі-Гірей був непередбачуваним. Проте коли він дочитав листа, обличчя його стало навдивовижу спокійне і зосереджене. Лише краплина крові зачервоніла в кутику його прикушених вуст. Менглі-Гірей жбурнув листа у вогнище, якусь хвилю спостерігав, як той корчиться у полум’ї, а тоді байдужим голосом поцікавився:
— А той… хто привіз листа, він… ще живий?
Один з тургаудів рвонув з місця, проте подальші ханові слова зупинили його:
— Утім, стривай. Він ще може знадобитися.
А по якійсь годині Менглі-Гірей у супроводі сотні дужих тургаудів рушив у гості до московського воєводи Шереметьєва.
До нього треба було не лише перебратися через скрижанілий Дніпро, а й обминути обложений Київ. Менглі-Гірей їхав і час від часу насмішкувато чмихав: цей Шереметьєв, мабуть, не випадково став якомога подалі від стійбища кримського хана. Ще донедавна його ім’я було Шерим-бек, він був мурзою одного з прикамських улусів, і тепер побоювався, що кримський хан почне дорікати йому за зраду інтересів Піднебесної.
У московському таборі поява Менглі-Гірея зчинила переполох. Заметушилися сотники, розчищаючи дорогу до княжого шатра, звідусіль збігалися воїни, а найближчі падали обличчям у брудний сніг. Ще б пак — від Уральських гір до зелених Карпат, від лісової Оки і аж за осяйну Порту не було людини, значнішої від кримського хана! Бо лише у його жилах текла священна кров Чингізидів. І навіть сам турецький султан, коли полонив Менглі-Гірея, поставився до нього не як до бранця, а як до почесного гостя.